Work Text:
Синчоль прокидається рано.
Майже кожного дня о п'ятій ранку він виключає будильник, тихо, ледь помітно, зітхає але завжди майже в той самий момент піднімається, не даючи собі і шансу на сумніви та роздуми. Він встає кожного дня, він любить свою роботу. Він вірить, що зможе протриматися ще трохи. Вірить, що у всього є кінцева мета. Він підігріває сніданок, що приготований, як завжди, звечора. П'є зелений чай. Дивиться на годинник, що як зачарований показує один і той самий час 5:23. Він знає, що в 5:30 він буде шукати свою улюблену сорочку, згадає, що вона не попрасована, одягне чорну футболку і м'який кардиган кольору кави з молоком. В 5:45 він закриє вхідні двері, скривившись, коли вони скрипнуть на всю сходову клітку. Вкотре подумає про те, що варто змазати петлі на дверях і про те, що робочий день знову розпочався.
…
Джонхан просинається рано. І не те що б він мав вставати о п'ятій. Зовсім ні, його зміни починаються о десятій, інколи навіть о другій. Просто сон у нього надчуттєвий. І хоч Синчоль вимикає будильник настільки швидко, наскільки в принципі може людина зі сну, Джонхана цей звук все рівно будить.Серце його трохи завмирає коли у ранковій тиші він чує легке зітхання, і одразу за цим відчуває як зникає тепло що було поруч. Він намагається не показати, що прокинувся адже тоді Синчоль буде знову грузитись і думати думки, які будуть з'їдати його зсередини. Джонхан кутається в покривало по самі вуха. Весна в своїй середині але зранку, без Синчоля під боком у ліжку, стає холодно. Він знає щоденну рутину-ритуал Синчоля, бо сам є її частиною, най і не напряму. Джонхан готує сніданок, щовечора, за розмовою: про день що пройшов, про новачка Мінгю і те, наскільки він схожий на щеня, про Джошуа і його походи у міську раду, про Суньона що примудрявся пролити каву на Джихуна. І про багато чого ще. Він знає, що Синчоль знову забув попрасувати свою улюблену сорочку, тому вдягне кардиган, який подарував минулої осені Джонхан, і в якому Синчоль схожий на м'якого ведмедя. Він майже задрімає коли о 5:42 його ніжно, зовсім невагомо, поцілують у чоло.
– Я вже йду, побачимось після зміни, – пошепки.
–Ммм, люблю тебе, най дорога буде без пригод і сюрпризів сьогодні.
– І я тебе лю, а тепер – спи.
Вхідні двері скрипнуть противно до болю у скронях, і Джонхан роздратовано подумає, що треба їх, нарешті, змастити.