Work Text:
— як освідчитись дівчині в почуттях?
моток просочених морською сіллю мотузок випадає з рук леоріо прямо в щілину між дошками потертого пірсу.
— чого?
— нічого, — курапіка хмуриться, вигорілими пасмами бриз обрамляє обличчя, ховає вираз,— давай допоможу.
— ну і запитання в тебе, — коситься невдоволено леоріо, вивуджуючи канат із води, — зустрів когось на острові?
— ні, — сірі очі уважно вивчають підлогу власних бавовняних штанин. — я просто подумав, що в тебе більше знань у цій галузі: недаремно навіть на передвиборній промові згадав.
— запам'ятав же,— леоріо замислено проводить засмаглою долонею по потилиці, йоржаючи відросле волосся. — соромно зізнатися, але я не те, щоб досяг особливого успіху на особистому фронті: навіть сюди один приїхав.
— точно, один,— видихає тихо курапіка.
леоріо уважно вдивляється в пониклу постать, зітхає і різко плескає його по плечу.
— гаразд! поділюся своїм багатим досвідом у спокусі, — задоволена усмішка причаїлася зморшками в куточках очей, — хоча, мушу зізнатися, більшій частині успіху я зобов'язаний своїй природній красі.
— постараюся впоратися.
— ну, гадаю, з цим проблем не буде, — вивчає його поглядом леоріо, — якщо дівчина місцева, то тим більше.
— а якщо не місцева? — виривається в курапіки перш, ніж він встигає прикусити язика.
очі у леоріо спалахують.
— ні, мовчи, — зупиняє курапіка, піднявши долоню, — все одно не скажу.
— ти ба, які ми потайливі, — невдоволено бурчить леоріо, — тоді все складніше, звичайно, але якщо ви знайомі, можеш просто купити квіти, вино. що їй ще там подобається? відвести на побачення, на пікнік, наприклад, та розповісти, як є.
— а якщо вона відмовить?
— прийняти її рішення і жити далі, звичайно, — леоріо знизує плечима, — у крайньому випадку просто розійдетеся і все.
— ні, я так не можу, — хитає головою курапіка, слабко посміхаючись, тонка тканина сорочки легко мнеться під пальцями, — краще не говорити. дякую, леоріо.
— ну, то нікуди не годиться. і де вся впевненість? — жартівливо штовхає в бік, але миттю стає серйозним, коли отримує тільки тихий смішок у відповідь. — гаразд, якщо така справа, то можна якось натякнути.
— так, написати анонімний лист. латиною бажано, ти ж лікар, от і підсобиш,— виразить курапіка, очі виблискують червоною іскоркою.
— з таким гонором міг би визватись заради неї на дуель, — знову бурчить леоріо, про всяк випадок віддаляючись на безпечну від краю пірсу відстань,— а взагалі, міг би просто поцілувати. у щоку, звісно,— поспішно уточнює, коли червоний відтінок перетікає і на точені вилиці.
— дурість якась, — пирхає курапіка, відблиски морської поверхні відображаються у погляді.
— ну, ти подумай, — леоріо легко стрибає на брудне днище рибальського човна, продовжуючи в'язати морські вузли. — мені здається, цей варіант тобі підійде: ти в нас ввічливий, якщо що скажеш, що звик так прощатися, а якщо все вдало мине — може, дамочка і поцілує тебе у відповідь, і житимете довго і щасливо. чого знову? — кидає через плече, коли відчуває майже невагомий дотик на лікті. — ми так до вечері не закінчимо, а улову для цієї самої вечері і немає.
леоріо нарешті обертається, не відриваючи рук від канатів, дивиться на курапіку, мружиться від яскравих променів. курапіка і сам немов сонце: теплий і світлий, такий, який цілує крізь штори вранці і фарбує обличчя у ластовиння. леоріо дивиться заворожено, боячись знову впустити, і завмирає, коли курапіка заплющує очі і швидко торкається губами його щоки, після різко опускаючись на п'яти. вдивляється в обличчя леоріо, і, не дочекавшись реакції, випалює:
— я звик так прощатися, — розвертається на п'ятах балеток і вже збирається втекти з поля зору, коли леоріо, отямившись, ловить його за руку.
— чекай, — м'яко торкається кінчиками пальців обличчя, підіймаючи підборіддя назустріч теплим карим очам. — що за звичка в тебе така: постійно тікати?
курапіка мовчить, стиснувши кулаки, доки леоріо не проводить легко руками по талії, змушуючи розслабитися; сам робить несміливий крок ближче, поки не відчуває ледь чутний запах одеколону, змішаний із морською сіллю. леоріо сам нервується — нахиляється вперед повільно, стежить за виразом обличчя, поки диханням не обпалює засмаглі щоки. курапіка теж тягнеться на носочках, прикриває очі, гріється від обіймаючих рук.
— все вдало минуло? — тихо питає, світлі вії лоскочуть чуже обличчя.
леоріо киває, м'яко цілуючи.