Work Text:
24 лютого 2022
Макс уже не спав — лежав з розплющеними очима й дивився в стелю. Його витягнута рука утворювала горбок під Нікітиною подушкою та шиєю — вони заснули, обійнявшись. Нікіта перевернувся до нього обличчям і прислухався. Десь далеко гримнуло знову. Він перевів погляд на Максів профіль — його обличчя було спокійним, але під спокоєм неочікувано ховалася злість.
— Почалося? — пошепки запитав Нікіта.
— Так.
— Нас бомблять?
— Схоже на те. Але конкретно це було ППО.
— Давно?
— Вже десь годину. З четвертої тридцять. Принаймні я прокинувся о четвертій тридцять.
Нікіта перевірив годинник на руці. П’ята тридцять вісім. Серце калатало десь у горлі. Він відчув, як у пахвах і вздовж хребта збираються краплі холодного поту.
— Чому ти не розбудив мене одразу?
— Хотів дати тобі ще трішки часу.
Макс теж повернувся на бік, погладив Нікіту долонею по щоці. Поцілував — раз, другий, прихоплюючи губами його губи. Нікіта вчепився в нього, як потопельник, в його волосся, в скуйовджену зі сну бороду, цілуючи, немовби востаннє. Десь на периферії свідомості билося усвідомлення: це шок. Це шок змушує його залишатися в ліжку замість того, щоб робити щось конкретне: дізнаватися новини, збиратися… тікати.
— Я тебе кохаю.
— І я тебе. Все, тепер час вставати.
Десь поруч знову гримнуло, за мить — ще раз. Нікіта втягнув голову в плечі. Макс не відреагував. Вони підвелися з ліжка, разом рушили в ванну кімнату. Нікіта майже здивовано відмітив, що його трусить. Макс взяв його за долоні, склав їх разом і затиснув між своїми.
— Ти пам’ятаєш наш план? Слухай мене уважно, — почав він розміреним тоном — як завжди зібраний, непохитний, звичний до всього на світі, а особливо до вибухів і війни. — Зараз ми швидко збираємося. Все цінне та документи вже у валізці, тепер збери все, що тобі може знадобитися в найближчий місяць. Збирайся з розрахунку на те, що вже сюди не повернешся.
— Тобто не повернуся? У нас оренда на два місяці вперед проплачена!
— Нікіт, — промовив Макс і зробив паузу, спіймав його погляд. — Це панелька. Вони складаються, як паперові будиночки.
Нікіта відчув, як відлила від обличчя кров. Мабуть, він уже перевірив новини. Що він із них дізнався? Що відбувалося навколо? Він не визирав із вікна — а можливо, місто навколо вже давно палало й курилося чорним димом.
Макс продовжував:
— Маємо на все про все десять хвилин. Все збираємо, Кузьку в переноску. Після цього завантажуємо всі речі в машину, ти їдеш до мами, забираєш її, і ви разом їдете до Ані. Зараз наберемо її, щоб вона була готова.
— Що значить «ви»? — прошепотів Нікіта. — А ти?
Макс стиснув його долоні між своїми сильніше. «Навіщо ти запитуєш те, що й так знаєш?» — говорив його погляд. «Скажи мені, що я помиляюся», — благав Нікітин.
— Я іду у військкомат, — нарешті промовив він. — Слухай мене далі.
Але Нікіта вже хитав головою.
— Я нікуди без тебе не поїду.
— Нікіт, — вкотре повторив Макс — так, наче говорив до дитини. Його долоні перемістилися Нікіті на плечі й легенько струснули його. — Перестань. Ти знаєш, що я мушу йти. Мене призвуть так чи так.
— Зачекай, поки тебе призвуть!
У цей момент десь зовсім поруч роздався вибух — він прозвучав інакше, не так глухо, як попередні. Нікіта присів, Макс навіть не здригнувся.
— Приліт, — сконстатував він. Нікіта побачив у його погляді секундний сумнів, але він швидко стер його зі свого обличчя. — Якщо я буду чекати, може стати пізно. У багажнику дві каністри з бензином. Машина заправлена, я позавчора залив повний бак. Заженіть її на підземну парковку, там зараз має бути багато місць. Старайтеся без потреби нікуди не їздити. У валізці є їжа, у машині п’ятилітрова баклажка з водою, але постарайтеся закупити ще. Сьогодні сенсу виїжджати нема, всі дороги уже стоять. Дивіться по ситуації. Київ мають захищати до останнього, але й обстрілюватимуть нас найсильніше. Якщо їм не вдасться нас узяти, тут буде найбезпечніше. Але якщо бачитимете, що жопа — їдьте кудись на захід. Аня близько до траси, вам має бути просто виїхати. Якщо не заглушать зв’язок, я постараюся домовитися, щоби вас десь прихистили.
— Боже, замовкни, замовкни, — Нікіта спробував закрити йому рот долонею, проте Макс трусонув його ще раз, сильніше, і його руки повисли вздовж тіла, немовби у ляльки. «У мене істерика», — усвідомив Нікіта, й від цього усвідомлення йому стало трішечки легше.
— Зберися, Нікіта, — Макс притулився до його лоба своїм, стиснув його за голову, поцілував. — Ти думаєш, мені не страшно? Думаєш, мені зараз просто? Відпускати тебе самого? Господи, — він обійняв його, притиснув до себе. — У мене серце розривається. Але мені треба знати, що ти в безпеці. Тоді я зможу не турбуватися через тебе й робити свою роботу.
За вікном вибухнуло так, що затремтіли шибки. За стіною злякано заплакали сусідські діти. З холодильника протяжно й тривожно завив Кузька.
Зібралися швидко. Найважчим виявилося засунути в переноску Кузьку — той нервував через вибухи й дряпався, гарчав, підвивав, як дикий кіт. Ледве вони стягнули його з холодильника, він забився під диван, з-під якого його довелося витягати шваброю.
— Дай його мені, — попросив Нікіта після того, як він вдруге вирвався з Максової хватки й подарував йому на прощання чотири глибокі подряпини на передпліччі. Макс відступив, даючи йому доступ до Кузьки, й мовчки спостерігав, як Нікіта не церемонячись загортає кота в кухонний рушник і засовує його головою вниз в переноску.
Нікіту досі дрібно трусило.
— Пообіцяй, що не будеш кидатися в саме пекло, — попросив він.
Максове обличчя сіпнулось, губи на коротку мить розтулилися й одразу ж стулилися — немовби він хотів щось сказати, але в останню мить передумав. Можливо, хотів збрехати.
— Не можу, — зрештою неохоче визнав він. — Я досвідчений. Вони посилатимуть у найнебезпечніші місця саме нас.
Нікіта дивився на нього знизу вгору, сидячи на підлозі біля переноски, з якої жалібно нявкав Кузя.
— Кілька місяців погралися в нормальне життя — і досить, — сконстатував він.
— Будь ласка, не починай. Тільки не зараз.
— Я не починаю. Просто сподіваюсь, що побачу тебе ще раз, і бажано не в закритій труні.
— Не побачиш ти мене в жодній труні, — відмахнувся Макс. Він присів на підлогу навпроти нього й взяв його за обличчя. — Коли це закінчиться, я остаточно звільнюся. Обіцяю. І ми з’їздимо кудись разом. Ти і я. Їздитимемо щомісяця. І вигулюватимемо Кузьку на поводку. Просто треба остаточно поставити в цьому крапку. Все буде добре. Я досвідчений, я знаю, що таке війна.
— На сході. Але не в Києві.
Макс мовчав. Нікіта вмів читати його обличчя й знав, коли він мовчить, щоб не казати правду. У його мовчанні він прочитав більше, ніж могли сказати будь-які слова: всі невпевненості, всі страхи, всі очікування.
— Пішли, — звелів Макс. Він звівся на ноги, методично перекрив крани й батареї, вимкнув усю техніку. Взувся, звалив на плечі свій армійський рюкзак, взяв переноску, в якій підвивав наляканий Кузька, і зупинився біля дверей, очікуючи на Нікіту, поки той обводив поглядом враз спустілу квартиру.
— Ну не можуть же вони справді на нас напасти? На Київ? — риторично запитав він, коли вони вантажили машину. Навколо них займалися тим самим їхні сусіди. Плакали діти, кричали жінки й чоловіки, скавчали собаки, жалісно нявкали коти, цвірінькали папуги в клітках. — Може, вони просто нас лякають? Невже вони дійсно очікують, що Європа мовчки спостерігатиме за цим?
Макс мовчав. Нікіта повернувся до нього, благаючи очима: «Скажи, що ти згодний. Скажи, що так і є».
— Все, — підсумував Макс. Нікіта безпорадно озирнувся. За землі поруч з Максовими ногами залишився стояти лише його камуфляжний рюкзак. Він устигнув полежати на антресолях якихось кілька місяців. Нікіту вдарило недоречною думкою: Макс знав, він очікував, що йому доведеться повертатися в армію — тому й погодився так легко піти з неї. — Їдь, — з натиском попросив Макс. Відчинив водійські двері й вказав Нікіті досередини. Але Нікіта не зрушив з місця — йому здавалося, ніби його ноги приросли до землі. Він дивився на Максове обличчя й не міг змусити себе відірвати від нього погляду. Десь на периферії його свідомості формувалося усвідомлення поганого передчуття, але він не дозволяв йому випливти назовні. — Я приїду до вас, якщо вони не заберуть мене одразу, — пообіцяв Макс.
Нікіта взяв його за руку й міцно стиснув. Макс потиснув його руку у відповідь.
— Ні пуху ні пера, — тихо побажав Нікіта.
— К чорту, — посміхнувся Макс. Блиснули білим його зуби — небезпечно, майже хижо.
Нікіта вліз до салону, пристебнувся й завів машину. Макс кивнув йому й махнув рукою. Вони затримали один на одному довгий-довгий погляд.
На виїзді з двору Нікіта подивився в дзеркало заднього виду — Макс стояв на тому ж місці й проводжав його поглядом.
На сході повільно сходило сонце.