Work Text:
17 травня 2015
— Тобто — в АТО? — перепитала мама, завмерши з чайником у руці. Нікіта мовчки знизав плечима. — Йому прийшла повістка? Але ж він вчиться! І вони ж обіцяли, що не посилатимуть призовників.
— Його не призвали. Він хоче підписати контракт.
Мама таки розлила їм по чашках чай і сіла. Вона мала стурбований і трохи наляканий вигляд, немовби це не Макс, а Нікіта збирався їхати воювати на схід.
— В голові не вкладається. Навіщо?
Нікіта знову знизав плечима.
— Він марить цим ще з того березня. Я здивований, що він не побіг підписувати контакт, як тільки йому виповнилося вісімнадцять, — він всипав у чай дві ложки цукру, помішав, байдуже спостерігаючи за виром у чашці. — Його бабуся залишилася в Луганську, ще якась рідня з татового боку. Дядько. Думаю, це одна з причин. Хоч вони й ватні. Він під Луганськом пів дитинства провів.
— В голові не вкладається, — повторила мама та відвернулася до вікна, за яким буяла весна. Весело перегукувалися в гілках липи пташки, припікало сонце. Поки мама не дивилася, Нікіта відсьорбнув чай і поставив чашку назад на стіл — рука ледь помітно трусилася. — А як на це відреагувала його Аня? — раптом запитала вона. — Чи вона ще не знає?
Нікіта теж відвернувся до вікна, зчепивши перед собою руки. Зморгнув. Пауза затягувалася. Він відчував на собі мамин погляд, і йому здавалося, що він відчуває, як він загострюється, видозмінюється.
— Аня знає, — нарешті тихо промовив він. — Вона відреагувала погано, але її думка не грає великого значення, — він невесело посміхнувся. — Моя думка теж не грає особливого значення, але… Ти ж знаєш, який він впертий.
— Його би впертість, і в правильне русло…
— Він вважає, що це якраз те правильне русло.
Мама зітхнула.
— І багато хто з ним погодиться, — помітила вона.
Вони обоє стали спостерігати за синичкою, що прилетіла на підвіконня кухні, до годівнички. На початку травня мама перестала підкладати туди зерно та сало. «Мене вчора вже покусали комарі, тож ваша їжа вже явно прокинулася, час добувати її самостійно», — сказала вона, схилившись до вікна й звертаючись до іншої — а можливо, тої самої — синички, яка прилетіла на годівничку, як до пункту роздачі. Це було кілька тижнів тому, коли він приходив у гості востаннє. Як невідворотно летить час, коли ти хочеш його зупинити, подумав Нікіта, — і як він тягнеться, коли ти чекаєш, чекаєш, чекаєш.
— І оце ви будете разом з Анею продовжувати жити, поки він буде там ? Як так взагалі, я не можу зрозуміти? Їхати в це АТО, кидати її. Тільки ж, вважай, з’їхалися. Може, повертайся поки сюди, а вона нехай до своїх батьків їде? А то якась дивна ситуація виходить, житимеш з чужою дівчиною. І свою якось ніяково привести. Та й оренду ж, виходить, треба буде ділити на двох.
Обличчя Нікіти закам’яніло. Він підніс до рота чашку, відпив, поставив її назад на стіл.
— Ми якось розберемося.
— А його батьки що думають з цього приводу? Я би на їхньому місці тебе нікуди не відпустила.
— Йому вже вісімнадцять. Вони легально не можуть йому нічого заборонити.
— Ну й що? Ти для мене завжди будеш дитиною — і у вісімнадцять, і в двадцять вісім. І він для них теж.
— Його… він дуже сильно посварився з татом, але він у нього такий… бойовий мужик. Не знаю, чи він йому вже сказав, але мені здається, що він схвалить. Він же його і в Пласт загнав трохи не з пелюшок, з п’яти років, чи що, і хотів, щоб він ще відслужив... Коротше, — Нікіта зробив рух рукою. — Його тато буде радий. Якщо Макс йому скаже.
— Чому «якщо»?
— Кажу ж, вони сильно посварилися.
— Аж настільки сильно, щоб не сказати тату, що йдеш на фронт?
— Аж настільки.
Нікіта зчепив пальці, готуючись до розмови. Він хотів почати її вже давно, але все не траплялося нагоди, а мама, як на зло, нічого не помічала й не ставила жодних небезпечних запитань. Інколи йому здавалося, що вона давно все знає й навмисно не запитує, щоби не підтверджувати своїх здогадок. Але по-справжньому він у це не вірив.
— А через що вони посварилися? Його батьки розлучені? — раптом запитала вона.
— Не розлучені. До чого тут це взагалі?
— Не знаю, — вона знітилася й відпила з чашки. — Ти ж зі своїм посварився, коли ми тільки розлучилися, — додала вона за мить, немовби запізно вирішивши не змовчати.
— Ні, це… нічого такого. Вони… Він… Вони посварилися через мене.
— Тобто — через тебе?
Запала мовчанка. Нікіта дивився в свою майже порожню чашку, на дні якої плавав одинокий листочок заварки, й не міг змусити себе розтулити рота. Його мама теж трималася за свою чашку, немовби за рятувальне коло. Він відчував на собі її — поки що розгублений погляд. Йому здавалося, що вона готується загострити його, немовби спис, і кинути в нього осудом.
— Він розповів йому, що… що ми разом. Що ми зустрічаємося. Він сприйняв це погано.
Нікіта наважився зиркнути на маму й побачив, як змінюється її обличчя, як вона складає докупи шматочки пазла — всі ті крихітні детальки, його слова, його вчинки, підозрілу таємничість, обережні розмови, зачинені двері, паролі на телефонах і комп'ютерах, переїзд на спільну квартиру, відсутність дівчини…
— Ох, — тихенько видихнула вона.
Нікіта сидів напружений, як струна. Він знав, що вона не відреагує настільки гостро, як Максів тато — адже вона закінчувала консу, за молодості крутилася в богемних колах й не могла не зустрічати таких людей, як він. До того ж вона більше не мала над ним влади, не могла вигнати з дому — він уже шість місяців жив окремо й працював. Отримував копійки, але це були його власні копійки, і навіть припини вони з татом підкидати йому трохи грошей — він би вижив. Але він усе одно готувався до найгіршого.
Нікіта не очікував, що вона закриє обличчя руками. Вона плаче — одразу подумав він, і це вдарило по ньому сильніше, ніж якби вона почала кричати — але вона не плакала. Вона посиділа кілька митей, закривши обличчя, потім відняла долоні — й подивилася на нього іншим поглядом.
— І давно ви?..
— Нещодавно був рік. Ну як... Наприкінці лютого.
Вона відвернулася у вікно, закрила рот кулаком.
— Чому ти не розповів мені раніше?
На цей раз Нікіта дійсно помітив у її очах сльози — але вона зморгнула їх. Він розгубився.
— Я боявся. Як я міг тобі розповісти? Я нікому не розповідав.
— Невже ти дійсно очікував, що я відреагую якось не так?
Нікіта не відповів. Як він міг бути впевнений, що вона не відреагує якось не так? Він виріс на історіях про те, як таких як він виганяли з дому, як від них відмовлялися рідні батьки, як їх бити, калічили, вбивали найближчі друзі. В найкращих випадках їхні почуття зневажали, а партнерів не визнавали. У світі, де подібні кінцівки траплялися частіше, ніж щасливі історії камінг-ауту — як він міг вірити в те, що все закінчиться добре?
Його мама звелася, обійшла Нікітин стілець і обійняла його за плечі, притиснувшись щокою до волосся на потилиці. Він усвідомив, наскільки напруженим був увесь цей час, лише коли обійми змусили його дещо розслабитися.
— Ох, Нікіта… — промовила вона, погойдуючи його, немов дитину.
Він обійняв її за руки й заплющив очі.
За кілька хвилин вони розчепилися, й вона повернулася назад за свій стілець. Вони обоє відводили погляди, немовби соромлячись власних емоцій, власної сентиментальності.
— Я зроблю ще чаю? — запропонував Нікіта, щоб наповнити простір словами.
— Давай.
Він звівся, набрав у електричний чайник води, клацнув кнопкою — й залишився стояти біля кухонної тумби, повернувшись до мами спиною, набираючись сміливості й сили, щоби знову повернутися до неї обличчям.
— А як же Аня і вся ця історія? З тим, що ви живете всі разом? — запитала вона. Нікіта чув по голосу, як вона хмуриться. Він знав, що в її голові переставляються формації, складаються рівняння. Реальність та спогади постали перед нею в новому ключі, в іншому освітленні. На те, щоби все переосмислити, піде певний час. Він не збирався її торопити.
— Вони раніше зустрічалися… але не зовсім по-справжньому. Їхні сім’ї дружать, тож її батьки гарно знали Максових — ну й Макса. Її батьки дуже контролювали її, тож вони сказали їм, немовби зустрічаються. Її відпускали гуляти лише з ним, тож інколи вона брехала, що вони разом, а насправді займалася своїми справами. Макс завжди її прикривав, бо вони близькі друзі. Хоча інколи мене дивує те, як він погодився на цю авантюру. Він же взагалі не вміє брехати… — Нікіта ненадовго замовкнув, поринувши в свої думки. Він не раз думав про це й зрештою вирішив, що Макс таки любив — любить — Аню. Можливо, не тою любов’ю, якою кохав його, але це було щире почуття, тож воно не викликало в Максовій свідомості протиріч і не здавалося йому брехнею. — Потім… Коли ми з ним почали зустрічатися… Він розповів батькам, і батько вигнав його з дому, — Нікіта бачив у відображенні глянцевої кухонної шафки, як перемістилася її рука — вона знову приклала долоню до рота. — Це тоді він жив у нас. Відповідно, відкрилася правда про їхні стосунки, і Аню почали пресувати. Туди не ходи, з тими не гуляй, повертайся до восьмої. Вона психанула і попросилася з’їхатися з нами, бо вона знала, що ми шукаємо квартиру. Ми погодилися — це й дешевше, та й Макс не кинув би її. Для чужих людей вони пара, бо так просто зручніше. Власнику квартири це прийняти простіше, ніж те, що… що це ми з Максом пара. Якось так…
— А АТО?
Нікіта подумки здригнувся, немовби забувши, з чого почалася розмова. Абревіатура дивним чином нагадувала йому кулю, постріл — гострий склад, який швидко розсікав повітря, врізаючись у його м’яке тіло гострю невідворотністю.
— Що АТО?
— Він це робить, щоби щось довести своєму тату?
Нікіта тихо й коротко засміявся.
— Він нікому нічого не доводить. Йому все одно, що про нього думають. Він просто інакше не може. Він вважає, що так правильно. Ти ж знаєш, який він принциповий.
— Він не боїться?
— Не знаю.
Нікіта повернувся до столу з пачкою чаю та чайником. Засипав у їхні чашки свіжої заварки, залив її окропом. Чи боявся Макс? Чомусь він ніколи у нього про це не запитував. Сама думка здавалася йому абсурдною. Макс — і боїться? Макс — який завжди лізе в саме пекло, який не задумуючись кидається в небезпеку — під кулі, на барикади, у вогонь? Але він не міг не боятися. Він не був бездушним роботом — кому як не Нікіті про це знати найкраще. Він має боятися — хоч трішки, хоч у глибині своєї божевільної душі. Він задумався про це — і йому стало страшно. Моторошно. Якщо навіть Максові, відважному Максові страшно — то як же бути йому? Як йому не боятися — за нього, за себе, за них? Як прийняти Максове рішення та спокійно жити далі? Година за годиною, день за днем, тиждень за тиждень, не знаючи, чи не припинився Максів відлік? Йому здавалося, що з від’їздом Макса припиниться його власний. Життя завмре, затаїться. Навколо змінюватимуться сезони, сонце виринатиме з-за горизонту й щовечора ховатиметься за дахами київських багатоповерхівок, а він заклякне, замерзне, щоби розтанути лише тоді, коли Макс повернеться. А якщо він не повернеться ніколи? Назавжди залишиться там, на сході, на землі своєї юності й дитинства? Або повернеться додому холодною пошматованою плоттю, більше не здатною прокидатися зранку поруч з ним у ліжку, з розгону забігати в крижані гірські озера, голитися голяка, позиркуючи на нього через дзеркало над раковиною, посвистувати в лісі, привертаючи увагу чужих собак?
— Я не знаю, — повторив він і заплакав.