Work Text:
11 вересня 2021
— Я так більше не можу, — видавив Нікіта, відвернувшись і склавши руки на грудях. Чомусь він не міг дивитися Максові в очі, хоча ще кілька місяців тому багато би віддав за те, щоби просто побачити його обличчя наживо, а не через екран телефону під час нечастих нестабільних відеодзвінків.
— Це всього лише осколок, — нетерпеливо наголосив Макс. — Нічого серйозного. До Нового року буду як новенький.
— І що — знову назад?
Макс зітхнув і промовчав.
Їх оточував двір госпіталю ветеранів війни в Пущі. Кофта на застібці вільно висіла на його плечах, прикриваючи спину — через гіпс і бандаж вдягнути її було непросто, тож він і не заморочувався, тим більше що погода стояла тепла й сонячна — зовсім літня. Вітер грався з волоссям на його грудях.
— Знаєш… — промовив Нікіта й замовкнув, не наважуючись закінчити думку.
— Що? — тихо перепитав Макс. — Кажи.
— Інколи мені хочеться, щоб тебе поранили достатньо серйозно, щоб тобі видали білий квиток і ти більше не зміг туди повернутися, — Макс повільно видихнув — не смішок, але щось близьке до нього. Нікіта боявся озирнутися й зустрітися з виразом його обличчя. — Мене лякають такі думки, тому що я знаю — інколи різниця між важким пораненням і смертю вимірюється розбитістю дороги, але… але інколи я про це думаю.
— Твої Боги тебе почули — я тимчасово непридатний, — Макс розвів здоровою рукою, але Нікіта не побачив цього жесту.
— Коли Аня подзвонила й сказала мені, що тебе поранили, — немовби й не почувши його, продовжував Нікіта, — моєю першою думкою було: сподіваюсь, достатньо серйозно, щоб він затримався в Києві хоч на кілька місяців. Розумієш? — він нарешті озирнувся і подивився на Макса — той сидів на лавці без спинки, зсутулившись, і роздивлявся свої ноги в кроксах кольору хакі. — Ти розумієш, Макс? Я хочу , щоб тебе поранили, щоб ти повернувся додому. Щоб побачити тебе. Щоб пожити з тобою. Це ненормально. Я так більше не можу.
Макс знову розвів рукою.
— Що ти хочеш, щоб я сказав? — запитав він. — Я знаю, що тобі важко одному…
— Мені не важко одному , — перебив Нікіта. — Господи, ти навіть не розумієш, у чому проблема! Справа не в мені. Справа в нас. Хто ми, Макс? Хто ми один одному?
— Хто ми? — втомлено запитав той.
— Це ти мені скажи. Ти стверджуєш, що ми сім’я. Я порахував, скільки днів ти прожив вдома за цей рік, — Нікіта нервовим жестом витягнув з кишені телефон, зайшов у замітки. Зморгнув вологу на очах, але Макс усе одно помітив, як вони блищать. — Тридцять чотири дні. Не рахуючи цього тижня.
Вони зустрілися поглядами.
— Правильно, — спокійно підтвердив Макс. — Місячна відпустка. І ті додаткові дні, коли я вирвався на твій захист.
— Як можна бути сім’єю, якщо ви зовсім не бачите один одного? — прошепотів Нікіта.
Макс відвів погляд і почав скубти бинт на гіпсі.
— Я буду непридатним принаймні до грудня. Це мінімум два місяці. Завтра мене мають виписати…
— Яка щедрість, — кинув Нікіта. Він почав ходити перед лавкою взад-вперед, намотуючи вузькі еліпси.
— Хочеш, з’їздимо в Одесу? — запропонував Макс. — Або в Карпати? Лише ти і я. Можемо навіть за кордон. Польща, Угорщина?
— А потім знову на схід?
— Війна триває.
Нікіта невесело посміхнувся.
— Тобі буде потрібна допомога з рукою, — він кивнув на гіпс. — Поки ти будеш на лікарняному, я тебе виходжу. Але якщо ти… — він запнувся, — коли ти повернешся на схід… Я більше так не можу.
Він звів на Макса погляд і побачив, що той дивиться на нього напружено, не відводячи очей.
— Що ти хочеш цим сказати?
На цей раз розвів руками Нікіта.
— Не роби вигляд, наче не розумієш.
— Ти мене кидаєш.
Макс продовжував дивитися на нього своїм напруженим поглядом. Його ніздрі роздувалися, і якби Нікіта не знав його як облупленого, він би подумав, що Макс на нього злий.
— Ні, — похитав головою він. — Я не кидаю тебе. Я тебе шантажую. Або-або. Я більше не ділитиму тебе з траншеями. Скільки років ти вже відслужив? П‘ять? Шість? Ти вже виконав і перевиконав свій чоловічий обов‘язок. Може, досить? Ця війна не закінчиться ніколи, ти що, не розумієш цього?! Ти збираєшся воювати, поки вони тебе не вб‘ють?! Вибач, але я не збираюся чекати, поки це станеться. Інколи мені здається, що в мене немає хлопця. Що ти не належиш мені. Що в мене немає жодних прав на тебе. Твої побратими бачать тебе частіше, ніж я. Легально ти чоловік Ані. Ти кажеш, що кохаєш мене. Але чому тоді мені дістаються самі лише крихти? Я місяцями — роками чекаю, поки ти приїдеш у відпустку, а ти тільки й чекаєш, щоб повернутися назад. Інколи я забуваю, як ти виглядаєш і як звучить твій голос.
— Я служу, щоб не довелося служити тобі.
— Ти служиш, тому що тобі це подобається. Тому що ти закоханий у війну.
— Я служу, тому що я не вмію нічого іншого, крім війни!
Вони дивилися один на одного як вороги. Нікіта знав, що це все правда. Йому хотілося кинути жорстоке: «І хто в цьому винен? Хіба це не ти кинув навчання, не закривши навіть другу сесію? Хіба я не вмовляв тебе хоча би спершу отримати диплом? Скажеш, що тебе би не відірвали з ногами й руками в будь-якій школі? У твоєму власному Пласті? Чи не ти щороку відмовлявся поновлюватися, а замість цього щоразу перепідписував контракт і знову їхав на схід? Хіба не ти винен у тому, що лише й вмієш, що воювати?»
Схід, схід, схід.
Він не сказав нічого з цього.
— Я просто хочу нормального життя. Нормальну сім‘ю. Щовечора засинати в одному ліжку. Ходити в парк, їздити разом у Львів на вихідні. Я чекав багато років. Я збирав тобі на спорягу, я зустрічав тебе на вокзалі. Я сподівався, що колись ти награєшся у війну й повернешся в цивільне життя.
— Війна — це не гра.
— Я знаю. Вибач. Вибач. Я навмисне так сказав — мені хотілося тебе зачепити. Я знаю, що це не гра й що ти ставишся до цього серйозно. Але я хочу бути чиїмось пріоритетом. Хоч колись. Погодься, я заслуговую на це, — Макс мовчав, дивлячись на нього зі зневірою в погляді. — Вибач, — повторив Нікіта. — Це остаточне рішення. Я мав багато часу, щоб його обдумати. Вибач, що ти маєш робити цей вибір. Але я не можу чекати вічно. Це несправедливо. Постарайся поставити себе на моє місце. Спробуй уявити, як це — жити моє життя.
Макс мовчав. Нікіта теж замовк. Припікало тепле сонце, співали пташки — так хотілося жити. Бути надворі, їздити за місто, влаштовувати пікніки, гуляти з Кузькою на поводку. Удвох з Максом. Сім’єю.
Нікіті здавалося, що він знав, якою буде відповідь Макса. Знав ще до того, як почати цю розмову, ще до того, як Аня подзвонила й переляканим голосом сказала, що Макс у Києві через поранення. Знав задовго до того, як ухвалив рішення йти до кінця.
Але він помилявся.