Archive of Our Own

Chapter Text

Я починаю цю розповідь не вперше. Протягом майже десятиліття я намагався записати її безліч разів — я хотів розповісти її, як розповідав будь-яку іншу історію до та після Майдану, але кожного разу зупинявся: на п’ятій, десятій, тридцятій сторінці, на самому лише вступі чи в момент кульмінації. За ті дев’ять років, що минули, я ще жодного разу не дописав її до кінця. Мені завжди щось у ній муляло. Лише тепер я, здається, зрозумів, що саме. Тож цього разу я писатиму її іншою мовою та з іншими наголосами. Чи буде вона завершена — відає один лиш Бог.

Але те, що ви це читаєте, має підказати вам правильну відповідь. 

*

Місцями мені вже важко пригадати той період свого життя. Попри те, що з часів мого останнього шкільного року минуло менше десятиліття, його події сплелися в моїй пам'яті в заплутану павутину епізодів, чию хронологію часом важко відновити. Я пам'ятаю черговість великих, значних подій — але не завжди можу знайти в полотні часу паз для тих піщинок історії, які поєднують наше минуле в один послідовний ланцюг і зрештою важать найбільше. Часом у моїй свідомості зринає то один, то інший маленький у своїй оманливій мізерності спогад, і хоча мені ніколи не забути всієї історії, цим крихітним деталям все складніше відшукати своє місце в загальній картині того часу. Я знаю, що з часом моя пам'ять неминуче заполірує той рік ще сильніше, поки від нього не залишиться лише кістяк найбільших подій — неминучий жереб людської історії. Саме тому я й вирішив зібрати всі ці крихти, які інакше будуть безнадійно втрачені, і спробувати скласти їх у закінчену мозаїку, своєрідну милицю для моєї пам'яті, якою можна буде скористатися, коли проріх стане занадто багато.

Я маю беззаперечну перевагу над іншими істориками, які прагнуть зафіксувати події свого життя: моє задокументоване з майже священною сумлінністю. Репліки головних героїв із автентичними стигматами пунктуаційних помилок зберігаються в історіях моїх листувань, історичний контекст цієї своєрідної п'єси занотований у журналі пошуку та новинних архівах — часом події за ними можна відстежити з точністю до години, місцями, особливо ближче до кульмінації — з точністю до хвилини.

Ахіллесовою п'ятою цієї документалістики залишаться події, не відображені ні в соціальних мережах, ні в новинних анналах того року — це ті епізоди, які відбувалися зі мною в так званому реальному житті. Їх я постараюся відтворити з пам'яті, підтримуючи підпірками з фактів. Сюди ж можна віднести й мої думки, які я тоді вважав надто небезпечними, щоби довірити паперові чи електронному файлу. Деякі такі деталі мені доведеться виколупувати з написаних у той період історій – крихти реальності, страхи та переживання, які я присвоював своїм героям.

Тепер, зробивши невеличкий реверанс у бік своїх джерел, я нарешті розпочну цю історію та розповім вам про події кінця 2013 та початку 2014 року: про те, що відбувалося у Києві під час Революції гідності, те, як я подорослішав і прийняв себе, а також, чи то пак головним чином — про Макса. Про мого Макса.

*

Влітку 2013-го мені виповнилося шістнадцять. У вересні того року я пішов до одинадцятого класу, а за місяць до цього, на початку серпня, познайомився з Максом.

Того літа ми з Гранатою, моєю бетою, онлайн-подругою та на той момент єдиною у всьому світі людиною, якій я розповів свою найстрашнішу таємницю, працювали над розповіддю, яку я в результаті назвав «Покаянням». Історія ця, як я розумію вже зараз, наївна й слабко написана, розповідала про двох однокласників — релігійного відмінника з родини православного батюшки та хулігана-задири з матір'ю-алкоголічкою та прикутою до ліжка бабою. 

Ідея спала мені на думку, коли одного недільного ранку я зайшов до церкви й простояв там пів служби, розглядаючи ікони на стінах і слухаючи хор. У кутку переступав з ноги на ногу хлопець мого віку. Попри, а може, завдяки білій випрасуваній сорочці та розчесаному на проділ волоссю я відразу зрозумів, що його привели туди силоміць. В його обличчі, звичайному хлопчачому обличчі, що привернуло мою увагу суто своєю безсумнівною чоловічістю, я побачив щось таке, що зрушило в мені недоречний у тій ситуації інтерес, і я так і прикипів до нього поглядом; він помітив, що я витріщаюся, і почав нервувати й озиратися. Тоді я й уявив себе таким собі поганцем (яким насправді, зрозуміло, не був; у житті я скоріше пасував на роль сина попа), що  задирає хорошого православного хлопчика, смикає його, не знаючи, як інакше висловити свої почуття, які йому насправді відчувати не личить. Цей спогад ніяк не давав мені спокою, тож я переклав його на найбанальнішу сюжетну основу та розмістив події на одній із київських вулиць. На початку серпня історію було дописано та вичитано. Я опублікував її на «книзі фанфіків».

На той момент у підписниках у мене нараховувалося з півсотні людей, тож особливого розголосу розповідь не отримала. Звичайно, мене це засмутило, але подібну долю мали всі мої публікації, тому не можу сказати, що я серйозно цим переймався. Проте десь через тиждень мені в особисті прийшло повідомлення – зворушливе у своїй прямоті та безсумнівно хлопчачій неграмотності, ненав'язливе й безпосереднє. Як ви, напевно, здогадалися, це був Макс.

Він хвалив «Покаяння» за сюжет, стиль і пронизливу душевність, але найбільше за те, що дії його розгорталися в Києві. У пориві відвертості він виклав, що почав читати слеш зовсім недавно, але це перша розповідь, в якій чітко артикулювалося, що події відбуваються в Україні, і йому це дуже сподобалося. Тоді я знав його під ніком MAX666 і не смів навіть мріяти, що він теж хлопець, однак його лист усе одно не на жарт схвилював мене – він був першим або принаймні одним із перших, хто відгукнувся про мою творчість із захопленням — нехай сам я навіть тоді був налаштований щодо неї досить скептично. Крім того, він схвалив рішення, яке вставало переді мною дилемою щоразу, коли я починав писати чергову історію: назвати Київ Києвом чи кокетливо замовчувати назви вулиць та закладів, які могли би видати місце подій, навіть якщо воно стояло у мене перед очима, як фотографія? Я подякував йому з належною ситуації скромністю, швидко переглянув його профіль — він виявився порожнім: ні робіт, ні коментарів, ні навіть опису в розділі «Про себе», один підписник — і світився ще добу чи дві, після чого зовсім забув про його існування, справедливо розсудивши, що на цьому наше спілкування вичерпане.

*

У той день, коли Макс написав мені вдруге, я мав іти гуляти з друзями. Зранку ми вчотирьох за нещодавно сформованою звичкою зустрілися в качалці, проте з’ясувалося, що двоє з нас мають інші плани на вечір. Ваня мав іти на день народження до двоюрідного брата, а Олег збирався вчитися керувати машиною – його вітчим пообіцяв повезти його за місто на поле, чому ми всі заздрили чорною заздрістю. Залишався Льоша. Я знав, що він запропонує перенести. Ми дружили вчотирьох, у нашій групі не було місця альтернативним конфігураціям. Але він подивився на мене й запитав:

– Тоді о четвертій біля школи?

– Домовились, – погодився я, запізно прочистивши горло.

(Оскільки я не можу цитувати вам наші розмову буквально, я подаю їх у довільному переказі та з перекладом.)

Вдома я сходив у душ і, користуючись відсутністю мами, вийшов у коридор голий. У передпокої висіло довге дзеркало. Я зупинився перед ним, розглядаючи себе – спершу обличчя, а потім і решту тіла. Натиснув на кілька болючих прищів, прискіпливо вивчив ямку між грудними м'язами, що якраз покрилася першою порослю довгих тонких волосків, критично оглянув бочки й м'які стегна. Я не любив своє тіло, не подобався самому собі й зовсім не розумів, як можу сподобатися комусь іншому, але при цьому відчайдушно жадав і навіть потребував любові. Мені здавалося, що день, коли я зустріну рідну душу, не настане ніколи, але водночас чекав його з дитячим нетерпінням, уважно вдивляючись в обличчя людей, які зустрічалися на моєму шляху.

Це було 28 серпня, середа. Стояла задушлива серпнева спека під тридцять градусів – я весь спітнів, поки пройшов ті нещасні пів кілометра, що відділяли мене від школи. Льоша вже чекав на мене біля воріт. Він стояв, спершись ліктями на горизонтальну перекладину низького паркану-сітки й підставивши обличчя сонцю. Футболка під його руками темніла мокрими плямами поту. Сонячні промені гралися в світлій щетині на його обличчі. Я намагався не відводити руки від тіла, щоби не демонструвати плям від поту на своїй футболці, проте не стримався і поправив волосся, коли він прищулився й посміхнувся мені, показуючи сколотий у тогорічній бійці клик. 

Повітря пахло розпеченим асфальтом і змінами.

Біля найближчого «Сільпо» курило двоє робочих. Ми попросили в них купити нам пива й зовсім скоро вже дратували своїм сміхом молодих мам на дитячому майданчику сусіднього двору. Допивши пляшку на двох, ми повештались по району, проте післяобідня спека наповнювала наші легені гарячим сухим повітрям, тож зрештою ми пішли до мене. 

Коли тобі шістнадцять, у тебе не так і багато варіантів, яким чином вразити своє оточення, проте ми чи не вперше опинилися віч-на-віч, а я знав, як цінує молодість алкоголь. 

Можливо, я переношу на свої тогочасні думки нинішнє сприйняття себе-підлітка, проте в групі однолітків я завжди почувався старим. Подекуди мені здавалося, немовби я дід, що намагається замаскуватися під підлітка – на своїх друзів я завжди дивився з висоти, їхні мотиви й переживання здавалися мені цілком прозорими. Я імітував інтерес до того, чим цікавились вони, приховуючи своє істинне лице. По суті, тодішнього мене не знав ніхто. Я мав вагомі на те причини.

В моєму дивані лежала непочата пляшка кагору. Його мені подарувала бабуся на шістнадцятиліття – ймовірно, у збоченому намаганні підштовхнути до помилок молодості, що розфарбовують її в яскраві кольори пригод, на які радісно дивитися з майбутнього. В дитинстві я завжди був хорошим сином і внуком – тихою дитиною, що проводила більше часу над книжками, ніж серед однолітків. Я гарно вчився й майже не встрягав у пригоди, підрісши – не курив, не водився в поганих компаніях і допомагав мамі. Мабуть, їй хотілося, щоби мені було що згадати згодом. Я ж боявся виказати свою відмінність.

До того дня я майже не пив – кілька разів пиво з хлопцями, а останнього Нового Року – розмішаний із колою шот коньяку. Коли я відмовився від ще двох шотів, мене назвали слабаком. Як зараз пам’ятаю свій страх: я не знав, як алкоголь повпливає на мене, і боявся, що він розв’яже мені язик і скує волю. У той час усе моє існування зосереджувалося навколо одного конкретного страху: я жив, щоби захищати свій секрет. 

Ми з Льошею випили по стакану – більше половини пляшки. Я й зараз бачу перед собою той день: з мого комп’ютера лилася музика – здається, він любив КиШа. Я лежав на дивані, а він сидів на підлозі, спершись на диван позаду себе ліктями й спиною. У променях сонця, що вже опускалося до горизонту, волосся на його руках золотилося. Не пам’ятаю, про що ми говорили. Напевно, про якісь дурниці. Мені хотілося провести долонею вздовж його руки, відчути на дотик цей золотий ореол. Один його лікоть впирався мені під ребра, інший – у стегно. Я уявляв, як він відкидається головою мені на низ живота – або розвертається і кладе долоню мені між ніг – або нахиляється і цілує мене. Нічого з цього так і не трапилося. 

Подзвонила мама – запитати, що взяти в гастрономі на першому поверсі нашого будинку. Ми з Льошею перезирнулися. Мені здавалося, що я п’яний як чіп. Ми не могли з’явитися їй на очі в такому стані, проте бігти з дому було пізно. 

– У вас відчинене горище?

Я не мав ані найменшого уявлення, чи відчинене у нас горище. Ми жили на восьмому поверсі звичайної панельки, і хоч від горища мене відділяло лише два сходові прольоти, до того дня я, здається, жодного разу туди не підіймався. 

Ми бігцем прибрали сліди своїх злочинів і вислизнули з квартири, немов крадії. Я чув на сходах повільні кроки мами. Ми затуляли роти долонями, щоби не сміятися вголос. Поверхом вище я перехилився через перила й подивився вниз – кількома поверхами нижче вздовж поручня ковзала легка мамина рука. 

Металеві заґратовані двері, що вели до технічного горища, виявилися зачиненими на замок. Я зітхнув з полегкістю, проте Льошу було так просто не зупинити. Він посмикав його – і скоба легко відійшла вбік. Її не до кінця втиснули в механізм – випадково чи навмисно. Льоша коротко засміявся, закинувши голову й продемонструвавши запиленому сходовому майданчику й мені сколотий клик. Він витягнув замок із петель і зважив його в руці. 

Дах з'єднувався з горищем короткою, але хиткою на вигляд металевою драбинкою. Люк над драбиною виявився відчиненим настіж. Я озирнувся на Льошу – очі в нього горіли вогнем, який свідчив про готовність утнути якусь дурницю. 

– Давай?.. – попросив він, зачаровано дивлячись на драбину, яка в його уяві, мабуть, вела чи не до раю. Я подумки зітхнув, але кивнув. У моїй крові все ще грав алкоголь, та й дивитися на нього, такого збудженого й щасливого, було приємно. 

Льоша по-джентльменськи пропустив мене вперед. Я ступив на нижню перекладину, схопився руками за ту, що трохи повище – в долоні мені вп’ялися піщинки та бруд, залишений чиїмись черевиками. Я незграбно переніс ногу на наступну перекладину. В голові приємно шуміло, а драбина підозріло прогиналася під моєю вагою. Мене хитнуло вбік, довелося спертися на перекладину передпліччями. Я переступив ще вище й висунувся назустріч гарячому літньому вітру й променям сонця, що одразу погладили мені обличчя, немов ватою. Мене хитнуло ще раз, і в той момент, коли я вже приготувався врізатися в край люка й стерти собі бік, повисши на ньому й втративши опору під ногами, Льошина долоня вперлась мені в зад і одним рухом допомогла вискочити назовні. Я впав на руки, стерши їх майже до крові, і завалився на бік. Попри біль у долонях, із мого горла вирвався щасливий п’яний сміх, а серце закалатало десь у горлі. Нехай цей жест був грубим, нехай я зсадив шкіру, проте я знав: цей поштовх був нічим іншим як виявом турботи з його боку, незграбним і по-хлопчачому різким. Я звівся на ноги, немовби новонароджене теля, досі відчуваючи відбиток його долоні на своїх сідницях, а наступної миті на дах поруч зі мною вискочив і Льоша. Ми перезирнулися й розреготалися. 

З висоти дев’ятого поверху відкривався вид на потиканий чешками спальний район. На всі боки тягнулись чорні бітумні дахи, підсвічені сонцем у жовте золото, тротуари вінчали уже поржавілі хворі київські каштани. З майданчика до нас доносилися відгуки дитячих криків і гавкіт собак. 

Ми вляглися на спини, вбираючи тепло від даху й променів західного сонця. Льоша закинув руки за голову, і я відчував запах його дезодоранту й тіла – аромат хлопчика-підлітка. Я заплющив очі й став знову уявляти собі різні сценарії. Я знав, що їм ніколи не судилося здійснитися, проте все одно засмучувався кожного разу, коли саме так і відбувалося.

Мені добре запам’ятався той вечір на даху – не тому, що тоді сталося щось надзвичайне, а скоріше навпаки – бо це був дуже чистий і приємний повсякденний спогад. Згадуючи події того року, я так чи інакше повертаюся думками в цей день. В моїй уяві він є тим острівцем, що розділяє моє життя на «до» та «після», хоча поділка ця є доволі символічною й хронологічно ні до чого не прив’язаною.

Наче відчуваючи зміни, які невідворотно насувалися на нашу країну та наші життя, ми говорили про майбутнє й минуле: про те, як швидко проминули перші десять класів і що студентське життя, певно, промине так само швидко (це передбачення дійсно справдилося). Навряд чи можна відшукати щось патетичніше, ніж розмови підлітків про час. Проживши зовсім недовго, вони вважають, що розгадали всі секрети життя й вічності. Їм здається, що вони головні герої захопливих пригодницьких романів, зав’язка яких чекає на них, варто лише перегорнути сторінку. Можливо, це й на краще. Ким би ми виростали, якби з самого дитинства усвідомлювали, що належимо до сумного племені статистів ненаписаних другосортних романів. 

Ми пролежали на даху до заходу сонця, поки не почали труситися від холоду. Навколо нас у вікнах почали вмикати світло – воно розпорошувалося в просторі між будинками й небом і топило в собі блиск зір. Льоші кілька разів телефонувала мама – він ліниво відбивався обіцянками скоро почати збиратися додому, але дах ми залишили лише після того, як йому подзвонив і наказав негайно повертатися додому тато. 

Біля дверей до моєї квартири він однією рукою обійняв мене на прощання й на коротку мить торкнувся колючим підборіддям моєї шиї. Я проніс цей відбиток на своїй шкірі через поріг, по коридору в туалет, а там – у білий фаянс ванни, де й вихлюпнув його у стік разом із гарячою водою. Я був закоханий у Льошу з шостого класу.

Уже лежачи в ліжку, я вдруге за день перейшов на «книгу фанфіків». Згори сторінки на мене дивилося сповіщення про особисте повідомлення. Я клацнув на нього, очікуючи побачити чергове нагадування від Гранати братися за новий фанфік, бо часом їй було ліньки міняти вкладки й писати мені у ВК, проте з’ясувалося, що повідомлення не від неї. Я не одразу усвідомив, що це та сама людина, з якою я вже спілкувався, проте коли це сталося, мене накрило хвилею самовтіхи й хвилювання. Якусь мить я просто дивився на віконце з непрочитаним повідомленням, насолоджуючись невідомістю з обіцянкою приємності. Зрештою я клацнув на нього.

Макс накатав мені ціле простирадло. За два тижні свого мовчання (пізніше я дізнався, що він був у пластунському поході) він устиг перечитати всі чотири з моїх ориджиналів та два фанфіка по «Гаррі Поттеру», хоч це й був не його фендом. Йому сподобалося все, проте «Покаяння» залишалося його улюбленим. Йому подобалося, як я пишу, а головне – що я пишу про Київ. Його подруга порекомендувала йому мене саме через це. Я спіткнувся на останньому абзаці. Ось що він писав: «Я дико извиняюсь но не могу не спросить, а то подруга читает вас уже сто лет и стесняется вам написать) Вы правда парень? Извините, если это очень нагло) Я прост тоже))».  

Пам’ятаю як зараз, як заблокував телефон і поклав його собі на груди, спрямувавши погляд в нікуди на стелі. В моєму світі хлопці не читали розповідей жанру «слеш», не слухали рекомендацій подруг почитати фанфіки про геїв і не писали задоволені відгуки авторам таких робіт. Я був свято переконаний, що на слешній стороні «книги фанфіків» крім мене хлопців немає, а якщо є, то наші дороги ніколи не перетнуться. На той момент я ніколи в житті не зустрічав іншої людини, яку б також приваблювали люди її статі, і хоч теоретично я знав, що не такий уже й унікальний, інколи мені здавалося, що ймовірність коли-небудь зустріти іншого гея дорівнювала нулю. 

Проте якщо щось виглядає як качка і крякає як качка – схоже, що це дійсно качка. Цей на той момент невідомий мені читач сам сказав, що він хлопець (і хоч частинка мене стверджувала, що все не так однозначно й це цілком може бути дівчина, яка просто пише в чоловічому роді – таких на «фікбуці» я зустрічав багато – чомусь я одразу йому повірив). Він уже вдруге згадував Київ – отже, й сам, скоріше за все, тут жив. На мене накинулася звична параноя. Не дарма кажуть, що Київ – велике село. Що як він якимось чином вистежив мене й знав, хто ховається за моїм ніком? А може, вистежить в майбутньому, варто мені чимось себе виказати? А що як я знаю цю людину? А якщо це насправді дурнуватий жарт моїх друзів чи однокласників? Катастрофа! Адже тоді виходить, що вони якось дізналися про те, що я пишу! Сценарії один неймовірніший за інший спалахували в моїй свідомості тривожними іскрами. Я знав, що підстав боятися немає, проте все одно боявся. У той час страх супроводжував мене майже щосекунди. 

Якусь мить я навіть роздумував над тим, щоби проігнорувати його повідомлення. Так було би найкраще для моєї параної. Натомість я вчинив рівно навпаки: занімілими руками, переписуючи повідомлення безліч разів і видаляючи вже написане, я відповів: «Да ничего) Да, парень) Вы, наверное, первый парень, который меня читает)». 

Я знав, що інакше картатиму себе все своє життя.

*

Перечитуючи початок нашої з Максом переписки, я відчуваю між рядків свою напруженість і обережність. Максів прямолінійний стиль спілкування мені добре знайомий і впізнається з його найперших повідомлень. Де я зважував кожне слово й обдумував свою відповідь, як шахову партію, Макс ішов напролом, без жодної ніяковості чи застороги вивалюючи на мене всі свої думки. Ця постійність характеру, помітна навіть у його найраніших повідомленнях до мене, викликає в мене на обличчі посмішку навіть багато років потому.

Того дня він попросив у мене рекомендацій – йому хотілося почитати чогось схожого на те, що писав я. Я запитав у нього про його фендоми, й після цього ми трохи поговорили про Сапковського. Йому подобався «Відьмак», а я читав його, тому що його читали мої однокласники. На той момент ми досі спілкувалися на «ви», а розмову підтримував головним чином Макс. Утім, я пам’ятаю, як фізично тремтів від емоційного збудження, очікуючи на його відповідь. Так ми проговорили два дні. 

Наша розмова закінчилася моїм повідомленням. Ми вичерпали тему, тож нам було вже нічого обговорювати – от він і не писав. Я маявся, не знаходячи собі місця, кілька днів. Мені хотілося продовжити нашу переписку, проте я боявся надокучити – чи якось викрити себе – чи викликати в нього підозру. Мене спалювала цікавість – я зовсім нічого про нього не знав. Певно, тоді я вже почав здогадуватися, що його псевдонім слід сприймати буквально, проте крім цього мені було відомі про нього лише якісь крихти. Хлопець. Ймовірно, живе в Києві. Любить «Відьмака». Мабуть, гей. Саме це останнє хвилювало мене найбільше. Відповідаючи на мій коментар про те, що він мій єдиний читач-хлопець, він відповів: «Ну да, друзья вряд ли поймут)))». Я не знав, як це розцінювати. Друзі навряд чи зрозуміють, що він таке читає? Що його цікавлять інші хлопці? Що він переписується зі мною? 

Я не сильно сподівався на продовження спілкування. Свого часу ми схожим чином затоваришували з Гранатою: вона, читаючи мої ранні фанфіки, назалишала мені з десяток виправлень, а коли я надіслав їй листа з подякою, надавала сотню непроханих порад щодо сюжету та стилістики. Ось так нав’язавшись, вона дуже швидко перетворилася з читачки на бету, а згодом на подругу. Але оскільки снаряд не потрапляє в одну воронку двічі, я не розраховував затоваришувати й із Максом також. 

Перше вересня того року припало на неділю. Я остаточно змирився з тим, що наше спілкування вичерпалося. Макс більше не писав. Я теж не наважувався написати. Оскільки ініціатива постійно надходила від нього, я переживав, що він сприйме мою пасивність за відсутність інтересу, а не сором’язливість і страх, проте навіть це не змогло переконати мене написати йому першим. (Пізніше він визнав, що це справді виглядало так, начебто мені нецікаво і я відповідаю на відчепись, проте, на щастя, він занадто впертий, щоби звертати увагу на подібні дурниці.) Натомість я сприйняв його мовчання як втрату інтересу до мене. 

Проте ввечері того дня стався перший зсув у наших стосунках. Коли я вже припинив сподіватись і навіть перестав про нього думати, він з’явився на горизонті знову – цього разу жартівливо привітавши мене з Днем знань. Я привітав його у відповідь. Привітання з Першим вересня – яка дурниця! Думаю, я навіть тоді зрозумів усе правильно: це був вияв інтересу з його боку, нехарактерно для нього завуальоване запрошення продовжити розмову. Це був мій шанс! 

Того дня ми з’ясували, що, виявляється, однолітки – Макс теж починав одинадцятий клас. У честь такого він запропонував перейти на «ти» й представився. Я прийняв пропозицію, проте не сказав йому свого справжнього імені. В цій маленькій деталі – всі мої тодішні страхи, вся моя параноя й неприйняття себе. Я досі боявся, що це не по-справжньому. Що це не випадкове інтернет-знайомство, а підступний план, жорстока гра, щоби вивести мене на чисту воду. 

Він дізнався, що мене звати Нікіта, лише за два тижні, шістнадцятого вересня, коли я відчув, що приховувати це від нього абсурдно. І після того ми вже спілкувалися щодня.

*

Я не люблю непотрібні відгалуження від основного сюжету в книжках. Безжальна рука м’ясника Кама мусить обрізати з хребта історії все зайве: має право лишитись сама лиш плоть без жиру. Проте в житті все не так. Ніхто не обрізає з історій наших життів непотрібні діалоги, стояння в чергах не має сакрального сенсу, а зустріч на сходовому майданчику не вистрілює в другій сцені сьомого розділу. Книги нас псують. Вони привчають, що нудні години можна просто оминути або пришвидшити одним реченням. Вони приховують від нас те, що сцени, про які ми читаємо, займають крихітний проміжок між значно довшими періодами часу, не наповненими великим сенсом. Проте ці довгі періоди й є нашим життям. 

У школі я гарно знав історію. Не тому, що вона мене цікавила, а через те, що в її гладінь часто впліталася релігія, а от нею я марив, як не марив нічим іншим – принаймні до того року. Одинадцятий клас спалахує в моїй уяві низкою подій, які, переплітаючись, творили моє життя, й серед них – Макс, Граната, Майдан, мої шкільні друзі – не останнє місце займають суперечки з родичами про моє майбутнє. Я збирався вступати на культурологію чи філософію. Кожна зустріч з батьком, а також обома бабусями – на додачу до щотижневих довгих розмов з мамою – починалася з вмовлянь подумати про якусь розумнішу альтернативу та закінчувалася сваркою й звинуваченнями в інфантилізмі та непрактичності. «Подивись на свою матір», – в один голос закликали вони. «Може, хоч у пед?» – торгувалася мама. Вона до останнього сподівалася, що я передумаю та подамся на більш практичну спеціальність, тож коли на початку вересня я приніс додому шестірку з тогорічного ЗНО, яке наша вчителька з української підло підсунула нам, бо ми випереджали програму, вона лютувала, бо це ставило під питання вступ не лише на культурологію, а й на ті гуманітарні спеціальності, які вона вважала меншим злом. «У нас нема грошей відкуповувати тебе від армії, – рубанула правду вона, – тож краще зараз нашкребемо тобі на курси».

Ви, певно, думаєте: навіщо він про це розповідає? Найкмітливіші з вас, певно, вже здогадалися: а, то це одна з тих історій, це герої зустрічаються двічі – в інтернеті та в реальному житті – й до останнього розділу навіть не здогадуються про це. Можливо, так, а можливо, ні. Мені потрібна стіна, щоби повісити на неї рушницю. 

Дозвольте мені розповісти про моє перше відвідування курсів з української мови при університеті. 

28 вересня, в суботу, я написав Максу: «Иду сегодня на курсы по укрмове. Пожелай удачи». За цією бравадою я ховав страх нових колективів і незнайомих ситуацій, замішаний на підліткових комплексах, незадоволеності своїм тілом, страхом викриття – та нераціональною надією зустріти того самого. У шістнадцять усе ще віриш, що кожній людині призначено свою половинку, єдину й неповторну, з якою і у вогонь, і у воду, з якою зійдешся, як пазл. Віра в це парадоксальним чином існувала поруч зі страхом ніколи не зустріти цю половинку, адже мій пазл був особливим. Тим не менш, щоразу, потрапляючи в незнайому групу людей, будь то літній табір, навчальні курси чи качалка, я відчував страх осоромитися й бажання скласти гарне перше враження. Гетеросексуальні люди мають перед нами багато переваг, проте одна з ним менш очевидна, ніж їм здається: зазвичай вони знають, коли слід випрямити спину та втягнути живіт. Входячи в кімнату, вони одразу бачать, на кого їм справляти враження. Для мене таким був кожен чоловік, адже всі вони могли носити ту саму маску, що й я. 

Саме тому в суботу 28 вересня я йшов на курси як на бал, знаючи, що мушу триматися гідно, і розуміючи, що, скоріше за все, повернуся додому з тим самим розчаруванням, що й завжди. Я не пам'ятаю свої почуття в той день достеменно, проте мені легко відтворити їх, спираючись на пам'ять про багато інших подібних ситуацій, а також те, що трапилося того дня. Пам'ятаю, що вдягнув білу футболку, як у школу, і те, як стояв у коридорі, поки мама була в туалеті, і намагався вирішити, чи не занадто сильно вона обтягує торс, чи не просвічуються крізь неї мої боки. 

Що ближче я під'їжджав до корпусу університету, в якому проходили курси – а дорога була неблизька: маршрутка, метро, пересадка, пішаком – то сильніше я нервував. Температура різко впала: ще минулого тижня стояла приємна прохолодна погода, я ходив до школи в одному піджаку, проте в ту суботу ми відчули перший подмух осені. Попри холод, долоні в моїх кишенях спітніли, а в пахвах стало волого й неприємно.

Біля воріт курила Ліза. 

— О, ти теж на курси? — запитав я.

— Ага, — Ліза засміялася. — Це після тої контрольної? 

— Ага. 

Після цього ми незручно замовкли. Ліза відвела погляд і випустила дим у сторону. Я стиснув руки в кишенях, відчуваючи, що волога з них просочилася в підкладку куртки.

— Ти лише на мову? — запитала вона після кількасекундної паузи. 

— Так.

— Круто. А в мене ще історія перед цим. Тобі, мабуть, вона не потрібна. 

Я прочистив горло й витягнув руку з кишені, щоб поправити волосся, але зупинив себе на півдорозі. Вийшло, що я зробив незграбний рух рукою й кинув її висіти, як зламану. Ліза точно помітила, тому що удала, що не помітила. Вона перекинула рюкзак наперед і почала ритися в ньому в пошуках розкладу. Я теж дістав зіжмаканий папірець зі свого рюкзака, й ми з’ясували, що нас закинули в одну групу. 

З одного боку, це принесло мені відчуття полегкості: навіть найстрашніші битви стають менш страшними, якщо виходиш на поле бою зі знайомою тобі людиною. З іншого ж боку, вона також була левом, проти якого я виходив на поле бою — так мені хотілося вірити. 

Не пам’ятаю, коли я прийняв факт свого потягу до чоловіків. Я точно усвідомлював його в шостому класі, тому що саме того року класна керівничка посадила мене за парту з Льошею; той рік позначився для мене постійними ерекціями та першим усвідомленням необхідності приховувати від усіх мою закоханість у нього. Можливо, я знав і до цього. Не пам’ятаю. Але відтоді й аж до одинадцятого класу я продовжував сподіватися на те, що жінки мені подобаються також. Я молив природу й усіх відомих мені на той час Богів, щоби за їхнім задумом я виявився бісексуалом, а не геєм. Ці переживання займали центральне місце в моїх думках. І всю свою надію я сконцентрував саме у Лізі. 

Ліза була з тих гостроязиких і кмітливих дітей, які ніколи не подобаються вчительками, бо ставлять забагато запитань, на які в тих немає відповідей. Вона трималася осторонь як від хлопців, так і дівчат, підтримуючи з обома групами приятельські, хоч і не занадто близькі стосунки. Ніхто би не назвав нас із нею друзями, проте інколи ми багатозначно перезиралися, коли вона видавала щось у своєму незалежному стилі на уроці історії чи літератури, особливо якщо це стосувалося релігії, на яку вона часто нападала. Тоді мені здавалося, що так вона показує свій інтерес. Зараз, з перспективи багатьох років, я знаю, що вона просто завжди здогадувалася про мене. 

Ліза подобалася мені як людина та особистість, проте я обманював себе тим, що вона подобається мені як дівчина. А може, я себе не обманював. У ній завжди було щось маскулінно-агресивне, що, мабуть, мене й притягувало. 

Тож присутність Лізи лише пришвидшила моє й так зашвидке серцебиття. Ми піднялися сходами, пройшли довгим коридором та відшукали нашу аудиторію. Вона нічим не відрізнялася від звичайного шкільного класу й тим рятувала від відчуття нереальності. Я — одинадцятикласник. Це мій останній шкільний рік. У цей час наступного року я (якщо пощастить) буду студентом. Збігають останні дні дитинства. Тоді я ще не знав, що вже стою на порозі дорослого життя. Мені здавалося, що до нього залишилося ще кілька кроків. 

В аудиторії вже сиділо кілька людей. Мою увагу одразу привернуло двоє хлопців, які щось голосно обговорювали й сміялися, як можуть лише хлопці-підлітки. На одну коротку мить ми з одним із них зустрілися поглядами. Не думаю, що я щось пропустив крізь свій щит — моє обличчя вже давно не мінялося разом із моїми внутрішніми переживаннями — проте його погляд лише додав до мого напруження. Щоразу, коли траплялося щось подібне, я боявся, що хлопець усе зрозуміє з одного погляду на мене. Я випрямив спину й сів — кам’яний — за одну з середніх парт. Ліза упала на стілець поруч зі мною, зачепивши мене ліктем. Я закам’янів ще дужче й опустив голову, відчуваючи, як палають вуха. Не підводячи погляду від парти, я дістав із рюкзака чистий зошит і ручку та розклав їх перед собою. Розстібнув кофту. Застібнув її назад, залишивши відкритою на грудях. Я не бачив, але почув, що до аудиторії заходять нові люди. Звів погляд і пересвідчився, що це ще троє хлопців. Інколи мені здавалося, що я не належу до них. 

Я шмигнув носом, шмигнув удруге — і відчув, як із нього тече. Поспіхом витер ніздрі тильним боком долоні, сподіваючись, що цього ніхто не помітив, боячись підняти погляд і перевірити — але це не допомогло. Нарешті я зрозумів, у чому річ: на моїй руці залишився густий кров’яний мазок. Я ледь чутно чортихнувся і затиснув ніздрі пальцями. Тиск загупав десь у голові, лише погіршуючи ситуацію. Годі було й сподіватися, що Ліза та мої однолітки навколо нічого не помітять: попри те, що я затискав ніздрі, кров уже потекла мені в рукав кофти. Кілька крапель світилися червоним на білизні футболки.

— Бля, Нікіт, ти чого? — стривожено запитала Ліза. Я відчув її легку долоню в себе на лікті. 

— Просто кров, — прогундосив я, не повертаючись до неї. Мені хотілося провалитися під землю від сорому. 

— Зараз.

Вона почала ритися в сумці в пошуках серветок. Тимчасом мою ситуацію почали помічати й інші. З усіх сторін посипалися непотрібні поради.

— Закинь голову.

— Ляж. Давай ось тут, на парту. 

— Затисни перенісся. 

У паніці, що завирувала, Ліза вклала вологу серветку мені у вільну долоню й виставила долоню в бік іншої дівчини, яка хотіла допомогти мені закинути голову.

— Не можна закидувати голову, — відрубала вона. — Він усе правильно робить. 

Через інцидент початок пари довелося дещо перенести. У запалій тиші, під поглядами всієї групи, викладачка вивела мене з класу та довірила Лізі відвести мене в туалет. Ліза зайшла зі мною досередини, налякавши кількох хлопців, яку курили у відчинене вікно. 

— Це чоловічий туалет! — зауважив один із них.

— Я не сліпа, — перекривила його вона. 

Я відняв від обличчя просякнуту червоним серветку, схилився над раковиною та дав крові вільно скапувати й стікати в стік. Ліза відкрутила єдиний кран із червоною позначкою, сунула руку під крижану воду, потримала її там кілька секунд і приклала три пальці мені до перенісся, немов благословляючи. З кінчика носа продовжувало капати. Я обережно стер краплю крові, промив руку під водою та знову затиснув носа.

Поки хлопці не докурили й не пішли, ми мовчали, проте варто було нам залишитися в туалеті вдвох, Ліза заговорила. 

— У тебе високий тиск? Я пам’ятаю, як ти закапав кров’ю весь буквар у першому класі. Світлана Олексіївна тоді так перелякалася. 

— Я сподівався, що про це вже всі забули, — зітхнув я. 

— Я не згадувала про це десять років. 

Я заплющив очі, всотуючи відчуття її холодних пальців у себе на переніссі. Мені мало би бути тривожно й солодко, проте натомість я відчував спокій. Якби нас застали в такій ситуації, мене би поплескали по спині та назвали красунчиком. В той момент в мені зовсім не було страху. Заради цього відчуття можна було би пожертвувати щастям кохання.

— Можеш про це нікому не розповідати? – попросив я. 

— Ти переоцінюєш важливість цього інциденту. І це не найцікавіше, що трапилося в моєму житті цього тижня, щоб про це говорити. 

— Дякую.

Ліза опустила руку та подивилася на мене ледь приплющеними очима.

— Я пішла з тобою, бо половина першої пари все одно буде про організаційні моменти і всяку хуйню, — майже агресивно пояснила вона.

— Я так і подумав, — збрехав я.

Я відняв руку від носа. Потік крові значно сповільнився, а за хвилину чи дві зовсім припинився. Я витер кров з обличчя, користуючись дзеркалом і уважним поглядом Лізи, і ми повернулися до аудиторії.

Моя перша пара на курсах не вартує детального опису, хіба що слід сказати, що я добре запам‘ятався викладачці, а ще те, що кілька хвилин після нашого повернення хлопці на задній парті перешіптувалися та посміювалися. Я просидів усі півтори години з кам‘яною спиною, боячись, як би кров не пішла знову, адже я був напружений, як струна, проте обійшлося.

Ми з Лізою, як і більшість однокласників зі звичайних шкіл на околицях столиці, жили на сусідніх вулицях, тож і їхати нам було по дорозі. 

Недалеко від метро стояли зі своїми незмінними кравчучко-подібними стендами свідки Єгови. Ми з Лізою про щось говорили — мабуть, про школу, чи про ЗНО, чи про курси — але побачивши стенд із брошурками, я відволікся від розмови й заповільнив крок, аж поки зовсім не зупинився в метрі від двох жінок у строгих темних спідницях під довгими плащами. Вони, помітивши мене, теж замовкли й привітно завсміхалися. 

В моїй колекції вже були всі брошури зі стенда, крім однієї, про створення світу. З неї на мене дивився усміхнений Ісус. Я дивився на нього, як заворожений, а жінки, немов на зло, мовчали.

— Доброго дня! Будь ласка, візьміть книги, — нарешті заговорила одна з ним, старша на вигляд. Вона взяла зі стенда настільну книгу для молоді (яка насправді була ніякою не книгою, а скоріше книжечкою) та простягнула мені її, немов кістку голодному бродячому псу. Я був псом перебірливим, хоч і сором’язливим.

— А можна оту, про створення світу? — попросив я, відчуваючи, як знову червоніють вуха. 

Жінка зраділо передала мені й цю брошуру. 

— Ви вірите в Бога? — запитала вона просто як з анекдоту. 

— Не знаю, — чесно відповів я, дивлячись на «книжки» у своїх руках.

— Нам треба іти, — втрутилася Ліза й потягнула мене за рукав у бік входу в метро. — До побачення, — жбурнула вона жінкам. Якби не вона, я би ще поспілкувався з ними — я любив говорити зі священниками, служками, продавчинями свічок у церкві та місіонерами, проте робити це при Лізі мені було ніяково, тож я відчув полегшення, коли вона врятувала мене від розмови.

На нас чекала довга дорога додому. В метро натовклося багато народу, тож ми опинилися затиснутими в центрі вагона, далеко від поручнів та вертикальних поверхонь. Зупинки зо дві ми їхали в мовчанні, незграбно похитуючись із підлогою, як моряки. Коли вагон струснуло, Ліза схопилася рукою за моє плече, а під час наступної турбулентності я приобійняв її рукою за талію. Не думаю, що хлопці, повертаючись додому після першого сексу з дівчиною, пишаються цим більше, ніж я пишався собою в ту мить. Чи не вперше в житті мені хотілося, щоб на мене дивилися, мене бачили. Я розпрямив плечі, звів голову й дихав запахом Лізиного волосся, шампунь і цигарки, уявляючи, що ми з нею зустрічаємося – й що люди навколо саме так і думають. Зараз, коли минуло вже майже десятиліття, я розумію, що мріяти про це я міг саме тому, що був певний: я в безпеці. Десь глибоко всередині я розумів, що обманюю себе, коли помічав її погляди й сприймав їх за прояв романтичної симпатії. Я знав, що між нами ніколи не буде нічого серйозного, і це розв‘язувало мені руки.

Ми розчепилися, як тільки у вагоні повільнішало. В маршрутці ми їхали на сусідніх сидіннях, але займаючись своїми справами: я гортав брошуру, вона читала «Франкенштейна». Біля повороту на її вулицю ми попрощалися: не було ні намагань провести її, ні поцілунків. Вона махнула рукою, кинула мені «До понеділка!» і пішла, не озираючись, проте додому я повернувся в такому хорошому дусі, наче з побачення.

Мама щось награвала у вітальні, шелестячи нотами. Я рушив прямо в кухню, подивитися, що на обід. На плиті стояла каструля – з борщем, а може, з котлетами чи пловом, хіба зараз уже пригадаєш? Я насипав собі повну тарілку та сів їсти, обережно перегортаючи сторінки брошури. Я так зануритися в читання, що не помітив, як мама зупинилась у дверях, мовчки дивлячись на мене. 

— Може, ти все ж таки передумаєш? — з надією в голосі запитала вона. 

Я промовчав і повернувся до читання брошури. 

— Нікіт? — вона сіла переді мною. Я не підняв на неї погляду. Зрозумівши, що я збираюся й далі вдавати глухоту, вона неочікувано відібрала у мене брошуру та поклала її на вікно в себе за спиною, так, щоб я не дістав. Якийсь час ми мовчали. Я дивився на свої порожні руки на столі, мама — на мене. — Я вважаю, що тобі не треба вступати на культурологію.

— Ми мали цю розмову сотні разів, — терпляче зауважив я.

— Я знаю, як ти почуваєшся. Тобі здається, що навколо — одні дурні, які тебе не розуміють. 

— Але насправді дурень тут лише я, — підказав я, починаючи навсправжки дратуватися.

— Ти не дурень. Ти просто підліток без життєвого досвіду. Ти думаєш, що знаєш, як краще, проте повір моєму слову — мине п‘ять років, і ти зрозумієш, що я була права.

Ця її фраза добре закарбувалася в моїй пам‘яті. Мама не виявилася права, проте за п‘ять років я дійсно краще зрозумів, чому вона гнула свою лінію, напираючи на те, що я маю вступати на більш практичну спеціальність. В чому вона мала рацію, так це в тому, що у 2013 році я дійсно був підлітком без життєвого досвіду. 

— Не розказуй мені, як жити, — заявив я — чи щось подібне до цього. — Я хочу робити свої власні помилки, а не вчитися на чужих. 

— Нікіт, — промовила вона. Я рвучко піднявся, жбурнув тарілку в раковину, видавив на мочалку забагато мийного засобу та почав агресивно мити за собою посуд. — Зрозумій мене правильно. Я рада, що ти так глибоко цікавишся релігією. Чесно. Я рада, що в тебе такий інтерес, а не щось більш… — «хлопчаче», вона однозначно збиралася сказати «хлопчаче», — більш небезпечне, оце стрибання по дахах чи якісь наркотики. Проте це хобі. Всі розповіді про те, як треба робити те, що любиш, і ніколи в житті не будеш працювати — брехня заможних людей. У нашому світі треба бути практичнішими, Нікіт. Релігією не прогодуєшся, — вона раптом розсміялася. — Уже краще йти в семінарію, на священника. В кого в кого, а в них завжди буде робота.

Я голосно застогнав. Більше за вмовляння не йти на культурологію мене дратувало лише нерозуміння різниці між релігієзнавством та богослов’ям. 

— Для чогось же ця спеціальність існує?! Держава для чогось виділяє бюджетні місця? Я можу стати вузьким спеціалістом! — ми мали одну й ту саму розмову майже щотижня. 

— Яким спеціалістом? — мама картинно запустила пальці у волосся. — Яким спеціалістом, Нікіт? Будеш на кафедрі все життя працювати, вчити інших тому, що вивчив? Таким вузьким спеціалістом?

Знову забігаючи наперед, мама виявилася правою. Пізніше так і сталося: я закінчив бакалаврат з культурології, потім магістратуру з релігієзнавства, вступив на аспірантуру, дійсно почав викладати — частково через те, що так було найпростіше, частково з щирого інтересу. Проте правим знову ж таки виявився і я. Життя — не повчальна притча, в ньому майже не буває чіткого поділу на біле та чорне. Я дійсно став вузьким спеціалістом, почав робити непогану академічну кар’єру й майже не жалкував про свій вибір. Але це було згодом. А в 2013 я мусив опиратися тиску з усіх боків, і часом цей тиск підточував мою певність у собі.

Я домив посуд, жбурнув мочалку в раковину й спробував вилетіти з кухні, прихопивши брошуру, проте мама підняла руку, перекриваючи доступ до вікна — вона ще не договорила — тож довелося відступати без неї. Інколи мама закидала мені згори про те, що мені ще утримувати сім‘ю та дітей. Ось якраз із цим вона помилялася кардинально. 

Я сердито ляснув дверима, зачинився на ключ і впав на ліжко. Мене з’їдала злість на маму й страх того, що вона права. Проте я не бачив для себе іншої дороги. Я міг вступити на юрфак чи економіку, проте це не принесло би мені нічого крім знудженого нещастя. 

Я відрив на телефоні браузер, зайшов в анонімне вікно, знайшов «книгу фанфіків», ввів свій логін та пароль — і був зустрітий іконками нових повідомлень. Два з них виявилися від Гранати, одне, довге — від Макса. Я перейшов одразу до нього. Макс мав зустріч у своєму пластунському осередку. Він курував молодших дітей і весь день без продиху носився з ними. Я ніколи не розумів його любові до дітей, проте навіть з цього його повідомлення було ясно, що він отримує від роботи з ними задоволення. 

«Как твои курсы», — запитував він наприкінці. 

«Так себе, — коротко відповів я. Мені не хотілося розповідати йому ні про кровотечу, ні про Лізу. — Я бы умер весь день с детьми. Как ты выдерживаешь?»

Того дня Макс відповів швидко, за чотирнадцять хвилин.

«Почему таксебе?( 

Детей выдержать легче чем взрослых».

 «Не хочу об этом)

«Твоя правда. Взрослых иногда выдержать не менее сложно».

Переписуватися з Максом було просто, простіше, ніж з однокласниками, бо мені не було потрібно постійно контролювати себе та приховувати важливу частину власної особистості, і навіть простіше, ніж з Гранатою, бо він був хлопцем і жив у Києві. (Ми не торкалися теми географії, тож я міг лише здогадуватися, чи перетинатися наші стежки десь крім центру.)

«Хорошо. Как вообще день прошол)».

«Так себе)) С мамой поссорился, — я хвилину подумав і все ж таки дописав: — Она не одобряет мой выбор универа. А ты куда собираешься поступать?»

«Почему? — просто написав Макс у відповідь. — Незнаю. В драгопед наверно. На физру или готельный бизес или туризм какойнибудь».

«Потому что мне еще кормить семью и надо получить для этого хорошую профессию))

Серьезно? Физра? Ты что, волейболист какой-то?»

Наші розмови часто розгалужувалися на кілька окремих тем. Ми відповідали на повідомлення по черзі, немовби в страху, що час спливе, й ми не встигнемо поставити один одному всі свої запитання.

«С той професией которую выбрал ты семью не прокормищь?))

Вообще не знаю куда идти)) не волейболист, в пед потлму что мне ноавиться заниматься с детьми. Мне все говорят что у меня хорошо получаеться их строить и надо становиться учителем. Но я не представляю чему могу их научить кроме физры. Я могу научить разным походным штучкам, но в школе же этому не учат)) может на военку какуюнибудь но это врядли. Мне нравится дпю но смысла в армии в наше время нет».

Читати ці його слова зараз і смішно, і сумно. 

Мабуть, я сумнівався, перш ніж написати наступні рядки. Пам’ятаю, що боявся говорити Максу про релігієзнавство, як іншим — про свою орієнтацію, хоча, звісно, це непорівнювані речі.

«Я хочу изучать религиоведение, но у нас фактически нет бакалаврских программ, только магистерские, поэтому я пойду на культуроведение, — писав я 28 вересня 2013 року. — Вообще не вижу себя больше нигде. Разве что еще на философию, но тоже чтобы изучать религии. Моя семья думает, что я хочу стать священником.

А, ну тогда понятно. Возможно, тогда в какой-нибудь школе появится хоть один учитель, которому нравится работать с детьми)))

Но армия — это зашквар какой-то».

«Этому вообще еще учат? Никогда об этом не слышал. Почему именно религиоведение?»

)))

Ну мне нравиться стрелять, физподготовка, выживание, но в штабе сидеть мне будет скучно, поэтому да, это накрайняк)»

«Да, Шева каждый год выпускает человек двадцать по этой специальности. И я люблю изучать религии. Это все равно что фэнтези.

Фу, физподготовка. Ненавижу спорт. Про выживание вообще молчу. Я был в походе один раз и чуть не умер. Не понимаю, чем вам оно так нравится».

«Ты религиозный?

Вот сейчас было обидно((( (шучу) в походы надо ходить правильной компанией. Дай угадаю, ты ходил з родителями?))»

«К сожалению, нет) А ты?

Да, с папой и его женой) А как надо?)»

«Почему к сожалению? Я ем паску и хожу с бабушкой в церкву на пасху. Это считается?)

Надо с друзьями. Ну или чтоб накрайняк в компании были ребята твоего возраста. Но лучше когда только ты и твои друзья. Мы ходили в маленькие походы своей компанией но взрослые нас не пускали далеко одних и это вообще вау, совсем не то что когда вас опекают. Я хотел поехать в Карпаты с дурзьями этим летом, но не сложилось. Следующим летом точно поеду».

«Потому что мне бы хотелось во что-то верить. Мне не хочется просто исчезнуть после смерти, но я не верю, что нас ждет иной итог. А если Бог существует, то меня вряд ли будут ждать на небе, так что лучше уж исчезнуть, чем вечно гореть в аду) Идеальный вариант — перерождение, но это звучит слишком хорошо, чтобы быть правдой)

И считается, и не считается))) Смотря как смотреть))) 

Что, по-твоему, случится с тобой после смерти?

Возьмешь с собой?)»

Оце кокетливе повідомлення — мій найперший із Максом флірт, який свідчить про те, що я вже тоді будував у свідомості фантастичні сценарії наших стосунків. Дуже скоро мені доведеться зняти рожеві окуляри; замріяність зміниться чорним розчаруванням, але тоді я без надії сподівався, як десятки разів до нього з іншими хлопцями. 

Ще одним підтвердженням мого інтересу до Макса вже у вересні 2013 року є моє повідомлення до Гранати того дня. Я писав їй одночасно з ним. Понад місяць вона перебувала в незнанні про Макса — спершу через те, що я не вважав це чимось, що варте переповідки, потім — бо навіть не мріяв (точніше, ще й як мріяв, але серйозно не розраховував), що наше спілкування матиме продовження, а в кінці — тому, що сприймав це як щось глибоко особисте, що належало лише мені одному та могло постраждати, якщо буде винесене на загал. Тим не менш, за місяць мене з‘їла совість, і того дня я нарешті переповів Гранаті нашу з Максом коротку історію: як він написав мені й розхвалив «Покаяння», як після двотижневого мовчання повернувся і як з того часу ми переписуємося щодня.

«АААААААА КАК В ФАНФИКЕЕЕЕ Т_Т», — написала Граната у відповідь.

«Даааааа Т_Т», — відповів я.

«Когда вы встретитесь?????»

«Не знаюююю Т_Т Наверное, никогда Т_Т».

Адже життя — не фанфік, думав я тоді. 

Тимчасом Макс запитував у мене: «Почему тебя не ждут на небе?) Признавайся, что ты наделал?))) И в кого ты бы хотел переродится?

И как бы ты смотрел?)

Я не знаю. Я верю в Бога, но сомневаюсь, что рай и ад выглядят так как их описывают. Я вроде бы неплохой человек поэтому надеюсь попасть в рай)) Вообщем я надеюсь на лучшее)

Возьму)» 

Від цього простого слова — «возьму» — мені зробилося солодко-солодко, немовби він уже взяв мене з собою, а не просто пообіцяв зробити це. Проте разом із тим мої груди розпирало й хвилювання, адже я збирався прямо сказати йому те, що він досі лише читав між рядків. І хоча він не міг відреагувати негативно, адже тоді не читав би моїх робіт і не переписувався зі мною, подекуди цей страх і досі зі мною, що вже й казати про шістнадцятирічного мене — мабуть, його ніколи не викоренити з мого тіла та свідомості, як бур’ян.

«Пока ничего, но надеюсь когда-нибудь наделать) Мне нравятся парни, а это грех во многих религиях.

Опять в человека, наверное. Или в домашнего питомца, кошку или собаку. Чтобы ничего не делать весь день) А ты в кого бы переродился, если бы мог выбирать?

Многие люди считают, что они христиане, если ходят в церковь на праздники. Если так считать, то у нас почти все религиозны. А если считать только тех, которые реально верят в Бога, то таких будет меньше. Но среди них не все будут регулярно ходить в церковь. А есть такие, которые ходят в церковь и даже читают все священные книги, но при этом не верят. Короче, это сложно, не верь статистике религиозности, потому что она зависит от того, как смотреть)

Ты считаешь, что ты неплохой человек, но считает ли так Бог?)»

Круто) Куда пойдем?)»

«Так все грехи вроде бы можно замолить) Сделал и замолил)))

Я бы, наперное, в птицу. Очень хочу полетать в горах. Красиво наверное жуть)

То есть тебя можно считать религиозным, а можно не считать?))) Смотря как смотреть?)))

Думаю, Бог тоже так считает)) я вродебы очень сильно заповеди не нарушаю. Слушаюсь маму и папу, не убиваю и не граблю), — коли я читаю це зараз, через стільки років, мені не вдається стримати іронічної посмішки. — Ты без опыта, поэтому на какойнибудь простой маршрут, по Костриче, на пример)»

«Чтобы замолить грех, надо покаяться. Я не считаю, что мне есть за что каяться. 

О, я бы тоже в птицу)

Да, именно так. Смотря кто и как будет считать, потому что в некотором смысле я охуеть религиозен: регулярно хожу в церковь, знаю все церковные праздники, читаю каноническую литературу. Если не присматриваться к деталям, а именно тому, что каноническую литературу я читаю не только православною, а праздники знаю не только христианские, то я идеальный православный)

Уверен, что не нарушаешь?) В христианской традиции мы все что-то да нарушаем)

Погуглил. Звучит интересно и сложно) Но с тобой я бы пошел)»

«Тоесть ты знаешь все традиции и религии?) Росскажи какойнибудь интересный факт)

Ну если все нарушаем значит и я нарушаю) Я считаю что если ты живешь по совести то ты все делаешь правильно) Бог — не мелочен, как люди. Все эти правила не он писал, а они)

Договорились) Июль?)»

«Хм-м-м… В Непале есть традиция избирать маленькую девочку как воплощение богини. Ее почитают, пока она не достигает половой зрелости, после чего избирается новая. Такое сойдет?)»

Так почалася наша традиція. «Розкажи мені який-небудь цікавий факт про релігію», — просив він час від часу, і я розповідав. Спершу я діставав ці факти з глибин своєї пам’яті, а згодом почав помічати, що навмисне відкладаю їх туди на потім, в очікуванні цього запитання, що так чи інакше поставало. Воно стало нашим внутрішнім жартом, нашим своєрідним «Як справи?»

Я не хочу, щоби ця робота перетворилася на суцільне цитування наших з Максом переписок, хоча вони й займають центральне місце в моїй розповіді. З вересня та до самої зими не минало й дня, щоб ми з ним не обмінялися принаймні одним коротким повідомленням, хоч повідомлення ці найчастіше й були підлітковими дурницями або розмовами, не вартими окремої згадки. Тож, оскільки в цьому тексті уже й так забагато ламаної російської та цитувань, я поділюся з вами лише кількома іншими переписками, які мають значення для цієї розповіді.

*

Я вже згадував, що на «книзі фанфіків» було опубліковано кілька моїх робіт, проте жодна з них не відзначалася великою популярністю. Мене не хвалили, проте особливо й не критикували — за винятком одного разу у жовтні, коли до мене в коментарі прийшла така собі акітка. 

Я досі не знаю, чим перейшов їй дорогу, проте акітка прокоментувала мій ориджинал у більших деталях і словах, ніж він об‘єктивно заслуговував. Якщо Макс написав мені оду поклоніння, то вона рознесла історію в пух і прах, розписала всі помилки та описки, розкритикувала логіку сюжету та навіть саму ідею. В багатьох речах я був з нею згодний, проте вона виклала їх недоречно грубо та прямолінійно, порушивши звичаї спільноти.

Я не розповів Максу про те, що сталося, проте мої відповіді йому в той день були короткими та сумними. Можливо, він пішов шукати відповідей сам, а можливо, натрапив на причину мого поганого настрою випадково — мені було страшно запитувати, і я так ніколи й не дізнався правди. Наступного дня, повернувшись зі школи, я знайшов на сторінці з десяток сповіщень — Макс прийшов у мої коментарі та вступив із акіткою в суперечку, до якої за кілька повідомлень також приєдналася й Граната — якраз їй я таки пожалівся на незадоволену читачку. Вони вдвох накинулися на неї та розкритикували вже її роботи, швидко перейшовши на особистості. Я сходив на її сторінку: що Макс, що Граната прийшли в її тексти та розкритикували їх так само, як вона розкритикувала мій. акітка очікувано, хоч і несправедливо звинуватила їх у тому, що вони новостворені мною акаунти.  

Зрештою акітка перестала відповідати. Того ж вечора вона видалила їхні коментарі до своїх робіт та свої — до моєї, тож зараз я можу лише розповідати вам про це з пам‘яті. Проте спогад про цей епізод залишається в моїй пам‘яті чітким, бо після я не раз думав про те, як Макс кинувся мене захищати. Була це елементарна хлопчача відданість дружбі? Чи щось більш інтимне, джентльменське бравування перед об’єктом інтересу? Я сподівався на друге, хоча досі в моєму житті було лише перше.

В середині жовтня сталася ще одна неприємна ситуація, яку Макс виправити не зміг, а лише погіршив. Ми — я, мої друзі та Ліза з кількома дівчатами — сиділи в їдальні. Вони обговорювали якісь дурниці, як можуть лише школярі, а я читав підручник і тому не слідкував за розмовою. В якийсь момент Льоша, що сидів збоку від мене, перекинув мені руку через плече та притягнув до себе. Я не звернув — удав, що не звернув — на нього уваги, продовжуючи читати, і тому його мокрий поцілунок на моїй щоці став для мене сюрпризом. Я автоматично дав йому ліктем під ребра — так, що він аж скрутився й завалився з лавки. Я відчував, як миттєво запалало обличчя, він же розігрував сцену награного обурення. Під сміх і улюлюкання він звівся з підлоги, обійшов мене зі спини, обійняв за шию та почав обціловувати обличчя. Мабуть, він щось при цьому приговорював — я нічого не чув через шум у вухах. Для нього це було жартом, і гумор полягав саме в моїй реакції. Я ж переживав свій найстрашніший кошмар. Чому він вирішив зробити це саме зі мною? На відміну від решти хлопців, я ніколи не брав участі в їхніх дурнуватих гомоеротичних жартах, бо боявся видати себе неправильною реакцією чи поглядом. Через це я мусив реагувати швидко й різко — я не міг дозволити собі театралізувати та удавати, що мені подобається — адже, якби не награність, мені би це дійсно подобалось. Доводилося удавати, немовби я страшний гомофоб.

— О-о-о, — заходився Льоша, — у тебе є хтось крім мене? Ти мене більше не любиш?

Я скочив на ноги й став рвучко складати в рюкзак свої речі: підручник, зошит, єдину ручку. Обличчя так і пашіло. Я знав це без дзеркала, відчував, як воно горить. 

Ліза напроти мене теж підвелася.

— Це не смішно, Льоша, — морозним тоном промовила вона. 

— О-о-о, побийтеся за мене, — засюсюкав до неї Льоша.

— Іди ти нахуй, — запропонувала йому Ліза, й ми вийшли з їдальні. Начебто порізно, але наче й удвох. Мене трохи не трусило. Я знав, що переграв, відреагував аж занадто сильно. Через це мене нудило — зі страху, переживань (чому я? Льоша щось помітив? про щось здогадався?), розчарування, образи. — Він ідіот, — зітхнула Ліза.

— Ага, — погодився я. Захищати його — останнє, що я збирався робити. — Я піду додому. 

— Але контрольна?..

— Мене нудить. Це від піци. У них там знову щось протухло.

Ліза з мить дивилася на мене, нічого не говорячи. 

— Дай спину, — зрештою попросила вона. Я повернувся, й вона написала мені на спині лівою рукою пояснювальну записку про те, чому я пропустив чотири уроки. Уже йдучи зі школи додому, я згадав, що вона теж ум’яла шкільну піцу, тож аргумент про нудоту був як мінімум дурним.

Я швидко пожалкував про свій емоційний сплеск. Я відреагував занадто бурхливо, тож мав стати об’єктом обговорень до кінця дня. Від усвідомлення цього мені зробилося ще гірше, ніж було, але повертатися було пізно. 

Вдома я впав на ліжко й з хвилину дивився у стелю, розмірковуючи про все й ні про що водночас. Що робити далі? Як складеться моє життя? Тоді мені здавалося, що я приховуватиму від своїх друзів свою суть довіку. Мені здавалося, що попереду на мене чекає лише безнадія та відчай. 

Я перевернувся на живіт та відкрив «книгу фанфіків». Граната, не дочекавшись від мене відповіді у ВК, прийшла до мене в особисті тут і вимогливо запитувала, де наступний розділ. Я якраз працював над своїм першим та останнім  у житті фем-слешем, обманюючи себе тим, що зможу написати його, адже мені подобаються й жінки також? Як-от Ліза. Доказом того, що я купався в ілюзіях, було те, що історія зовсім не йшла. За кілька днів до того я навіть сходив на порно-сайт і подивився лесбійське порно, щоб надихнутися на написання рейтингової сцени. Я навіть не крився: не відвертав екрану від дверей, не відкривав анонімної вкладки, як з фанфіками або гей-порно. Мабуть, мені хотілося, щоби мама застала мене за цим заняттям. Замість того, щоб надихнутися, я зовсім втратив натхнення й ховався від Гранати та її надокучань. Я проігнорував її та клацнув на повідомлення від Макса.

«Как продвигается твой фанфик?» — запитував він. Я подумки матюкнувся — сам розповів, як пишу нову роботу й як вона не йде — приховавши справжню причину такого застою. 

«Никак. Граната пришла терроризировать меня на КФ, потому что я игнорирую ее в ВК».

«Может просто сядешь его писать?)»

«Нет вдохновения».

«Иногда надо начать работать а вдохновение прийдет впроцесе))»

«Ты почему не в школе?» — змінив тему я.

«Почему ты решил что я не в школе?)»

«Ты в школе?»

«Ну да))»

«Подожди. То есть ты мне из школы пишешь?» — я напружився, немовби це я наражав себе на таку небезпеку, а не Макс — себе.

«Что не так?» — без скобочки. Захвилювався. 

«Не боишься, что кто-нибудь заметит?» — пишучи це, я напружився ще сильніше, уявляючи, як це стається. Це був один із моїх найгірших кошмарів. 

«Что я с тобой переписываюсь? Что с этим не так?»

«Ну да. Вдруг они найдут мой профиль, увидят, что я пишу, и догадаются о тебе? Или просто начнут ставить тупые вопросы?»

«Аааа) да пускай) кроме Ани всеравно врядли ктонибудь увидит, а она итак у меня через плечо все читает)))»

(Від помилок у його повідомленні мені й зараз ріже око. Він так ніколи й не навчиться грамотно писати російською.)

Мене образило й занепокоїло те, що якась невідома мені дівчина читає нашу з ним переписку. Проте Максові судилося огорошити мене ще сильніше. Читати далі не хочеться, бо я добре пам’ятаю, якою хмарою відчаю мене тоді накрило. Проте я мушу рухати цю історію. 

«Аня — это та подруга, которая тебе меня порекомендовала?»

«Ага, девушка моя типо)))» — написав він. У мене немов вибили землю з-під ніг. Я перечитав його повідомлення кілька разів. Лице палало. Як? Дівчина? Я почав перебирати його попередні повідомлення — в пошуках натяку на існування дівчини, — та свої — у пошуках інформації, яка могла би видати мій до нього інтерес. Але як же наш флірт? «Візьмеш мене з собою?» — «Візьму». Як же його люта перепалка з акіткою? А як же читання моїх історій? Невже я все зчитав неправильно? Мене затопило таким соромом, що якусь мить я серйозно розглядав варіант знести свій профіль і забути все як страшний сон і сором. 

«Гранат, — написав я, ігноруючи Гранатині попередні повідомлення, — у Макса есть девушка».

«В смысле????» — майже одразу відгукнулася вона, навіть словом не згадавши моє некрасиве мовчання протягом останніх двох днів. 

«Сказал мне только что».

«Так он не гей????»

«Я не знаю».

«Может, би??»

«Может».

На початку нашого знайомства я ніколи всерйоз ні на що не розраховував, хоч Макс і фігурував у моїх звичних мріях і романтичних сюжетах, які я часто придумував перед сном — крім нього в ці сюжети навідувалося немало знайомих мені хлопців. Я навіть не знав, як він насправді виглядає — і чи не бреше він мені. Можливо, за його профілем насправді ховається дівчина, не раз думав я. Та й навіть якщо це дійсно хлопець, що як він — не мій типаж? Проте я все одно мріяв, як одного дня ми домовимося про зустріч, і він стане коханням мого життя. Занадто вже книжковим, фанфіківським було наше знайомство. (Десь у той період я познаходив у інтернеті фотографії київського Пласту з його походами та зборами. З них на мене дивилися дівчата та хлопці в формі кольору хакі зі смугастими краватками на шиях. Я розглядав їх і намагався вгадати, хто з них — Макс, і чи є він взагалі на цих фото. Про некрасивих хлопців я думав: та ні, точно не він, а до привабливих приглядався, шукаючи в їхніх обличчях щось, що би дало мені знак: оце він, мій Макс. Він дійсно був на деяких із цих фото, я зрозумів це пізніше, — проте не запав мені в око, бо не був ні некрасивим, ні дуже привабливим — просто звичайнісінький хлопець, яких повно в кожному дворі та школі. Красивим він для мене став лиш тоді, коли з безіменного пластуна перетворився на Макса.)

Той факт, що Макс мав дівчину, яка ще й читала нашу переписку через його плече, спустив мене з небес на землю. Після знайомства з ним я на якихось два місяці повірив у те, що на мене може чекати щось окрім вічної самотності та секретності, проте це його повідомлення нагадало мені всі мої страхи та переживання. Всередині все оніміло, немовби нутрощі помазали анестетиком.

«Я никогда не открываю КФ в школе. Мои друзья не поймут, если все узнают», — написав я у відповідь. Не знаю, чому я не запитав про Аню. Можливо, не хотів завдавати собі ще більшого болю — а може, щоб не нагадувати собі про пекельний сором, хвилею якого мене накрило.

Протягом наступних двох тижнів ниточка нашого діалогу стоншилася до кількох повідомлень на день. Як і на початку нашого знайомства, на плечі Макса лягла відповідальність за підтримку розмови: мої повідомлення були просякнуті холодом та лаконічністю, його пашіли пацанячим жаром та намаганнями розтормошити мене. «Все нормально?» — кілька разів запитував він. Тоді мені здавалося, що він усе добре розуміє, проте навмисно не говорить про слона в кімнаті. Пізніше, вивчивши його краще та дізнавшись про його прямолінійну вдачу, а також поговоривши з ним про цей період наших стосунків, я зрозумів, що він дійсно не усвідомлював, чому я раптом закрився та звів нашу комунікацію майже на нуль. Тоді мені хотілося, щоби він дав мені спокій: знав, що болітиме ще сильніше, проте з майже мазохістським задоволенням чекав, коли йому нарешті набридне підтримувати розмову з людиною, яка вочевидячки продовжувати розмову не хоче, й наш діалог, а разом із тим і яка-не-яка дружба, невідворотно зійде нанівець. Але Макс із упертістю молодого козлика продовжував закидувати мене повідомленнями та придумувати нові теми для розмов, а я хоч-не-хоч продовжував на них відповідати. Як же я вдячний йому за те, що він тоді не здався…

Тимчасом жовтень повільно перетікав у листопад. Всі навколо лише й говорили, що про євроінтеграцію. 

«Треба тобі, Нікіт, вибиратися з цієї країни, бо скоро знову закриють кордони, і буде як в совку», — порадив мені під час однієї з наших зустрічей тато. Через вісім років він оббиватиме пороги військкоматів і таки потрапить на фронт — спершу під Бучу, потім на південь і зрештою в Бахмут. Проте на початку листопада 2013 року він викликав мене на чоловічу розмову та майже довів до сліз критикою мого рішення вступати на неприбуткову спеціальність. Він хотів, щоб я їхав вчитися за кордон, чисто по-чоловічому перекладаючи всю логістику та фінансування навчання за кордоном на мою маму. У нього якраз мала народитися донька, тож зайвих грошей не водилося, пояснював він мені. Самому би вибратися кудись в нормальну країну. 

Мама почала дивитися новини — до того вона ніколи ними не цікавилася. Я чув зі своєї кімнати, як дратується її тодішній чоловік — мені й зараз язик не повертається назвати його бойфрендом — Віталіком. «Вимкни ти цю дуру, — хвилювався він, — і так усі вуха прожужжали на роботі. Євроінтеграція, євроінтеграція. Кому ми там потрібні? Будемо ще в більшій бідноті жити, ніж зараз». 

Про євроінтеграцію говорили в магазинах, в качалці, в соцмережах, на уроках. Наша історичка мусила хряцнути по столу журналом, щоб припинити політичні дебати на задніх партах, а на наступному уроці просперечалася з тою самою останньою партою аж до перерви, доказуючи, що в Союзі жилося значно ситніше, ніж зараз. Коли я розповів про це мамі, вона переповіла мені історію про те, як у дитинстві захворіла на пневмонію, бо її мама не знайшла, де купити їй зимові черевики, тож довелося всю зиму ходити в осінніх. Світ немов поділився на два табори: тих, що виступали за євроінтеграцію, та тих, що виступали за митний союз. 

Не пам’ятаю, щоб сам я сильно заглиблювався в цю тему — я не цікавився сучасною політикою та навіть не знав імен українських міністрів. Здається, тоді я ще не зовсім розумів, що відбувається — лише що хтось хоче рухатися вперед у Європу, а хтось — назад у Союз. У 2013 ці напрямки ще не були двома взаємовиключними полюсами — тоді йшлося про прогрес і регрес, а не добро та зло. 

Попри те, що Макс завжди був більш обізнаний у політиці й суспільному активізмі, десятого листопада нас із ним більше хвилював пітерський художник, який прибив до Красної площі свою мошонку, ніж питання євроінтеграції. Вперше на цю тему ми заговорили лише 18 листопада, в день першого мітингу, який тоді ще сприймався як політичне шоу трьох опозиційних партій. 

«Как думаешь, подпишут?» — запитав я в Макса ввечері.

«Врядли, — відповів він. — Хотя надежда умирает последней».

Те саме мені сказала й мама. А проте, я пам’ятаю ті дні як сповнені напруги та очікування. Суспільство завмерло й прислуховувалося, готове заіскритися.

19 листопада про євроінтеграцію вперше заговорила Граната.

«Что там у вас происходит?» — запитала вона. 

«Ждем», — коротко відповів я.

«Чего?»

«Подписания ассоциации».

«Зачем?»

Пам’ятаю, як це запитання завело мене в ступор.

«В смысле зачем?»

«Зачем вам это? Это же глупо. Зачем отказываться от отношений с Россией?»

Варто віддати Гранаті належне, вона раніше мене усвідомила (чи була наштовхнута на правильну думку), що ця ситуація — це «або-або». Тоді я думав, що євроінтеграція необов’язково означає розлучення з росією. Вона й не означала цього — просто збулося самовтілюване пророцтво росії.

«В смысле отказываться от отношений с Россией? — запитував я Гранату. — При чем тут вообще Россия? Это вообще не о вас. Мы хотим в ЕС, как это касается России?».

Того дня ми якось зам‘яли цю тему. Я не хотів сваритися з Гранатою, адже вона була моєю найближчою подругою, та й для самої Гранати я був не останньою людиною. 

21 листопада на Майдан вийшли перші люди — звичайні громадяни, а не політики. Мені здавалося, що ми за крок від кульмінації. Тоді я думав: кульмінацією стане підписання або непідписання угоди про асоціацію. Зараз те, що народ не залишив би непідписання просто так, здається очевидним, проте тоді не можна було й уявити того, що сталося в результаті. 

В останні дні листопада напруга стояла така, що крім євроінтеграції було неможливо й подумати про щось інше, але я й не замислювався, щоби робити щось окрім як хвилюватися. Що від мене залежить? Нічого! Хто я такий, щоб на щось впливати? Ніхто.

В наступні кілька днів ситуація все назрівала. 22 листопада на Майдан звезли беркут, того ж дня почали збирати новорічні декорації. «Яка ж уродлива ялинка цього року буде», — пожалілася мені мама, і я лише за кілька років дізнався, що вона була на Майдані в тих перших числах — вийшла з метро подивитися, що коїться, по дорозі з роботи.

24 листопада, в неділю, відбувся перший великий мітинг, проте тоді я ще не знав, що це. Для мене мітинги залишалися чимось таким, що відбувається поза моїм світом. Їх влаштовували студенти та, може, іспанські водії, незадоволені своїми зарплатами та соціальними пакетами. Мені, звичайному школяру з Лісового масиву, на мітингах було робити нічого. Я їх не влаштовував, не брав у них участі, мене там і не чекали — я весь день просидів у своїй кімнаті, пишучи нову історію та читаючи про релігійні погляди амішів. 

Проте там чекали таких як Макс.

«Ты был на майдане?» — запитав він у мене того вечора.

«Нет, — зі здивуванням відповів я. — А ты что, был?»

«Да мы с парнями съездили перед сходкой. Там на михайловской площади такой перфоманс устроили. Такой шар с надписью евро=гомо и мужички с похожими плакатами))) С петухами и вот этим вот всем)) Типа религиозным) Я про тебя сразу же подумал)»

Мені стало тепло й водночас сумно від того, що антигомосексуальні плакати асоціюються в нього зі мною. Поступово наше спілкування повернулося до попереднього рівня. Я писав йому перед школою, коли повертався додому та ввечері. Макс відповідав у найрізноманітнішу пору доби — у школі, на пластунських зустрічах, в метро та маршрутках. Дійсно, чого йому було боятися? Ніхто його ні в чому не запідозрить, а навіть якщо запідозрить, у нього завжди є туз в рукаві — Аня! 

Ми так і не поговорили про неї. Мені хотілося запитати, чому ж він тоді читає мої історії та спілкується зі мною, якщо в нього є Аня, проте я не збирався порушувати цю тему першим. Якби він хотів, думав я, він би сам заговорив про неї та про себе. Натомість ми спілкувалися про все на світі, крім цього.

«Клоуны( На самом деле многие тексты не настолько однозначны, как они делают вид. Или касаются не только геев, но и гетеро, но об этом они удобно умалчивают. Уверен, большинство из них никогда не читали священных книг. 

Как там на майдане? Или вы просто мимо проходили?»

«Нет мы прошлись от шевы до европейской. Очень много людей, весело, музычка) Но против подписания тоже немало людей, хоть Аня уверена, что половина проплачены. И ментов очень много везде. Их автобусы повсюду стоят во дворах».

«Привет Ане».

«Тебе тоже от нее привет)))».

Не так давно я почав час від часу передавати його дівчині привіти. Вона передавала привіти мені — у відповідь чи зі своєї ініціативи. Також він інколи переказував від неї якісь запитання чи коментарі, зокрема про мої роботи. Ось так, ніколи по-справжньому не познайомившись, ми спілкувалися, а він був нашим передавачем.

«На грушевского стычки между ментами и нашими. Дымовые и шумовые гранаты. Моему другу в глаза попало мы уговариваем его поехать в больницу у него глаза такие будто он весь день курил».

«Надеюсь, тебя там не было?»

«К сожалению, нет)» — відповів Макс. Я майже бачу криву посмішку на його обличчі, з якою він завжди промовляв подібні речі. 

«Смотри мне», — строго написав я. Хто знає, що я мав на увазі.

Ввечері я вперше за день виліз зі своєї кімнати. Мама у вітальні не відриваючись дивилась телевізор, який зазвичай припадав пилом — ми вмикали його рідко, під час новорічних звернень президента та коли показували цікаві фільми — дедалі рідше з кожним роком, бо мама дізналася, що я можу просто скачати будь-що на комп’ютер. Почувши, що я зазирнув у кімнату, вона приглушила звук і поманила мене до себе рукою. Я обережно присів на диван поруч із нею. Зі старенького об’ємного телевізора долинав репортаж денних подій — музика зі сцени, Руслана, сутички біля адміністрації Президента — дим і галас юрби.

— Пообіцяй мені, що не підеш на Майдан, — попросила вона, напружено вдивляючись у натовп, немовби видивляючись у ньому когось.

— Що мені там робити? — не збрехав я.

А в ніч на тридцяте біля стели побили студентів, і першого грудня ми вийшли на Майдан разом — я й вона, а також мій тато з молодою вагітною дружиною.

*

Сутички між міліцією, тітушками та людьми тривали фактично з першого дня Майдану, проте я вперше реально усвідомив серйозність того, що відбувалося, лише тридцятого листопада. Зранку двадцять дев’ятого ми з хлопцями пішли в качалку — пам’ятаю, як обговорювали закривавлене обличчя журналіста Громадського, якого побили в Маріїнці. Хтось з моїх друзів — мабуть, Олег (через вісім років він, рятуючись призову, нелегально виїде на Польщу, щоб так і не повернутися) — заявив, що він би надавав тим тітушкам у відповідь. Ми посміялися з нього, хоча всередині мене продерло морозом. Я уявив себе на місці журналіста — мене цілком могли побити також, і не якісь умовні тітушки, а мої власні друзі.

Лягаючи спати після півночі на тридцяте, я чув, що мама у вітальні досі дивиться телевізор і говорить телефоном з подругою — поведінка для неї зовсім нетипова. Проте ще більше я здивувався, коли, прокинувшись наступного ранку і вийшовши в коридор, побачив її біля телевізора з приглушеним звуком. У суботу вона викладала в музичній школі, куди їй було треба дістатися на дев’яту, тож зазвичай, коли я прокидався, її вже давно не було вдома.

— Ти чого не в музикалці? — запитав я чомусь пошепки.

— Перші два уроки скасовувалися, — відповіла вона так само пошепки, переводячи на мене втомлені очі з темними півколами.

— Ти що, не лягала? — чомусь це дуже сильно налякало мене — сильніше, ніж навіть саме побиття, про яке мені ще судилося дізнатися. 

— Лягала, але всю ніч прокидалася, — вона зробила дивний звук, наче перебиваючи саму себе. — Нікіт, сьогодні на курси і назад. Жодних прогулянок і детурів. Особливо в центр. Якщо не будеш вчасно вдома, я буду тобі дзвонити. 

— Окей, — погодився я. Якщо не рахувати ситуації зі вступом на культурологію, я був слухняною дитиною. 

Про побиття студентів я дізнався на курсах. Всю дорогу до ВДНГ навколо мене бурлило людське море: обурені люди, жовто-блакитні прапори, стрічки на куртках, сумках та шапках. Що ближче я наближався до центру, то сильніше кипів народ, а що далі від’їжджав, то прохолоднішою ставала атмосфера, немовби люди на окраїнах і не підозрювали про те, що відбувається за якихось кілька кілометрів. Лізи в аудиторії не було.

«Тебя сегодня не будет?» — стривожено написав я їй у ВК. Вона була моєю соціальною опорою й виправданням того, чому я не завів на курсах нових друзів. 

«Мне запретили ехать, потому что надо пересаживаться на Майдане», — відповіла Ліза. Крім неї того дня не прийшло ще кілька людей, в основному дівчат. 

Лише після цього я почав гуглити, що ж сталося на Майдані за останню добу. Побачивши, як беркут не жаліючи роздає кийків усім підряд, не розрізняючи ні між старими та молодими, ні між жінками та чоловіками, я одразу подумав про Макса. Так, він згідно з законом ще дитина, проте в шістнадцять (а може, йому вже й сімнадцять, а то й всі вісімнадцять, подумав я) хлопців уже вважають чоловіками, тож йому, якби він був там, мало би дістатися в першу чергу. 

Весь попередній тиждень він бігав на Майдан — хоч на хвилину чи дві, просто щоб оцінити кількість людей і їхні настрої. Його пластунські турботи та уроки гітари часто заносили Макса в центр, тож він навіть не дуже відхилявся від свого маршруту. Проте я вже зрозумів, що Макс — ще та шибайголова. Він мав значно більшу свободу, ніж я, й часто ошивався де йому задумається, тож я би не здивувався, дізнавшись, що тої ночі він також був на Майдані.

До кінця пари я досидів як на голках, постійно поглядаючи на годинник. Дорога додому вела мене через пересадку на Майдані. Мені хотілося вийти та також оцінити, що ж там зараз відбувається, проте я знав, що мама дійсно почне надзвонювати мені, якщо я запізнюсь хоч на хвилину — а ще сильніше мене підганяла тривога за Макса. 

Дібравшись дому, я не роззуваючись, прямо на порозі став заходити на «книгу фанфіків». Мама вийшла в коридор і уважно оглянула мене. Я відвернув екран телефону до себе, хоча вона би й так нічого не побачила з відстані кількох метрів, які нас відділяли. 

— Все добре? Дібрався без пригод?

— Так, усе нормально. В метро в центрі не проштовхнутися.

— Ти ж не виходив на вулицю? — стривожилася вона.

— Ні.

«Видел про студентов?» — надіслав мені Макс о шостій ранку. 

«Мы с парнями сегодня выходим», — надіслав він ближче до дев’ятої. 

«Завтра будет вече. Ты идешь?» — запитував він о першій.

«Ты в порядке?» — в першу чергу запитав я, а потім підняв погляд на маму. Вона виглядала стривоженою, між брів залягла складка. З блідого обличчя на мене дивилися втомлені, але широко розплющені очі.

— Ми завтра ідемо? — запитав я.

— Так. Твій батько теж іде. І моя Марина зі своїми. 

«Я иду», — підтвердив я Максу.

«Я в норме) На майдане сейчас с ребятами и Аней. Людей много и все очень злые. На брусчатке возле стелы до сих пор кровь. Я тоже такой злой никит. Хочеться их голыми руками рвать, сук», — відгукнувся він за якийсь час.

«Не наделай там глупостей», — попросив я.

«Не наделаю) — пообіцяв він. — я ж не дурак)»

Макс не був дураком, проте ох і багато ж він наробив справ, які будь-хто назвали би якщо не дурними, то як мінімум ризикованими. 

Першого грудня ми поїхали в парк Шевченка. Разом із нами з Лісового масиву валила хвиля людей — я одразу зрозумів, що в нас із ними один маршрут, по жовто-блакитних стрічках в їхньому одязі. Кілька чоловіків несли на плечах прапори. Родини вели дітей, родини їхали поколіннями — з батьками, з дітьми, з правнуками. В повітрі застигла злість — але також і піднесення. 

Маршрутки були забиті, тож люди йшли до метро пішки. Багато машин зупинялося, щоби взяти когось до себе в салон. Запитували лише одне: «На Майдан?» У пішому потоці до метро мене вичепив Олег з батьками, а потім Льоша з Лізою та своїми родинами. 

— Нікуди від нас не відходьте, — на різний лад просили наші батьки. Ми не знали, чого чекати — чи не поб’ють і нас на Майдані? Новини щогодини повідомляли про сутички, потасовки, провокації. 

Нас, дітей — бо ми були ще зовсім дітьми — несло та розривало. Нас накривало піднесенням і натхненням, і я вперше в житті відчув на собі магію — а може, психологію — революції. Французька та жовтнева революції перестали бути для мене загадками. 

В парку Шевченка стало зрозуміло, що нас так просто не перебити — того вечора я з комком у горлі прочитав, що у той день у Києві вийшло до мільйона людей — і батьки нарешті відпустили нас у вільне плавання, наказавши не від’єднуватися від натовпу та не підходити до беркуту чи міліції. 

Почалося й закінчилося віче, й народ сунув бульваром Шевченка. Йшли повільно, ледь просуваючись. Високий Олег озирнувся назад, повернувся вперед.

— Не видно ні кінця, ні початку, — вражено кинув він. 

«Банду геть!» — кричали люди.

«Панду геть!» — кричали ми та інші подібні до нас розумники, зриваючи горла.

На Майдані ми возз'єдналися з батьками. Колона загрузла, рухалася все повільніше — ми дійшли до своєї мети. Люди перед нами вже захопили йолку, тож з її дірявих ребер на нас дивилися перші прапори — України та ЄС. 

Ми простояли на Майдані з півгодини. Слухали виступи людей, співали гімн — виходило врізнобій, але душевно. Холод обпікав щоки та руки — зима почалася з плюсового, але вологого дня. 

— Поїхали вже додому? — запропонувала зрештою мама.

— Поїхали, — погодився я. 

Я покидав Майдан з жалем, немовби свідомо відмовляючись від пригод на користь комфорту та тепла. А може, тоді я так не почувався, адже про інші події того дня я дізнався лише ввечері — з новин, а потім від Макса. 

Всю дорогу додому мене не покидало відчуття зачудованості: сьогодні ми з Максом були зовсім поруч. Можливо, ми навіть потерлися в колоні рукавами або випадково перетнулися поглядами. Крокуючи разом із натовпом, співаючи разом із ними гімн, повторюючи хором кричалки, я не міг не думати про те, що Макс іде в тій же колоні — попереду чи позаду, і його голос зливається з сотнею, тисячею голосів, серед яких один — мій. Ми минаємо одні й ті самі орієнтири — дерева в парку Шевченка, будівлі вздовж бульвару, оточеного беркутом Леніна. Можливо, ми ступаємо в сліди один одного. Мені хотілося запитати: чи думав ти про те саме? Чи вдивлявся в обличчя хлопців навколо себе в намаганні впізнати в них мене? 

«Ты на майдане?» — написав він мені близько першої.

«Ты в порядке?» — ближче до третьої.

«Уже дома, только вернулся. Ты как?)»

«Все еще здесь. Все ок», — коротко відписався він. Ввечері, після одинадцятої, я зрозумів, чому коротко — він писав мені з Банкової.

«Мы были на банковой. Беркут использует слезоточивый газ. Это пиздец никит. У меня до сихпор глаза чешутся. А с нашей стороны в них фаерами всякие уроды-провокаторы, понимаешь? Дохуя провокаторов, непонятных ребят в трениках и такое чуство что они все действительно завезены откудато с востока. Я все детство провел под луганском я на слух отличаю луганский акцент. А у них он через одного».

Того вечора ми з мамою сиділи у вітальні перед телевізором удвох — якщо бути точним, то ось так, заклякши перед репортажами з Майдану, ми з нею просиділи до самого березня. Телевізор у нашій вітальні — мабуть, як і в багатьох інших вітальнях по Україні та закордоном — майже не вимикався. Ми вмикали його рано вранці, лиш підірвавшись із ліжка, і вимикали лиш тоді, коли нікого з нас не було вдома, або пізно вночі, лягаючи спати. За кілька років вона навіть обмовилась у випадковій розмові, що це відобразилося на наших рахунках за електроенергію. 

Того дня я дивився репортаж з Банкової, на трактор, що невпевнено таранив чорну колону беркуту, на спалахи фаєрів над юрбою та гуркіт вибухів — і думав про Макса. Він десь там, у цьому натовпі, анонімний хлопець, як і сотні інших. Чи в порядку він? Чи не зачепить його гранатою? 

Того ж дня ми знову посварилися з Гранатою.

«Так что, получили свои 200 рублей?» — запитала вона, коли я побіжно згадав, що був на Майдані, тож і не зміг дописати розділ. 

Спершу я навіть не зрозумів, про що вона, проте усвідомлення прийшло швидко. Першого грудня 2013 року російська пропаганда лише починала свій довгий шлях оббріхування, тож я був лише побіжно знайомий з її найкращими витворами. Повторися ця ситуація зараз, я би просто послав Гранату. Тоді я вступив у переговори.

«Ты о чем вообще?»

«Вам же заплатить должны были».

«Кто?»

«Не знаю. Кто это все устроил? Оппозиция ваша? Госдеп?»

Читаючи її повідомлення зараз, я не можу стримати відвертого сміху. Тоді Граната мене по-справжньому налякала. Чому вона так думає? Звідки набралася? Адже вона молода дівчина з доступом в інтернет. Ми з нею знайомі багато років. Як вона могла повірити чомусь подібному? 

Замість того, щоби просто припинити цей діалог, я став розкладати перед нею факти. Тоді ми ще не знали, що в сперечанні з росіянами немає жодного сенсу. Мені здавалося, я легко її переконаю. 

«Мне никто ничего не платил. И моей маме. И моим друзьям. Макс тоже там был, и насколько мне известно, он никаких денег за это не получал. Он сегодня надышался слезоточивым газом. Они распыляют его над людьми. Мы вышли, потому что мы больше не хотим терпеть этот беспредел. Ты видела видео, как они бьют студентов? Там ребята твоего возраста. Думаешь, им тоже за это заплатили? Ты бы за сколько дала себя побить? Нас там был миллион сегодня. Ты представляешь, сколько это денег надо, чтобы всем заплатить? Откуда у нас такие деньги?»

«Госдеп?» — намагалася стояти на своєму Граната, проте я вже відчув, як її віра у свою правоту захиталася.

«Если кому-то и платили — я об этом не слышал, — відрубав я. — Да и мне все равно. Я бы вышел, даже если бы платили, чтобы не выходил. Я не хочу жить в стране, где гомосексуальность приравнивается к чему-то плохому или вообще нелегальному», — набуть, наприкінці цієї тиради я пригадав Михайлівську площу, плакати з півнями, «Евро=гомо». 

Мої стосунки з Гранатою безповоротно погіршувалися, що сильніше розквітав Майдан. Другого грудня вона обурювалась захопленню КМДА. 

«По-твоему, это все еще мирная акция?» — запитувала вона мене. 

«А использовать слезоточивый газ — это нормально?» — парирував я.

Четвертого грудня Макса не пустили в школу через джинси, й він подався на Майдан зі студентським страйком.

«Ты же не студент)» — помітив я. 

«Там не спрашивали)»

«И что там на майдане?)»

«Барикады) люди греются у бочек с огнем как в американских фильмах)) Повсюду уроды эти, маршрутки с беркутом повсюду. Стремно, идешь такой заглядываешь внутрь, а на тебя рожа смотрит) А ну и какието чуваки принесли голову свиньи на палке)) типа это янык)) пиздец)»

Я дізнавався про події на Майдані частково з новин, а частково від Макса. З того грудневого дня, коли його не пустили до школи, він їздив туди майже щодня — найчастіше після школи, а інколи й замість неї. Спершу він крутився там безцільно, проте дуже скоро віднайшов своїх старших пластунських товаришів та став виконувати їхні доручення. Всю зиму він виколупував бруківку, укріплював барикади лавками, залізяччям та іншим сміттям, а пізніше, коли температура впала нижче нуля — снігом та льодом. Щодня він звітувався мені про події — часом прямо з Майдану, часом з дому. 

«Как тебя туда родители пускают? Меня мама так контролирует, словно мне одиннадцать. Даже хотела в качалку не пустить, чтобы я на майдан не поехал», — запитав його я наприкінці грудня. 

«Да у меня папа сам там почти всегда. А мама на выходных на кухне дежурит. У них было бы больше вопросов если бы меня там небыло)))»

З грудня й до самого березня в будинку родини Макса постійно жили майданівці. Всі його друзі-пластуни, його віку й тим більше старші, постійно їздили в центр підтримували побут революції. Його батько переклав родинний бізнес на плечі дружини та проводив на Майдані більше часу, ніж удома. Макс дійсно не мав іншого вибору, навіть якби не хотів бути на Майдані добровільно — а сюжет цієї історії не міг скластися інакше.

Йолка швидко обросла плакатами, а Київ — автобусами з моторошними затемненими вікнами. Люди навколо не могли говорити ні про що інше, як Євромайдан. Ми говорили про нього вдома, у школі, на курсах, у качалці — як нещодавно про євроінтеграцію. Майдан більше не був про євроінтеграцію — він був про щось набагато ширше, щось набагато принциповіше й важливіше. Я почав усвідомлювати, що проти нього — нас — не просто беркут, а значно могутніші, страшніші сили, коли до мене почали докочуватися не телевізійні новини, а історії з перших, других вуст. Адміністрація коледжу, в якому навчався наш друг Олег, заборонила їм ходити на Майдан. На парах велися жорсткі, «розстрільні» списки відсутніх, — тих, що стояли на Майдані. Кількох людей виключили. Виключенням погрожували й однокурсникам Льошиної сестри з Богомольця. 

Восьмого грудня ми з мамою знову поїхали на Майдан. Того дня Майдан нагадував море, що хвилювалося, йшло збуреннями вигуків, гомоніло тисячами голосів. Зі сцени говорила опозиція. Мені було нудно слухати їхні промови, але я там стояв і не для промов. У той день на Майдані я відчув себе зернятком, оточеним сотнями й тисячами інших таких самих зерняток — немовби нас зібрали разом у мішок, проте мішок цей був не про несвободу, а про силу, про спільне коріння, про гурт. Багато років мені здавалося, що я сам-один. Проте чи міг я й справді бути один після того, як побував у тому морі людей? Мільйон — тоді я ще не знав, що нас дійсно був мільйон, проте ми всі відчували, що нас багато, дуже багато, більше, ніж ми могли мріяти чи сподіватися — і це лише тут, на цих кількох вулицях у центрі одного міста. Невже серед цього мільйона не знайдеться інших таких як я? Невже серед цього мільйона не знайдеться інших… геїв? Не просто геїв, а хлопців мого віку, які так само, як і я, бояться власної тіні, змінюють тему розмови, відводять очі, відвертають екрани телефонів та комп’ютерів…

Макс теж був десь поряд, у тому людському океані. Наші голоси зливалися в один, наші очі дивилися в одному напрямку, фокусувалися на одній цілі.

Час від часу Майданом прокочувалися хвилі кричалок — народ підхоплював їх і ніс від сцени до Бесарабки, як ехо. «Україна — понад усе!», «Банду геть!», «Україна — це Європа», «Ганьба!», «Слава Україні!» Ці підхоплені тисячами голосів слова дійсно збивали з ніг, забивали подих, як справжня хвиля. У моїх легенях не вистачало місця для повітря — хотілося дихати, дихати, дихати. Жити. 

Я якраз щось кричав, коли відчув на губах солоне й мокре. Витер ніс рукавом куртки й лише після цього усвідомив, що на ньому залишився довгий червоний слід. Мама помітила це одночасно зі мною. 

— У мене наче були серветки, — без паніки промовила вона та почала копатися в сумці. Проте в її сумці серветок не знайшлося. 

Люди навколо почали також помічати, хоч я й стояв, схиливши голову й затиснувши ніздрі пальцями. На асфальт під моїми ногами повільно скапувало бордове, густе. 

— Давайте його в КМДА, — пропонувала жіночка, що стояла поруч.

— Зараз медиків покричемо, — одночасно з нею говорила інша. Хтось підтримував мене під лікті, немовби побоюючись, що я впаду, втрачу свідомість.

— Та це просто носова кровотеча, — прогундосив я. Сором залив мені щоки червоним. 

Нарешті в когось знайшлась серветка. Я приклав її до носа й звів голову, коли Майдан почав співати гімн. 

— Давненько в тебе такого не було, — помітила мама, уважно дивлячись на мене.

— Ага, — просто погодився я.

Того ж дня, після мільйонного віча, збуджений і злий народ нарешті — після кількох невдалих спроб — повалив Леніна на Бесарабці. Макс був там, серед натовпу, коли це сталося, а я вже сидів удома перед телевізором. Пізніше він покаже мені відбитий шматок статуї, який взяв з місця подій як сувенір, проте в той день лише розкаже словами. 

Наступного дня пішов перший справжній зимовий сніг — і почалася гра в мінування станцій метро —  з того дня їх мінували як за розкладом, майже щодня. А ще згодом центральні вузли на вихід та вхід заблокували вже майданівці, щоби вбезпечити себе від беркуту. 

Барикади під прикриттям силовиків розбиралися комунальниками та зводилися майданівцями наново — ще вищими, товстішими, грандіознішими. Протистояння набирало все войовничіших обрисів. Беркут тіснив народ з центру, штурмувала наметове містечко в намаганні відновити «благоустрій території», проте народ, як та хвиля, щоразу повертався на попередні позиції. На барикадах стали з’являтися перші шини. Вони наїжачилися колючою проволокою й льодом, товстими мішками, звареним металом та людьми з фанерними щитами. Вночі зі сцени посеред Майдану линули молитви — дивлячись на лиця священників різних конфесій на екрані телевізора, я щоразу впевнювався в правильності свого вибору. 

Одинадцятого грудня вперше за сотні років зазвучали дзвіниці Михайлівського собору — востаннє вони дзвонили під час монгольської навали — цілком символічно, як за кілька місяців покаже історія. Майдан видавався мені романтичною пригодою, що випадає на долю далеко не всіх — я відчував себе героєм фільму чи книги. Проте по правді я був лише масовкою цієї революції, одним із тих гвинтиків, які мають беззаперечну вагу в цілому організмі, проте дуже легко замінюються іншими подібними до себе. Частково — через те, що мені було лише шістнадцять, і моя участь — чи то пак присутність — на Майдані контролювалася школою та мамою. А може, я таки не до кінця відчував себе частиною тої спільноти.

Чотирнадцятого грудня Азаров на Європейській площі бовкнув про необхідність узаконення одностатевих шлюбів для входження до ЄС. Я побачив про це в новинах, коли повернувся з курсів — того дня ми з мамою залишилися вдома. Їй треба було підготувати якісь характеристики на своїх дітей до кінця семестру, а я готувався до контрольних в останній тиждень року. Ми сиділи перед телевізором, кожне зі своїми паперами, проте наша увага постійно зісковзувала з роботи та перетікала на екран. Коли в репортажі показали вирізку з антимайданівського виступу Азарова, де він і виголосив ту свою промову, ми з мамою торкалися ліктями. Я закам’янів, а вона наче й не звернула на його слова уваги, продовжувала щось писати на розвороті аркуша А4. Мені хотілося запитати, що вона думає з цього приводу, проте я знав, що мовчатиму як риба. Проте вона заговорила сама.

— Говорить як Віталік, — пробурмотіла вона майже собі під ніс. 

— Так?

— Так, — підтвердила мама. Мені хотілося розпитати її детальніше — а що ж відповідає йому вона? — але я не наважився. 

Того вечора «Океан Ельзи» дали годинний концерт прямо на Майдані. Ми дивилися пряму трансляцію, мама мугикала собі під ніс, а після того, як Вакарчук доспівав, витягла з футляра скрипку, а з буфету — зошит зі своїми нотними записами, й почала щось ледь чутно награвати та записувати. Я не бачив, щоби вона писала музику, роками.

«Ты на майдане??» — написав мені того вечора Макс.

«Нет, сегодня не ходил. Ты там?» — відповів я.

«Да. С самого утра. Жалко, что ты не здесь) концерт очень хороший был) весь майдан пел гимн но как-то иначе чем раньше. Мурашки по коже. Смотрел онлайн?»

Пізніше він скаже мені, що збирався того дня запропонувати зустрітися там, у центрі, перед сценою, з якої Вакарчук закликав усіх вставати. Пам’ятаю, як дивився на це його «Жалко, что ты не здесь», і все всередині стискалося від солодкого відчуття.

Наступного дня ми поїхали на Майдан нашою шкільною компанією — мої друзі, а разом із ними Ліза. Мабуть, я вже мав би здогадатися про Лізу, проте до усвідомлення залишалося ще кілька тижнів. Ми гуляли навколо йолки, сміючись з плакатів на ній, коли Льоша закинув мені руку на плече й запитав, які в мене плани на Новий Рік.

— Ніяких. З мамою, мабуть, буду, — чесно відповів я. Від Льоші пахло одеколоном і димом Майдану.

— Мені батьки дозволили на дачі святкувати. Я хочу запросити декого з нашого класу, з «А»-класу, Олега та ще кількох людей, які пішли після дев’ятого. Ти як, зможеш? Тато обіцяв купити нам хорошого бухла.

— Запитаю в мами.

Мама на диво легко погодилася відпустити мене. Ми мали святкувати з її Віталіком, тож, думав я, вона навіть зраділа, що мене не буде вдома. 

Двадцять першого я раптом усвідомив, що Вифлеємський вогонь в Україні поширюється Пластом. З великим хвилюванням я спостерігав за церемонією передачі по телевізору, а потім — в ютубі. Я не знав, наскільки важливою пластунською шишкою був Макс і чи був його статус достатньо значним, щоби брати участь у такій важливій події, проте з його розповідей і того, як часто він займався пластунськими справами, мені здавалося, що він цілком міг би бути в одному з тих репортажів.

«Я видел репортаж о Вифлеемском огне. Совсем забыл, что вы этим занимаетесь)»

«Забыл или не знал?)» — підколов мене Макс.

«Забыл) Честно) Я же религиевед, забыл?)» — я вже приміряв статус своєї майбутньої професії.

«Расскажи мне какойнибудь факт про религию, религиевед)» — попросив він.

«Католическая церковь впервые «извинилась» перед евреями и признала право на существование других религий (даже восточных, а не только ислама и иудаизма) только в 1960-х)

Так ты был там во время передачи огня? Тебя показывали по телевизору?)»

«А, я до сегодняшнего дня думал что они осуждают мусульман итд) я кстати на прошлой неделе рассказал на мировом искусстве о святом себастьяне. Училка оценила осведомленность но сказала что про гомосексуальность вот это все это современная трактовка и вообще неправда)

Ну я его в руках держал но это было не на камеру)»

Тимчасом у мого батька народилася донька. Ми з ним зустрілися в неділю після Миколая — він передав мені картонний будиночок з цукерками, немовби мені було шість, а не шістнадцять, і статуетку Будая. «Побачив на ринку й подумав про тебе. Ти ж наче буддизмом теж цікавишся? Буде тобі домашній Будда» — сказав він. Я не став йому казати, що це не Будда. 

— Твоя мама казала, ви часто ходите на Майдан?

— Рідше, ніж мені хотілося би, — признався я. Ми сиділи в кафе на Лісовому масиві, далеко від барикад і гасел, проте Майдан вгадувався і тут — у стрічках на одязі людей, на наклейках з закликами виходити на протест на стовпах і парканах. 

Тато втупився поглядом кудись у даль і довго дивився туди, про щось думаючи.

— Це хороша справа, — нарешті визнав він, — але не думаю, що це закінчиться добре. Ти там дуже не світися, ти ж чуєш, люди постійно зникають. Я знаю, ти в мене не активіст, проте все одно — будь обережний. 

— Я обережний, — автоматично промовив я, хоча це не було неправдою. Життя навчило мене жити тихенько, не привертаючи до себе уваги.

Закінчився семестр, почалися зимові канікули. Люди вперто продовжували йти на Майдан: такі революціонери вихідного дня, як я та моя мама — на віче й зрідка — в робочий день, ті, кого не пік вогонь, як Макс — щодня, щоночі. На Новий рік він збирався бути у Львові, а на старе Різдво — в поході в горах зі старшими пластівцями. Там і відпочине, заявив він мені пізнім груднем.

«Там же снег лежит?!?!» — стривожено написав йому я.

«В этом же и смысл)» — цілком у своєму стилі відповів він.

*

Родина Льоші мала дачу на Русанівських садах — звичайна тобі радянська двоповерхова дача з крутими сходами, на яких легко зламати собі шию, та туалетом надворі. Ми з хлопцями дісталися туди в обід, знайшли в шафці кухні обіцяний татом Льоші коньяк і взялися стругати салати. З дівчат було кілька однокласниць із Лізою — не на чолі, так, в стороні. Вона бігала курити на вулицю з хлопцями та ошивалася більше з нами, ніж з ними. В якийсь момент вона підійшла до мене, й ми трохи поговорили про курси — я не планував ходити в новому семестрі, а вона продовжувала історію. Я відчував себе особливим — чи змушував себе відчувати себе особливим.

Пити почали лише після сьомої, проте до одинадцятої всі вже все одно сп’яніли — шістнадцятилітки. Я вийшов на вулицю в туалет і побачив, як Ліза курить біля покрученої яблуні, притулившись скронею до Льошиних грудей, а він перебирає однією рукою її волосся. Побачивши мене, вони трохи розступилися. Рука Льоші безвільно впала й повисла вздовж його тіла, але все було й так ясно. Він кашлянув. Навколо його рота залишилося трохи чорної Лізиної помади. Я удав, що нічого не помітив, і з важким серцем пішов до туалету, підсвічуючи собі телефоном.

Небо над нами розривали вибухи салютів — залп за залпом, все частіше й частіше, вони освічували зимовий сад, розкидали по снігу бризки кольорів — наш останній Новий Рік із салютами. Наступного, 2014 року, міська влада заборонить використання піротехніки, і ми на довгі роки забудемо про нескінченну новорічну заграву. Я зрозумію, навіщо це було зроблено, у 2016 році, проте відчую на собі лише шість років потому. 

Ми зустріли Новий Рік криками, чоканням стаканів і бенгальськими вогнями, не підозрюючи, що він знаменує темні часи. Нам здавалося, що майбутнє наповнене можливостями та удачею — і так воно й було, проте до них намішалося й багато темного, злого — намішувалося в той момент, коли ми святкували прихід Нового року, немов чорна фарба, яку заливали в каністру з білою.

Всі висипали надвір пускати феєрверки. Я вийшов теж, але замість того, щоби приєднатися до решти, притулився спиною до холодного паркана, впевнюючись, що мені ніхто не зазирне через плече, й зробив те, чого не робив дуже давно, якщо взагалі колись — зайшов на «книгу фанфіків» у публічному місці.

З верхньої частини сторінки на мене дивилося сповіщення про нове повідомлення, а в прочитаних висіло ще кілька, на які я вже кілька днів не відповідав. Граната написала мені туди, коли я кілька днів тому перестав відповідати їй у ВК. 

«Вы же там все вооружены, что им еще остается делать?» — запитувала вона в захист беркуту.

«Черенками лопат вооружены?» — роздратовано уточнював я.

«По-твоему, это не считается? И я слышала, что кто-то пронес пистолет».

«Граната, ты дура?» — було моїм останнім повідомленням. Проте тоді я ще не здався, й пізніше ми продовжимо нашу розмову майже на дружніх тонах. Вона навіть визнає наше право на самооборону. Проте довго це переконання в її голові не протримається, й зрештою в березні ми після кількох років дружби розсваримося назавжди. Вона напише мені ще раз у 2017 році — запитуватиме, як у мене справи, як складається моє життя. А я була в Німеччині на лікуванні, напише вона. Пощастило, виділили гроші, але своїх теж довелося докласти. Там була дівчина з України, ми непогано поспілкувалися, от я й згадала про тебе, вирішила написати. Я побачу це повідомлення лише наступного року — коли випадково зайду у ВК, щоби знайти щось у старих переписках. «Згадала про тебе», — подумаю я. Згадала. Після того, як ми спілкувалися щодня, після того, як я довірив тобі найсокровенніше, ти раптом «згадала» про мене. 

Я відповім, розкажу про себе, про родину, про АТО, про магістратуру, зрештою. Вона прочитає, але не відповість на те повідомлення — мабуть, через згадку АТО, а може, з якоїсь іншої причини. Наступного разу вона напише мені 26 лютого 2022 — я побачу це повідомлення, якісь дурниці про те, як скоро вони нас звільнять і все буде добре — коли готуватиму цю розповідь — за півроку після початку наступу. Я відповім лише однією фотографією і заблокую її назавжди.  

Але це все станеться через роки й роки, а 1 січня 2014 року на мене чекало повідомлення від Макса, надіслане через чотири хвилини після півночі.

«З новым годом!!!»

«С Новым Годом! — відповів я, посміхаючись. — Как твой 2014-й?»

Мої друзі сміялися та запускали петарди. Я затримався поглядом на Лізі. Відблиски салютів мерехтіли в її темному каре. Вона повернулася до мене й зблиснула очима. Посміхнулася кутиком рота та знизала одним плечем, немовби перепрошуючи.

«Пока отлично) как твой? и ты что уже дома?)» — відповів Макс майже одразу, немовби сидів і оновлював сайт, очікуючи моєї відповіді. 

«Пока отвратительно, но теперь немного лучше) И нет, почему ты так решил?»

«Почему отвратительно? 

Ты же только дома заходишь на кф», — без жодної дужечки відписав він.

Я довго думав, як краще сформулювати свій душевний біль. Стояв біля паркану й дивився то на телефон у руках, то на однокласників, що дуріли за кілька метрів між голими фруктовими деревами. Ваня з Льошею спіймали Олега та під його дикий вереск напхали йому за пазуху снігу. Ліза курила, спостерігаючи за дійством з кривою посмішкою. Решта дівчат стояли напроти неї та дрібно сміялися — чи то з Олега, чи то просто поміж себе. Мені здавалося, що я сторонній спостерігач, глядач театральної вистави — вони не помічали мене, немов відіграючи свої ролі. 

«Похоже, девушка, которая мне нравится, встречается с моим другом, который мне тоже нравится. Но если быть честным с самим собой, мне нравится только этот друг. Но хотелось бы, чтобы нравилась только она. Наверное, звучит как бред)

И нет. Стою рядом с ними, они запускают салюты. Просто пьяный. Я наверняка пожалею об этом на утро, особенно если они все-таки заметят, где я сижу.

Расскажи мне лучше о своем 2014-м».

Помітивши Лізу, що йшла до мене через зимовий сад, я сховав телефон. Вона сперлася на паркан поруч зі мною й закурила — курила як паровоз, більше, ніж ще на початку осені. 

— Вибач, — промовила вона. — Льоша попросив тобі не казати. Він думає, що я тобі подобаюсь, тож пацанська честь, не міняй дружбу на бабу й усе таке в тому ж дусі. Будеш? — вона простягнула мені пачку сигарет. Я обережно витягнув одну. Вона підкурила її для мене запальничкою. Вона не могла не помітити, як трусилися мої руки, але, мабуть, подумала на холод.

— « Він думає»? — перепитав я.

Вона затримала на мені довгий, дорослий погляд. 

— Так. Я щось сказала не так?

— Ти так не думаєш?

Вона довго мовчала. 

— Мені здається, ти не захочеш чути те, що мені є сказати з цього приводу, — зрештою пояснила вона. 

— Чому ти так думаєш?

— Просто таке відчуття, — вона посміхнулася, затушила бичок об паркан і пішла в хату. Я звів погляд і побачив Льошу, який дивився на мене від дверей до будинку. Він виглядав напруженим і тверезим. Між нами немовби виросла ще товща стіна. 

— Ти ідеш? — покликав він, відчинивши Лізі двері досередини. 

— Наберу привітати батьків, — відбрехався я. 

— Добре. Поговоримо пізніше, окей? — попросив він.

— Без проблем.

Я знову відкрив «книгу фанфиків»

«Не звучит как бред. Я понимаю о чем ты, у ани так же было только с мужчинами

Ты говорил им о том что чуствуеш?

Гуляем по львову. Здесь красиво. Ты был когданибудь во львове? Я обпился кофе с ликером и теперь по ощущениям не буду спать до рождества)»

Я перечитав його повідомлення кілька разів, намагаючись увібрати в себе сенс його слів. У Ані, його дівчини, було так само, але з чоловіками. Їй хотілося, щоби їй подобалися чоловіки, хоча її тягне до дівчат? Але ж Макс чоловік?.. Мене пронизала страшна здогадка: то Макс все ж таки дівчина?.. Що він намагається сказати?

«В смысле — с мужчинами?

Конечно нет. Я не нравлюсь ни ей, ни ему, а он еще и в табло может дать. Я не камикадзе.

Нет, никогда не был, но хочу».

«Ей нравятся и мужчины и женщины но она хотелабы чтобы только женщины

Откуда ты знаешь? Некоторые люди хорошо скрывают свои чувства

Хорошо, я свожу тебя тогда)»

Від його обіцянки звозити мене у Львів мені тепло й зараз, проте тоді вона переплелася з непорозумінням від усієї нашої розмови, ситуації з ним і Анею, і я не знав, як на неї реагувати — радіти? сумувати? Що це таке, думав я? Флірт? Намагання підняти мені настрій? Просто його манера діалогу? Ти посилаєш мені змішані сигнали, хотілося написати мені. Замість цього я проігнорував його останнє повідомлення.

«Почему? Подожди, я запутался. Вы разве не встречаетесь?

Я знаю, потому что он гомофоб. И я бы заметил. Мне казалось, что я нравлюсь девушке (Лизе), но оказалось, что она мутит с ним, так что разведчик из меня никудышний».

«Встречаемся но как друзья. Это длинная история. Если коротко то это чтобы ее родители отстали и меньше ее контролировали. На самом деле мы просто дружим ну и секс попробовали несколько раз, — зі властивою йому прямотою розповів він. — Самые отпетые гомофобы какраз и оказываются геями. Может он на самом деле пытается подобраться к тебе потому что думате что тебе нравиться она?»

Макс будував божевільні теорії про Льошу, проте я побачив у його повідомленні лише одне: секс. Вони з Анею займалися сексом. Він і Аня, яка, виявляється, любила чоловіків, але хотіла їх не любити, але при цьому була не проти затягнути Макса в постіль. Мені перехопило подих, немовби Макс штиркнув мене ножем, а не словами. Виявляється, я ще на щось сподівався — навіть після того, як дізнався про існування Ані. Навіть після того, як дізнався, що він із нею спав. 

«А Аня знает, что вы встречаетесь как друзья?

А парни, которые кажутся геями, потому что они приветливые и не гомофобы, оказываются натуралами?» — гірко запитав я. Лише зовсім відбитий на місці Макса не зрозумів би моїх зовсім непрозорих натяків. Макс зрозумів.

«Это типа намек на то что я мудак? Со стороны действительно выглядит не очень но все так как я говорю. Она это и предложила. Могу попроосить ее написать тебе.

Я кажусь приветливым и негомофобом?»

Інколи Максова прямота мене збуджувала, інколи дратувала, інколи лякала. В той раз вона мене налякала. 

— Ти в хату нарешті підеш чи ні? Ми хочемо їсти торт! — Ваня кричав до мене, висунувшись із кухонного вікна по пояс. Якби під вікном не було снігової кучугури, я б занепокоївся. 

— Зараз! — крикнув я і став швидко писати відповідь. 

«Просто интересно, что она скажет, если ты захочешь встречаться с кем-то «не как друзья».

Да, кажешься. Ты натурал?»

Я надіслав повідомлення онімілими — від холоду та власної сміливості, перемішаної з дурістю (він же міг мене просто послати, й кінець нашій дружбі) — руками й замер в очікуванні. Ми переписувалися швидко, немовби Макс у своєму Львові так само з нетерпінням очікував відповіді, як і я. 

— Нікіта, блять! — визирнув з вікна вже Льоша. — Досить писати своїм шльондрам! Ми зараз без тебе почнемо їсти!

— Зараз, секунду! 

«Учитывая что я нормально отнесся к тому что она ходила на свиданки с другими людьми думаю что ничего не скажет.

И нет я не натурал. Я думал что это очевидно».