Work Text:
21 червня 2021
— Нікіта Задорожній, кваліфікаційна робота для здобуття магістерського ступеня з релігієзнавства, тема — «Військове капеланство: аналіз міжрелігійних практик духовної підтримки на прикладі українсько-російської війни 21 століття», — оголосила секретарка захисту.
Нікіта звівся, відчуваючи, що нотатки просочилися потом його долонь. Авдиторія гула, і Нікіта знав, що цей гул несхвальний. Нічого нового — науковий керівник сперечався з ним через усе на світі, починаючи від теми роботи й закінчуючи її заголовком, з першого дня їхньої співпраці й буквально до вчорашнього вечора, хоча кафедра вже давно отримала роздруковані примірники та затвердила назву.
Нікіта смикнув за манжети, розрівнюючи сорочку, й рушив до комп’ютера, щоб почати свою презентацію, коли двері відчинилися. Він не звернув на це уваги — вони постійно відчинялися. Його однокурсники та члени комісії ходили туди-сюди, шепотілися, шурхотіли паперами та пластиковими пляшками, кашляли. От і зараз кімнатою побігла нова хвиля шепоту.
Нікіта знайшов на робочому столі свою презентацію, вивів її на екран, поклацав пультом, щоб перевірити, чи він працює.
— Молодий чоловік, це кафедра релігієзнавства, а не воєнка, — голосно й жовчно промовила секретарка.
— Та це, мабуть, військовий капелан, — жартівливим тоном кинув хтось із авдиторії. Нікіта розгублено звів погляд від своїх нотаток — і наткнувся на фігуру у військовій формі в кінці кімнати.
Посмішка Макса ховалася в його густій нечесаній бороді, але зморшки біля очей було нічим не приховати. Поруч з брудними, обліпленими грязюкою берцями стояв товстий військовий рюкзак, розстібнута куртка демонструвала футболку з плямою поту на грудях. Обличчя було чистим, вмитим, хоч і засмаглим до темно-коричневого, але руки — чорні, грубі. Руки людини, яка чотири місяці поспіль прожила у польових умовах. З одного боку від нього сиділа Аня, з іншого — Ліза, а люди попереду демонстративно морщилися й пересідали. Мабуть, від нього пахло потом і порохом.
— Я знаю, я просто зайшов послухати, — весело відповів Макс гієні в обличчі секретарки, зовсім не звертаючи уваги на отруту, на погляди, на осуд, яким його зустріла авдиторія. Давно звиклий до них, товстошкірий і байдужий до людських балачок Макс. — Захисти ж наче публічні.
— Це мій гість, — пояснив Нікіта, відчуваючи, як розпливається в посмішці обличчя. На очі мимоволі найшли сльози, але він зморгнув їх, відвернувся від Макса, щоб не відволікатися, хоча понад усе на світі йому хотілося дивитися, дивитися, дивитися на нього, а ще краще — підійти й вдихнути його такий знайомий терпкий запах — і почав захищати дисертацію.
Після презентації комісія накинулася на нього, як зграя вовків. Особливо насідав батюшка. Нікіта знав, що він буде в комісії, і знав, що він буде валити його з тої простої причини, що це його робота. Його науковий керівник не раз використовував цей аргумент, намагаючись схилити Нікіту до більш нейтральної назви. «Ну не пропустить це московський піп, — казав він, знявши окуляри й дивлячись на Нікіту з виразом обличчя, в якому читалося: він знає, що сперечається дарма, але не може не сперечатися. — Ну хороша ж у тебе робота — нащо ти сам собі риєш яму?»
— Чому ви вирішили називати це війною? Згідно з законодавством, у нас зараз ООС.
— Чому ви обрали таку тему? Ви служили?
— Яка актуальність вашого дослідження? Яку користь воно принесе суспільству?
— Робота доволі провокативна. У мене склалося враження, що ви обрали цю тему з політичних, а не наукових чи теологічних міркувань.
Нікіта відбивав усі їхні атаки, як тенісні м’ячики. Вони з Лізою та Анею готувалися до цього захисту два тижні. Дівчата закидували його всіма аргументами, які могли спасти на думку комісії, а потім разом із ним придумували відповіді на всі можливі запитання. Їхні напружені обличчя підтримували його з кінця авдиторії — а між ними темніло Максове, відкрите й зацікавлене. На відміну від них, він чув цю презентацію й ці аргументи вперше.
— Можливо, запитання має авдиторія? — запитала секретарка, озирнувшись на кімнату, коли стало ясно, що комісія вичерпала всі свої атаки.
Авдиторія мала кілька запитань та коментарів. Якщо комісія бризкала отрутою й говорила з ним майже зневажливо, студенти відзивалися позитивно, з цікавістю. Наскільки Нікіті було відомо, його дослідження було найбільш прикладним серед усієї групи. Його однолітки визнавали якість його роботи там, де її не могли собі дозволити признати академіки.
Макс підняв долоню останнім, лише пересвідчившись, що запитань не залишилося.
— А капелани зможуть ознайомитися з цією роботою? Мені здається, їм це буде цікаво та корисно, — запитав він, коли Нікіта вказав на нього рукою й кивнув.
— Звісно. Я можу передати на фронт кілька копій. Візьмеш з собою?
— Візьму, — кивнув Макс.
Оцінки оголошували після закінчення захисту, тож просто взяти й поїхати додому вони не могли. Вони вдвох вийшли в порожній коридор, тихенько причинили за собою двері — й нарешті обійнялися. Нікіта глухо засміявся Максу в плече. Радість бурлила в ньому окропом.
— Не очікував, — признався він. Щоки боліли від посмішки.
— Я хотів сказати, але ці дві як насіли на мене: «Нехай це буде сюрприз, нехай це буде сюрприз»! Ледь не вибовкав тобі, коли говорили телефоном. Але я до останнього не був певний, чи відпустять, тож вирішив, що, дійсно, нехай буде сюрприз. Ти молодець. Так їх усіх розставив по місцях! Особливо попа. У мене аж трохи привстав.
Нікіта засміявся, відкинувши голову.
— Ходімо відійдемо.
Вони відійшли в бік туалетів, перевірили, чи вони порожні, встали біля заклеєних матовою плівкою вікон — й накинулися один на одного, як можуть лише закохані, які не бачились довгих чотири місяці.
— Тихо, тихо, — запротестував Нікіта, коли Макс, розігнавшись, спробував розстібнути йому штани. — Не зараз. Вдома. Ти надовго?
— Три дні, — видихнув Макс. Його очі горіли шаленим вогнем, борода немовби сплуталася ще сильніше, волосся стояло дибки, наче його прошило справжнім струмом, а не лише струмом пристрасті.
— Блять, — Нікіта стукнув його кулаком по грудях і притулився обличчям до шиї. З-під куртки линув запах його тіла — старий і свіжий піт, дешевий армійський порошок, щось темне, земляне, порохове. — Чому часу завжди так мало? — пожалівся Нікіта.
— Я знаю, — погодився Макс. Його шершаві руки гладили його спину. — Я знаю, — повторив він тихіше.
*
Комісія присудила йому вісімдесят чотири бали.
— Я хочу подати апеляцію, — заявив Нікіта, перебивши секретарку. Вона замовкла на півслові й звела на нього картинно здивований погляд.
— Ви не погоджуєтеся з висновком комісії?
— Ні, я вважаю, що робота заслуговує як мінімум дев’яноста балів. Що я маю зробити, щоб подати апеляцію?
Голова комісії зітхнув.
— Задорожній, я вам не рекомендую йти на апеляцію. Щоб вам на апеляції не дали ще менше, ніж ми. У вашій роботі недостатньо теоретичного підґрунтя…
— Я піду на апеляцію, — перебив його Нікіта.
Голова комісії й секретарка обмінялися багатозначними поглядами.
Розбираючись у тонкощах подання заяви на апеляцію, Нікіта втратив майже годину. Безцінну годину, якої в них не було. Він майже пожалкував, що Макс для своєї відпустки обрав саме цей день.
*
Кузя зустрів їх на порозі квартири — занявкав, варто було Нікіті вставити ключ у замок, став дерти оббивку вхідних дверей.
— А ну не дери! — прикрикнув на кота Нікіта, відштовхнувши його ногою вбік — останнім часом Кузя повадився вибігати в тамбур у намаганні дослідити його й потенційно втекти на вулицю.
— О-о-о, який ти кошлатий! — «котячим» голосом протягнув Макс і взяв Кузю на руки. Кіт стривожено нявкнув, не одразу впізнавши його, проте вже за мить терся мокрим носом об Максову бороду. Макс був його улюбленим господарем, бо не тикав його мордою в обісцяні кутки й подерті меблі. Батько вихідного дня, жартував інколи Нікіта. Жарт був приправлений сумом.
Макс скинув на підлогу важкий рюкзак, розвернувся до нього обличчям — і притягнув до себе, обіймаючи їх із Кузею одночасно. Нікіта видихнув. Вдихнув. Видихнув. І теж потерся обличчям об його обличчя.
— Я так скучав.
— І я.
З кухні повільно відраховував секунди годинник. Кузя втомився сидіти на руках і випручався, як можуть лише діти та коти, а вони стояли, не в силах відірватися один він одного, просто дихаючи одним повітрям, відчуваючи тіло тілом.
— Від тебе так несе, — зрештою признався Нікіта — не злобливо, а з маленькою посмішкою на обличчі.
— Я думав, що після того походу тебе вже нічим не здивуєш.
— Лише чотиримісячним походом.
— От не треба, я миюся на передку. Інколи. Складеш компанію?
Кузька почав вити та дряпати двері в ванну кімнату рівно в той момент, коли вони, роздягнувшись, стали під душ.
— От гавнюк, — пробурмотів Нікіта, перехилився через бортик ванної та відчинив двері. Кузя моментально заскочив на пральну машинку та застигнув, дивлячись на них, немовби пухнаста статуетка.
Макс намилювався, задумливо спостерігаючи за котом.
— Може, побрити його на літо?
— Ні, дякую. Ти відчалиш на нуль, а мені займайся цим. Він мене потім вночі всього покусає.
— Та він грається… — засміявся Макс.
— От сьогодні спатимемо під простинею — відчуєш на собі. Він інколи забуває, що він дорослий кіт, а не кошеня.
Нікіта перевів погляд з Кузі на Макса — і усвідомив, що він уже давно не дивиться на кота. За чотири місяці, що вони не бачилися, Макс став іще жилистішим. Дитячий жирок на обличчі та тілі остаточно розтанув, й тепер це був дорослий зрілий чоловік — його чоловік, зачаровано, майже не вірячи в правдивість цього факту, подумав Нікіта. Я тебе кохаю, подумав він, як же я тебе сильно кохаю. Макс посміхнувся краєчком рота та пригорнув його ближче.
*
Кузя грався з їхніми ногами — батожив з боку в бік хвостом, пригинався в засідці, кидався, варто було Максові поворушити пальцями. Зрештою він погодився — зуби й кігті в нього ого-го, і відчувати їх через простиню — зовсім не те, що через ковдру. Вони навіть мусили накинути на ноги, поверх Кузьки, плед — він незадоволено виборсався з-під пледа, але продовжив кидатися на них, немов очманілий.
— Може, візьмемо йому сестричку чи братика? — запропонував Макс.
— Щоб вони мені тут вдвох по голові скакали? Ні, дякую, — Нікіта перетягнув Макса собі на груди й додав йому в волосся: — Я не збираюся навіть обговорювати тему заведення нових тварин, поки ти проводиш більше часу на сході, ніж зі мною.
Макс зітхнув. Вони мали цю розмову постійно — частіше, ніж вона того заслуговувала. Нікіта знав, що не переконає його, знав наперед усі його відповіді — й усе одно на щось сподівався. Макс не говорив цього вголос, але було ясно й без слів: він назавжди повернеться зі сходу лише в трьох випадках: у разі перемоги, з травмою, несумісною з подальшою службою, або в труні. Нікіта хотів вірити в перше, проте сподіватися залишалося лише на друге. Один раз, за рік чи за два до цього дня, Макс заїкнувся: а може, ти до мене?.. Нікіта тоді засміявся — не зміг стриматися. «У вас там що, священний загін із Фів?» «Що?» — не зрозумів Макс. «Загін геїв?» «Та ні, я один». Нікіта був такий злий і засмучений, що не знайшов у собі сил пояснити йому. З тих пір він інколи ловив себе на думці. А може?.. Взяти академ, підписати контракт… Але він знав, що це фантастичні сюжети. Його злили такі думки — те, як вони викривали його відчай, те, що він не міг придумати інакших способів бути поруч з Максом, те, що він мусив вдаватися до якихось хитрощів, щоб бачити його щодня. Це було несправедливо. Це було жорстоко. Інколи йому думалося, що воно того не варте.
*
Вокзал кишів людьми з валізами.
Вони проштовхнулися крізь мужичків, які кричали «Таксі!», та хлопців, що зазивали в усі куточки України та близького закордоння, пробралися до екрана відбуттів, звірили розклад. Максів потяг відправлявся з четвертої колії, тож вони піднялися одними сходами, спустилися на перон іншими. Всі слова прощання вже було сказано вдома, всі поцілунки — подаровано, обміняно, отримано. Нікіта йшов поруч із ним, несучи для нього господарську сумку, в яку вони напхали гостинців і замовлень від Максових побратимів, і відчував, як з кожним кроком діра в його грудях стає дедалі глибшою, дедалі чорнішою. Коли вони побачаться наступного разу? Чи побачаться вони ще взагалі? На східному кордоні згущалася якась темна хмара, ситуація загострювалася — хвилі цих загострень накочувалися на фронт роками, забираючи з собою, як відлив, життя. До сих пір Максу таланило, але чи надовго вистачить його удачі? Як би часто він не повторював свою байку про безсмертність, він таким не був.
— Зайдеш? — запитав Макс. Вони стояли біля вагона.
— Залазь, — кивнув Нікіта й провів поглядом його міцну спину, напнуту м’язами руку, що тримала знятий з пліч рюкзак, сильні ноги, зад. Ці три дні вони майже не вдягалися: ходили по квартирі голяка, спали, ледь прикрившись простинею. Нага беззахисність. А тепер він знову в камуфляжі, який, немовби панцир, відділяє його від — не від світу, лише від Нікіти. Цей камуфляж — як насмішка, як стіна, як нагадування про те, що в Макса є ціле окреме життя, в якому Нікіті нема місця. Який світ для нього реальніший? — думав інколи Нікіта. Світ вранішньої червневої наготи в гострих променях київського сонця чи світ камуфляжу, окопів, зброї, вибухів, світ побратимів і адреналіну, життя та смерті? Йому нудно тут, в мирному житті, думав він. Він підсів на адреналін — ще тоді, у 2013-му. Він без нього вже не може. Київське життя здається йому прісним, сірим.
Макс розвернувся й кивнув йому підборіддям — Нікіта вчепився в ручку на дверях і теж втягнув себе у вагон. Вони пройшли галасливою плацкартою, знайшли Максове місце, спакували під полицю його рюкзак і сумку. Люди дивилися на нього; камуфляж притягував їхню увагу, немовби магнітом — і відводили погляди, варто було Максові глянути в їхній бік. Він давно перестав їх помічати, а от Нікіта ловив їх, ловив, ловив. Спершу він сприймав ці погляди майже з задоволенням — збоченим і перекрученим, приправленим божевільною гордістю й почуттям власності. А вже за рік заздрив їхнім власникам: вони свідчили про те, що ці люди не знали болю розлуки й страху, не знали, як це — кожного разу прощатися як востаннє — просто про всяк випадок.
— Посидьмо на доріжку? — з кривою усмішкою попросив Макс. Вони присіли. В Максовому купе ще нікого не було — лише спав на боковій полиці хлопець у навушниках.
Макс обійняв його, не звертаючи уваги на сусіда й людей, що проштовхувалися повз його купе, тягнучи за собою сумки й валізи. Промовив у саме вухо:
— Я тебе кохаю.
— І я тебе.
— Все буде добре. Я постараюсь вибратися до тебе десь у серпні-вересні.
— Це два-три місяці, — глухо промовив Нікіта.
— Я знаю.
— Бережи себе там? І дзвони мені, коли зможеш.
— Буду дзвонити.
Нікіта непомітно для плацкарти стиснув у кулаці його футболку. Макс так само непомітно стиснув його за бік.
— Так важко завжди тебе відпускати, — признався він пошепки.
— Це я тебе відпускаю. Їхати простіше, ніж залишатися.
У проході зупинилася, звіряючи місце на роздрукованому квитку, жінка з валізою. За нею про щось голосно сварилося двоє хлопчиків підліткового віку. Жінка переконалася, що вона в правильному купе, й стала господарювати на своїй стороні: поставила на столик сумку, прикрикнула на синів, звеліла старшому допомогти їй з валізою. В купе враз стало дуже тісно.
Нікіта з Максом повільно, неохоче розірвали обійми.
— Ну все, іди, бо зараз виганятимуть, — попросив Макс. Нікіта зазирнув у його обличчя: є там біль, сум — чи нема? Щось у Максовому обличчі дійсно було, але він не міг прочитати цю емоцію. Можливо, розучився, а можливо, це було щось нове, ще йому невідоме. Чи відчував Макс розлуку так, як її відчував він? Чи розривала його серце пустота?
— Напиши, як доїдеш.
— Напишу.
У проході Нікіта ще раз, востаннє глянув на нього — Макс уважно стежив за ним очима, немовби закарбовуючи в пам’яті його постать. Нікіта махнув рукою й відвернувся, проштовхуючись повз натовп до виходу.
На пероні він відрахував вікна й зупинився навпроти Максового — він якраз стелив постіль, рухаючись за склом невиразною тінню. В один момент він повернувся до вікна, помітив Нікіту й сів, нахилившись до скла. Вони мовчки, без виразів дивилися один на одного. А що скажеш через скло?
— Я тебе кохаю, — промовив Нікіта одними губами.
— Я тебе кохаю, — повторив Макс.
Вони дивилися один на одного, аж поки провідник не почав виганяти проводжаючих. За дві хвилини потому потяг рушив. Повільно закрутилися колеса, й металева туша покотилася, набираючи швидкість. Нікіта йшов разом із потягом, поки не скінчився перон.
Потяг рушав на схід. А разом із ним — Макс. А разом із Максом — їхнє спільне життя. Сніданки на двох, прогулянки після півночі, суперечки про те, чия черга мити посуд і унітаз, «Будеш чай?» — «Буду». Тисячі дрібничок, які не помічаєш, поки їх у тебе не відберуть.
Нікіта безсило притулився до металевої опори перону й стулив очі.
Два-три місяці. Два-три місяці.