Chapter Text
М'які білі хмаринки пливли по яскравій блакиті неба, що сяяло від проміння сонця, яке зрідка дарувало своє тепло вулицям Лондона.
У такі дні місто здавалося живішим, щасливішим та безтурботнішим. Натхненні погодою за вікном, більшість людей старалися закінчити свою роботу швидше звичайного, щоб мати змогу прогулятися та насолодитися безхмарним днем. У повітрі літала солодка атмосфера відродження та пелюстки цвіту з дерев.
Провівши вихідні зі своїми сестрами та подругами, Вілліам з новою натхненністю почала робочий тиждень, даруючи свої яскраві посмішки студентам та колегам. Піднесений настрій лише посилив магнетизм прихильності оточуючих, від чого розмов про настрій та погоду відбулося значно більше, аніж зазвичай.
– Чи не сходити б нам з Вами у кав'ярню неподалік, професорко Моріарті? Я чув від студентів, що там чудова кава та смачна випічка. – Ендрю Майклсон, професор фізики, з яскравою посмішкою допоміг Вілліам забрати усі реферати з її робочого столу у аудиторії.
Йдучи коридором до кабінету, Вілліам слухала його впівуха, розраховуючи час перебування у університеті через перевірку все тих ж рефератів, які колега так мило запропонував віднести до кабінету викладачів.
– Ох, так, з радістю. – Відчиняючи двері та пропускаючи всередину чоловіка, в чиїх руках ноша була значно важчою, Вілліам зайшла в кабінет слідом.
Вона однаково планувала зайти туди на обіді, тому відмовляти людині, що допомогла – надто нетактовний вчинок, який невластивий Моріарті. Вона вгостить його кавою в знак вдячності, а сама зможе знову побачити Шеріл, хіба ж не всі у виграші?
Домовившись піти до кав'ярні через годину, Вілліам взялася за перевірку рефератів. Сконцентрований погляд літав листками, зовсім не слідкуючи за часом, тому коли професор Майклсон постукав у двері, вона поглянула на нього спантеличеним поглядом, не відразу усвідомлюючи, навіщо він прийшов.
– Ви готові йти? – Його манери були на рівні аристократичних, які були схожі до поведінки самої Вілліам. Відійшовши від столу після закриття чергового реферату, дівчина кивнула.
– Так. Дякую, що зачекали, професоре Майклсоне.
– Можна просто Ендрю. – Підморгуючи відповів чоловік, жестом запрошуючи дівчину вийти до коридору першою.
Починаючи нейтральну розмову, щоб розбавити ніякову тишу, вони вдвох прямують за межі університетського кампусу, розділяючи обідню перерву.
Зазвичай Моріарті не сильно зважала на особистості колег, адже в більшості випадків їхні розмови не розвивалися далі за "Вітаю, бажаю Вам гарного дня." Та дивлячись на чоловіка поряд, що жваво розповідав про те, як на вихідних займався кемпінгом у горах, вона уважніше розглянула співрозмовника: високий. Моріарті і сама мала чималий зріст: 180 сантиметрів без підборів, проте чоловік був вищий за неї. Мав міцну статуру, широкі плечі та доволі миловидне обличчя, на підборідді котрого вже з'явилася трьохденна щетина. Темно-каштанове коротке волосся було вправно зачесане з допомогою гелю для вкладання, а посмішка точно за усе його життя зачаровувала не одну жінку. Не дивлячись на те, що він був на п'ятнадцять років старшим за Вілліам, він досі був не одруженим.
– Відпочинок на природі справді чарівна річ. – Посміхаючись киває Вілліам, коли вони заходять до кав'ярні.
– Ще б пак. Загартовує тіло, а також дарує можливість відпочити від гамірного міста. – Розглядаючи столики, Ендрю попрямував до зручного місця з м'яким диваном.
Вілліам відчуває на собі погляд і встигає піймати на собі гострі сапфіри, що дивилися на неї з вже знайомою неприхованою цікавістю. Моріарті помічає насуплені брови, які натякають на роздратування баристи, проте коли колега окликує її, вже зайнявши для них столик, Вілліам відкидає цю думку, скидаючи це на уяву та тьмяне освітлення. Хіба у неї є причина дивитися на Моріарті з таким виразом на обличчі?
Коли Вілліам викликається піти зробити замовлення, Майклсон відхиляє її пропозицію, йдучи до барної стійки самостійно. З того місця, на якому довелося розміститися професорці, вона не бачила обличчя Шеріл, проте її голос був як завжди бадьорим.
Обідня перерва промайнула швидше, ніж Моріарті очікувала. Її зацікавила тема наукової дисертації колеги, від чого увесь вільний час вони з захопленням обговорювали її, смакуючи при цьому запашною кавою та тістечками з заварним кремом.
– Ви справді дивовижні, Вілліам. – Сміючись говорить Ендрю, коли вони верталися до університету.
– Ви мені лестите, професоре Майклсоне. Я лише виразила свій захват від Вашої роботи.
На його обличчі з'явилася крива посмішка, коли він торкнувся долоні Вілліам, що схопилася за дверну ручку першою. Прибираючи руку з ввічливою посмішкою, вона дозволила йому відчинити двері до приймальні університету.
– Проте не кожна жінка у Вашому віці так чудово розбирається в поняттях нанофізики.
– Нам пощастило мати спільні інтереси.
– М-м... справді. Можливо, це доля?
З тією ж посмішкою він прощається, прямуючи до сходів ліворуч, лишаючи Моріарті у цілковитому химерному передчутті чогось недоброго. Спочатку приязна поведінка чоловіка тепер була очевидно забарвлена підтекстом, від якого до горлянки підступила хвиля жовчі. Проводячи поглядом його постать, з крижаним беземоційним виразом на обличчі, Вілліам врешті пішла до кабінету, щоб закінчити перевірку рефератів.
Ніби однієї теоретичної проблеми для дівчини було мало, повернувшись до квартири вона виявила величезну калюжу води, що струмочком витікала з-під щілини дверей до ванної.
Її затопили сусіди зверху.
– Просто чудово. – Голос спокійний, проте ноти виснаженості пробиваються у слабкому видиху опісля, коли прикриваючи повіки дівчина потерла долонею обличчя.
Ніч була безсонною і сповненою скандалів. Домовласниця, у якої дівчина орендувала квартиру, виплескувала свою лють не лише на винних за цю ситуацію сусідів, а і на неї.
– Чому ти не зателефонувала раніше, Моріарті?! Вони топили квартиру протягом п'яти годин!
– Вибачте, я була на роботі. – Дівчина збилася з рахунку в тому, скільки разів вже сказала "вибачте" під час істерії домовласниці.
– Якщо ти постійно на роботі, то навіщо тобі ця квартира! Живи там!
Врешті їй вдалося заспокоїти жінку, приспавши її гнів лагідним тоном свого голосу та чашкою гарячого чаю з мелісою. Сусіди, які не хотіли співпрацювати зі своєю скаженою сусідкою, врешті погодилися виплатити компенсацію за ремонт після розмови з Моріарті.
Коли домовласниця покинула квартиру, вже світало. Не стуливши за ніч очей, Вілліам почала збиратися на роботу, при цьому пакуючи речі кошеняти, щоб перед поїздкою до університету відвести свою сусідку до Моран, адже з цього дня квартира перетвориться на суцільне пекло ремонту.
Швидко попрощавшись з подругою, що як завжди виручила дівчину у скрутній ситуації, Моріарті відправилася на роботу. Безсонні ночі не були чимось новим, тому на своїх лекціях вона лишалася бадьорою та веселою, і лише надто прискіпливе око могло побачити, що тон її шкіри став трохи блідішим звичного.
Майклсон знову навідувався до неї протягом дня, та не перетинаючи якихось меж, Вілліам лишалося посміхатися і відповідати на його запитання.
У кав'ярню вона втекла швидше, ніж чоловік встиг її запросити. Цього разу вона сіла не на своєму звичному місці, а в зручному для роботи з ноутбуком куточку. Минулого вечора вона не встигла нічого зробити з запланованих завдань, так і протягом тижня працювати у квартирі буде просто неможливо, тому витрачаючи кожну вільну хвилинку, дівчина віддано працювала у кав'ярні.
Коли вона прийшла, за барною стійкою була Джоан. Виконане нею замовлення було хорошим, проте смакувало зовсім не так, як кава Шеріл. Коли ж вона зустрілася з поглядом Голмс, до кав'ярні все ж прийшов Майклсон, що сів поруч. Бариста лише привітно махнула на кивок у вигляді вітання від Вілліам, після чого прийнялася працювати. Атмосфера та накопичення стресу тиснули на Моріарті, чий вічно працюючий мозок міг от-от видати помилку, та врешті цей день пройшов спокійно.
Тиждень був виснажливим. Дівчина займалася ремонтом у квартирі, оцінюванням тестів студентів, а Едрю продовжував чиплятися до неї, що в свою чергу продовжувало тиснути на стан, хоча зовнішньо Моріарті і надалі випромінювала спокій та привітність.
Шеріл не підходила до її столику навіть тоді, коли Моріарті сиділа сама, працюючи.
Найбільше її засмучувало останнє, проте раціональність кричала їй, що це очікування – дурниця. Шеріл справді увімкнула свою природню харизму, щоб перетворити Вілліам на постійну відвідувачку, а отримавши те, чого вона бажала, хіба є сенс підходити?
Проте її обіцянка продовжити розмову засіла в голові Моріарті, що віддано чекала знову відчути на собі пильний погляд океанів.
Замість нього її вкотре починають пожирати зелені очі Майклсона, що вже звично приземлився біля Вілліам.
– Важкий тиждень, чи не так? Студенти скаржаться на кількість тестів. – Він сміється, підсуваючись ближче.
– Так, період тестувань завжди важкий, що для студентів, що для викладачів. – Киваючи, Вілліам продовжила стукотіти пальцями по клавіатурі, концентруючись на роботі.
Майклсон продовжував говорити, доки Моріарті слухала його впівуха виключно з ввічливості. Коли настав час збиратися, чоловік відразу ж підхопився.
– Сьогодні ж п'ятниця, чи не так? Як щодо того, щоб сходити випити?
– Вибачте, професоре, я зайнята. – Її професійний тон лишався рівним та байдужим, коли вона вийшла з кав'ярні.
– Я ж просив звертатися до мене по імені, Вілл! – Він хапає її за руку та відтягує за стіну, ближче до кущів невеличкого парку.
– Пане Майклсоне, відпустіть мене, Ви переходите усі розумні межі. – Без крихти страху промовляє Вілліам, проте не вириває руки в очікуванні, що її відпустять після прохання.
– Ти цілий тиждень мені посміхалася і кидала ці грайливі погляди, а зараз робиш вигляд недоторканної? Якби я був хоч на п'ять років молодшим, то можливо б прийняв ці рольові ігри, проте зараз мені не до них. – Його нога втискається поміж стегон Вілліам, доки на обличчі кривилася хижа посмішка.
Наступної секунди коліно Моріарті, яке опинилося поміж його ніг, вдаряє по чоловічій промежині.
– Ах ти ж сучка! – Згинаючись від болю, з розлюченим виразом обличчя він кидається знову на Моріарті, та очікуючи цього, вона вже готова дати йому відсіч.
– Виблядку, вона ж сказала, що твоя пика їй бридка. – Лунає позаду знайомий голос і Моріарті бачить, як чоловік відхиляється назад, коли його тягнуть за комір.
– А ти ще хто? Не лізь не у свої справи, шльо- – Договорити він не встигає, адже кулак баристи швидко скорочує відстань, щоб приземлитися на його обличчя. Удар дзвінкий, проте поглянувши на його лице, було зрозуміло, що не обійшлося без зламаного носа.
– Моріарті, тобі це з рук не зійде! Всі в університеті дізнаються, яка ти шльондра! Я близький друг ректора, тому тепер тобі в університеті не бачити спокійного життя! – Затинаючись, він відступає, врешті лишаючи дівчат наодинці.
Прикрість була великою, проте з накопиченим стресом вона вже не помічала, що щось змінилося.
– Неприємна ситуація. – Витягує Вілліам зі своєї задуми голос Шеріл, що також була поглинута своїми думками. – Ліам, ти як?
Дівчина підводить погляд і зустрічається з очима, в яких неприхованими вогниками палахкотіло хвилювання. Невже вона за неї переймалася?
– Все гаразд, це не щось нове. – Її голос звучить значно байдужіше, ніж вона планувала. – Дякую за допомогу.
– Ох, пусте. Рада, що ти в порядку. – Тепер Вілліам помічає розчервонілі кістяшки на руці, набряклі від забою.
– Не надто вдалий удар. – Вона ловить руку Шеріл раніше, ніж та встигає усвідомити цей рух. Тепла долоня значно шорсткіша за власну, проте приємна на дотик. Вілліам уважно розглядає її руку.
– Так, трохи. Гад в останню секунду відхилив голову. Але це не щось нове, – віддзеркалює минулу відповідь самої Моріарті. – Тому не хвилюйся за це.
– Проте я б хотіла допомогти обробити. – Голос дзвенить наполегливістю, коли багряні очі знову підіймаються вгору.
Коли вони вкотре перетинаються поглядами, на мить мовчанка зависає у повітрі, даруючи їм час мовчки розглянути не виголошені слова, що ховалися за зіницями. Перериваючи цю мовчазну битву гучним зітханням, вільною рукою Шеріл зачесує свій чубчик назад, киваючи в знак поразки.
– Гаразд, ходімо, в коморі має бути аптечка. – Рукою, яку Вілліам дотепер розглядала, вона хапається за її долоню, тягнучи до службового входу позаду.
Біля відчинених дверей лежить попільничка, і Моріарті нарешті задумується про те, як вдало Голмс вийшла покурити. Йдучи слідом за нею, губи професорки сіпаються у раптовому усвідомленні.
Від Шеріл зовсім не пахло нікотином.
У просторій коморі, яка слугувала і за кімнату для персоналу, на диво було світло: декілька величезних вікон аж до стелі тримали приміщення освітленим навіть без допомоги електрики. Усі полички були заповнені різними речами: від борошна до кавових зерен.
Посадивши Моріарті на коробку, Шеріл швидко дістала з однієї з полиць аптечку та поставила на стіл поряд з Вілліам.
– Дякую. – В її голосі чується трепетна м'якість, схожа до тієї, з якою вона звертається до студентів. Розглядаючи вміст аптечки, вона шукає мазь від забоїв. – У мене вдома є чудова мазь для таких випадків.
Промовляє в бажанні прогнати тишу, що осіла на плечі легким шаром пилу, який літав у повітрі і танцював під прямим сонячним промінням дрібними пушинками.
– Справді? І навіщо вона тобі? – Схиляючи голову набік, Шеріл сідає на краєчок столу поряд з аптечкою, дивлячись на Вілліам зверху вниз. Тепер її вираз обличчя знову набув лагідних, привітних рис, які загрубіли від напруження ще кілька хвилин тому.
– Справді не знаєш? – Вілліам посміхається, наносячи мазь на руку Шеріл. Торкаючись долоні вона відчула коротке здригання від раптового дискомфорту. – Вибач, трохи пектиме.
– Я звісно знаю, що ти у чудовій формі, проте вирішила підтримати розмову. – Очі Шеріл невідривно стежили за тим, як Моріарті почала забинтовувати її руку. – Давно займаєшся?
– З років восьми, я не впевнена. Час швидко летить. – Дівчина продовжувала вправні, методичні рухи на рівні професійного працівника швидкої.
– Цікаво. Як щодо спарингу? – Хапаючи забинтованою рукою долоню Вілліам, Шеріл ставить їхні лікті на своє стегно, імітуючи змагання на руках.
Цей жест викликав у Вілліам тихий сміх, що загубився десь у виснаженому зітханні. З щирою посмішкою вона вернула руку Голмс у свої долоні, щоб закінчити з бинтуванням.
– Іншим разом. Нехай спочатку почервоніння та набряк зійде.
– А я думала ти скажеш, що тобі потрібен відпочинок. – Вона схилилася, піддаючись ближче своїм обличчям до обличчя Вілліам. Через те, що Шеріл схилялася згори донизу, її темні кучері залоскотали щоки професорки. – Ти бліда і синці під очима набагато гірші, ніж на початку тижня. Щось трапилося?
Близькість зачаровувала. Легкий запах терпких парфумів Шеріл затягував у сп'яніння. Бергамот? Так, точно він, у поєднанні з ароматом стиглих соковитих слив.
– Невеличкі труднощі на орендованій квартирі, скоро все налагодиться.
– М-м? – Шеріл з цікавістю не відводила погляду від очей Вілліам, тиснучи на неї своєю близькістю.
– Сусіди зверху затопили, домовласниця скаженіє, а я не можу в таких умовах братися до роботи. – Вона не усвідомлює, що її рот так швидко виливає усю інформацію, яку вона вважає недоречною у озвученні.
Проте в стінах комори, захищена від усіх очей та пильних поглядів, перед якими вона продовжувала вдавати з себе сильну, її маска дала тріщину.
Не було скаженого відчаю та смутку, які з'їдали її через те, що щасливе життя молодої професорки за мить пішло шкереберть, лише смиренна утома, яка приходить тоді, коли ти працюєш занадто багато.
– Я переїхала з Дарема не так давно і у мене досі велике навантаження задля адаптації, проте найбільше мене дратує не кількість роботи, а дурні, майже нелогічні обставини, які мені перешкоджають. Цей абсурд здається пробудженням від сну. – Нарешті вона відпускає руку Шеріл, і та опирається нею на своє стегно, уважно слухаючи.
– Наскільки жахлива твоя домовласниця?
– Вона сказала мені, що я повинна жити в університеті через те, що пізно вернулася до квартири, коли її затопило.
З вуст Шеріл вилітає веселий пирхіт, і Вілліам дивиться на неї приреченим поглядом, проте з такою ж веселою посмішкою на губах.
– Гаразд, пан Гадсон казав, що я житиму на вулиці, якщо підпалю його вітальню ще один раз. Після того, як Джоан вийшла заміж та переїхала до свого чоловіка, я втратила людину, яка слідкувала за моїм станом під час експериментів. – Її погляд прищурюється, коли вивчаюче блукає обличчям Вілліам.
– Пан Гадсон? Знайоме прізвище.
– Ох, так, я вже згадувала його. Ну... – Дівчина ніяково чухає потилицю здоровою рукою. – Це наш спільний бізнес. Насправді, ми ближчі до звання родини, аніж простих орендаря та орендодавця.
– Це мило. – Легкий рум'янець на щоках Шеріл змушує Вілліам посміхнутися ширше. – Здається, з такими стосунками він точно ніколи не вижене тебе.
– Насправді це так, проте... Він знову почав скаржитися, що мені потрібна нова сусідка. – Вивчаючий погляд перейшов на грайливий, майже дражливий. – Де ти живеш, кажеш?
Тепер Моріарті зрозуміла, до чого все йшло.
– ...50 хвилин на метро і близько 10 хвилин пішки від станції, тож, шлях на роботу займає у мене близько години.
– Будинок в якому я живу знаходиться через дві вулиці звідси, тож тобі не потрібно буде витрачати гроші на дорогу і тіснитися в метро у час-пік.
Коли Шеріл Голмс говорить це так прямо, Вілліам не лишається нічого, як широко розпахнути очі у подиві.
– Ти багатьом незнайомкам пропонуєш подібне?
Шеріл утупилася в неї з не меншим подивом.
– Ну, я так познайомилася з Джоан, а тепер вона моя найкраща подруга. Не бачу в цьому якоїсь проблеми. Ти цікава, я впевнена, що з тобою мені не буде сумно.
– То я для тебе лише засіб позбутися суму за найкращою подругою? – Схрещуючи руки на грудях, Вілліам скидає догори одну брову.
– Що? Ні! Ліам, ти така драматична. – Шеріл ледь не скиглить, по-дитячому надувши свої губи.
Цей вираз був надто кумедним, та Вілліам стримувала свій сміх, лишаючись назовні спокійною та скептичною.
– Я лише запитала. Не кожен день мені пропонують з'їхатися малознайомі люди.
– Якщо я малознайома людина для тебе, то як щодо того, щоб познайомитися ближче? Обіцяю варити тобі каву зранку перед роботою.
Пропозиція надто неочікувана, проте в той ж час неймовірно приваблива. Житло поряд з університетом, смачна кава і проста присутність іншої людини поряд, до якої вона так звикла, коли жила зі своїми сестрами. Вона відповіла не відразу, серйозно обмірковуючи запрошення, що звалилося немов сніг на голову.
– Але я вже маю співмешканку, тому якщо ти не проти стосовно тварин в квартирі...
– Ти називаєш кицьку каліко своєю співмешканкою? Мило.
Вілліам оглянула свій одяг, розводячи руками.
– Невже не до кінця вичистила хутро?
Шеріл підперла підборіддя долонею, продовжуючи весело посміхатися.
– Елементарно, Ліам.