Work Text:
18 квітня 2016
— Тільки не перебивай мене і дослухай до кінця, — попросив Макс, коли вони натрахалися, наїлися та сіли на кухні випити чаю з коньяком. Нікіта грався з кошеням, яке Макс привіз зі сходу, ховаючи від провідниць у потязі. Кошеня, чи то пак чортеня, чорний клубок шерсті та люті — вони так і не придумали, як його назвати — кусало його долоню, скажено дряпало її задніми лапами й гарчало, як рись.
Нікіта напружився й відставив чашку з чаєм.
— Ти ще нічого не сказав, а мені вже хочеться тебе перебити, — признався він.
— Та я бачу, — посміхнувся Макс. Він повернувся зі шрамом на передпліччі, таким глибоким, що на ньому більше не росло волосся, загрубілими долонями та звичкою до куріння, яка Нікіту страшно дратувала. От і зараз він потягнувся до пачки, вибив з неї сигарету та підпалив її, пускаючи дим у бік відчиненого вікна. Він виглядав зовсім як дорослий чоловік. Він і був дорослим чоловіком, нагадав собі Нікіта, хоч йому й стукнуло дев’ятнадцять лише місяць тому. Інколи Нікіті не вірилося, як швидко летить час.
— Я одружуся з Анею.
Він уперше в житті відчув, що мав на увазі, коли писав про своїх героїв: «Нікіті здалося, що йому почулося». Або: «Нікіті наче вибили з-під ніг ґрунт».
— В сенсі — ти одружишся з Анею?
Макс спробував взяти його за ту руку, яку не намагалося розірвати на шматки кошеня, але Нікіта не дався, тож він просто мовчки протягнув в його бік долоню. У нього був такий вираз обличчя, що після секундної паузи Нікіта все ж таки вклав у неї свою руку.
— Я не хотів тобі казати, поки був на нулі, але я розмовляв з татом.
— Він говорив з тобою? — здивовано перепитав Нікіта.
— Так. Я попросив маму, щоби вона вмовила його поговорити зі мною. Це було непросто, але зрештою ми поговорили. Менше з тим.
— Не менше з тим! Це важливо! Такими темпами за рік чи два він погодиться і зустрітися з тобою.
— Будь ласка, не перебивай мене, — терпляче попросив Макс і стиснув його долоню. — Я попросив його, щоби в разі моєї смерті вони передали всі гроші на моєму рахунку й взагалі всі мої речі тобі. І щоб ти вирішував, що робити з моїм тілом. Але він відмовився. Сказав, що робитиме, як вважає за потрібне, й не підпустить тебе й близько.
Нікіта висмикнув долоню з його руки й накрив нею кошеня, не звертаючи уваги на те, що воно таки роздерло йому пальці до крові.
— Я тобі зараз вгашу, — попередив він.
— Якщо тобі від цього стане легше, — погодився Макс.
— Я не хочу навіть говорити про це, — Нікіта звівся й спробував вийти з кухні, але Макс спіймав його за пояс і притягнув назад до себе.
— Але нам треба про це поговорити. Шанс того, що я загину, маленький, але він існує. І я хочу, щоб ти розпоряджався моїм тілом і моїми фінансами, якщо зі мною щось трапиться. Якщо… якщо мене поранять, і треба буде ухвалювати якісь рішення. Я хочу, щоб це робив ти.
Він вперся Нікіті в спину лобом і затих. Нікіта боровся з виразом свого обличчя.
— Я тебе більше туди не пущу.
— У мене контракт. Я не можу його розірвати. І не хочу. Я мушу бути там.
— Все ти можеш. І тобі лише дев’ятнадцять — ти нічого нікому не винен.
— Мені завжди буде — дев’ятнадцять, двадцять, двадцять п’ять. Ти не можеш вічно використовувати цей аргумент.
— Я буду використовувати цей аргумент стільки, скільки вважатиму за потрібне. Хай воюють старі мужики, які вже пожили. Я, блять, хочу пожити з тобою! А не постійно чекати тебе, моніторячи новини — чи не відкрили ці уйобки знову вогонь, чи не загинув ще якийсь військовий, і якщо загинув, то чи не ти це! Я втомився постійно чекати найгірших новин! У мене це вже ось тут сидить! — він розвернувся і рубанув себе долонею по горлу.
Макс спробував знову взяти його за руку, але Нікіта вирвався. Зсадив кошеня на підлогу, щоб випадково не придушити — воно клишоного побігло до керамічної салатниці, в яку вони наклали йому подрібленого м’яса.
— Аня погодилася. У тому разі, якщо зі мною щось станеться, всі рішення буде легально ухвалювати вона, але вона робитиме так, як скажеш ти. Але це просто перестраховка. Я ж Безсмертний.
— Блять, як ти мене цим заїбав. «Я безсмертний, безсмертний», — передражнив його Нікіта. — Інколи я хочу тебе придушити, коли ти це кажеш.
— Це одна з причин, чому я це постійно повторюю, — посміхнувся Макс. — Сядь, — він затягнув Нікіту собі на коліна. — Цей шлюб нічого не значитиме. Сподіваюсь, ти не ревнуєш до неї.
— Я звикнув бути на других ролях.
Макс мстиво потрусив його й опустив руку, щоб підняти з підлоги за шкірку кошеня, яке знову нявкало біля їхніх ніг.
— Перестань. Я завжди був відвертим що з нею, що з тобою. Я кохаю тебе. Тебе, чуєш? Нікіта Задорожній, — він знову потрусив його й на якийсь час замовкнув. Вони в чотири руки гралися з кошеням, яке розійшлося не на жарт: розпушилося, встало дибки, кидалося на них, шипіло.
— Чортеня, — з посмішкою промовив Нікіта.
— А мені нагадує домового з того радянського мультика, як його? Кузя? Розпатланий такий.
— Дійсно, — розсміявся Нікіта.
— Коли в Україні дозволять одностатеві шлюби — вийдеш за мене? — ні з того ні з сього запитав Макс.
*
— Ти когось убив — там? — запитав Нікіта пізно вночі, коли вони лежали в ліжку, обійнявшись. Він гладив Максове волосся — задовге ззаду, невдало обскубане побратимами спереду.
Макс вперся обличчям йому в груди, немовби ховаючись від запитання. Його дихання лоскотало Нікіті пахву.
— Яку відповідь ти хочеш почути? — глухо запитав він.
— Правдиву.
— Ти ж знаєш, що я не брехатиму. Але я не впевнений, що саме ти хочеш почути, тож не знаю, відповісти чи промовчати.
— Значить, убив, — зробив висновок Нікіта.
Макс підвів голову, торкнувся долонею його обличчя. Нікіта дивився на нього і… ні, впізнавав. Це був той самий Макс, — його Макс, якого він знав, якого кохав — але в ньому було щось нове, з чим він ще не був знайомий. Знайомство з цим новим його ще чекало попереду.
— Ти би хотів, щоби я нікого не вбивав? — запитало це нове. — Це війна. Вони вбивають нас без жодного жалю, отримуючи від цього задоволення. Вони мусять просити Бога, щоби ми просто вбивали їх, а не робили з ними те, що вони роблять із нами.
Нікіті стало моторошно. Його мучила огидна цікавість — але водночас і страх почути відповіді на свої неозвучені запитання. Він знав, що якщо запитає прямо, Макс йому все розповість. Але чи варто?.. Якщо мені страшно навіть запитувати, подумав Нікіта, то як це — знати відповіді на ці запитання? Переживати, пам’ятати, пригадувати?
— Я не хочу, щоб тебе мучила совість. Щоби на твоїх руках була кров.
Макс повільно гладив його обличчя. Його загрубілий на війні палець обвів Нікітин рот, сковзнув по щетині на щоці за вухо.
— Мене не мучить совість, — зрештою признався він. — Мене мучить злість. У мене забрали моє, і я буду боротися з ними, поки не покараю їх і не відберу все назад. Там усе інакше. І сприймається по-іншому. Ти… якби ти там був, ти би зрозумів.
Нікіта притягнув до себе його голову.
— Пообіцяй, що війна тебе не змінить, — попросив він.
Макс схилився нижче й поцілував його.
— Вона вже мене змінила.
— Ти знаєш, про що я. Всі ці історії про божевільних АТОшників — пообіцяй, що з тобою такого не трапиться, що ти не збожеволієш.
З краю ліжка важко зітхнуло кошеня Кузя. Вони обидва привстали, щоб подивитися на нього — воно спало на боку, по-собачому, витягнувши вбік коротенькі лапки. Вони на мить завмерли й замовкли, перевіряючи, чи не прокинулося воно — як молоді батьки первістка. Але кошеня спало як спало. Вони вляглися назад.
— Я не збожеволію, — пообіцяв Макс, погладжуючи Нікіті спину. — Я з міцнішої породи.
Нікіта перевів погляд з Кузьки на нього. Інколи йому здавалося, що ця порода — геть нелюдська, майже інопланетна. Така, що трапляється лише в минулому, в перебільшених героїках і підручниках з історії. Але ж навіть у книжкових героїв є домашня сторона. М’якеньке черевце, до якого мають доступ лише найближчі. Він боявся, що вона, ця сторона, це м’якеньке черевце, зрештою загрубіє, втратить чутливість. Або що Макс просто перестане підпускати його до нього — саме його, Нікіту, чи взагалі будь-кого. Він боявся, боявся, боявся. Інколи йому здавалося, що його життя лише й складається, що з очікування та страху.
Нікіта торкнувся лобом його лоба, губами його губ.
— Я знаю, — щиро відповів він. — Я знав це з самого початку.