Work Text:
Не можу заснути. Наче хтось приладив у спухлі повіки тонку пружину. Очі відкриваються самі собою. Я піднімаюсь, обводжу байдужим поглядом стіни свого кабінету, ряди скляних колб на робочому столі, нескінченні стоси пергаментів... Безперспективняк. Не засну.
Падаю на коліна перед каміном, провалююсь по плечі у безпечне зеленаве полум’я…
- Люпине! Можна?
Крізь вогонь ви виглядаєте позолоченим. Дивитеся на мене безвиразно і мовчки.
- Не можу заснути, - для чогось пояснюю я і роблю крок у камін.
«Звісно, Северусе, розташовуйтесь», - ви завжди відповідаєте саме так. Це «ви» між нами – наче пакт про ненапад; не пам’ятаю, як ми до цього прийшли, та й яка тепер вже різниця. Я розташовуюсь. Проходжу через кабінет під вашим незмигним поглядом; достаю зі стелажа відкорковану пляшку бренді – пригадую, я ж її тут і залишив; наповнюю на три пальці пузатий келишок. Ритуальність дій мене заспокоює. Я сідаю поруч із вами на ріденький заяложений килим, не без насолоди простягаю ноги до вогню; примружившись, зізнаюсь:
- Втомився. Люпине, ви собі уявити не можете, як я втомився…
Яке вам діло до моєї втоми?.. Але ви дозволяєте мені говорити, і я говорю. Про те, що мої дослідження Зілля єдиної сутності знову зайшли в глухий кут… Так, мені врешті вдалося стимулювати реакцію між кров’ю вовкулаки та попелом з феніксового пера… але ця реакція на дрізки рознесла котел і мені обпекло руки. Загоювальні засоби не надто допомогли. То нічого, перейде, але…
- Руки збіса болять, Люпине, - зізнаюсь я. – Так невчасно! Завтра маю провести новий дослід, поки Місяць у потрібній фазі…
От якого дементора я тут сиджу? Мені б зараз краще піти і перевірити розрахунки. Ні, не можу… Завтра. Дам ґрифіндорцям контрольну на весь урок, а сам займатимусь перевіркою. Як шкода, що ви не здатні оцінити всю велич і всю іронію моїх задумів, Люпине. З вашої крові, з пір’я Фоукса, з місячного світла і власної ненависті я варю зілля, яке… Люпине, якщо я це зроблю, мене нагородять орденом Мерліна прижиттєво. Це моє зілля дозволило би жертві вовкулаки зберегти єдність своєї природи… вигнати вовчу складову раніше, ніж вона вперше і назавжди заволодіє його душею. Зараз сполука ще нестабільна – навіть якщо мій експеримент вдасться, зілля треба буде застосовувати у перші години після… після контакту з перевертнем. Але почекайте-но, Люпине, лишень почекайте!..
Забувшись, я жестикулюю, розгортаю перед вашими байдужими очима блискучу панораму світлого науково-практичного майбутнього… Говорю, говорю, говорю… Власні долоні в напівтемряві кабінету здаються мені чужими. Блідими птахами з якихось забутих казок. Страшних казок. З подробицями.
Говорю, говорю, говорю… Ентузіазм дослідника згасає, мене охоплює злостива туга, і я для чогось розповідаю про Лонгботома, трагічно і непоправно нетямущого. Про Поттера, незносно самозакоханого і зухвалого. Про Директора, з його манерою вивертати мене навиворіт нашими спільними спогадами про мою… помилку. Будемо називати це помилкою. Все одно для цього не існує слів.
Ви так добре мовчите, Люпине. І так чуйно вмієте слухати. І назавтра так вдало забудете все, що я розповім вам сьогодні вночі… Це побічний ефект зілля, яке я готую для вас – і, Мерлін мені свідок, я не прагнув цього спеціально.
Ніч за вікном входить у свою найчорнішу пору. У мене болить голова – втома і безсоння вгніздились в потилиці. Ворочаються безладно і тяжко. Дозвольте мені залишитись у вас?.. Я піду вранці.
Я лягаю з вами поруч і звикло ховаю обличчя у вас на грудях. Горло пересохле, болить. Це від того, що я втомився. Перейде.
- Ти теплий, - розпачливо шепочу я. – Теплий, теплий. Живий.
Хочеться вити, але я не вмію.
Гарячий подих гладить мені тім’я, важка вовча лапа обережно лягає на плечі – і безсоння відступає.