Chapter Text
Ми ніколи не говоримо про минуле і ніколи не торкаємося одне одного. Ніколи. Навіть якщо я ставлю на стіл горнятко з кавою, а ти в той час простягаєш руку за цукерничкою – між твоїм рукавом і моїм тремтить скляна стіна, і ми обоє знаємо, як важливо її не розбити.
Я не торкнувся тебе жодного разу від того дня у Верескливій халупі – коли обійняв тебе, невпізнаваного, і зрозумів, що твоє тіло назавжди увібрало холод каменю, з якого складені стіни Азкабану, і холод моря, що його оточує, і дихання тих, хто нечутно пропливає його коридорами.
Я не знаю, де тебе носило увесь цей рік. Ти не знаєш нічого про моє життя в маґлівському Лондоні – і навряд чи воно тебе цікавить. Ти, напевне, і не згадував про мене до тої миті, як Дамблдор звелів «якийсь час побути у Люпина».
Але тепер ми живемо в старому домі моїх батьків – навіть подумки я стараюся не називати його «мій дім». Дві кімнати, майже порожня вітальня, малесенька кухонька. Льох. Все тримається на чесному слові і не розвалюється лише зі співчуття до мого фінансового стану. Крізь ворс килима проглядають брунатні нитки основи. Крісло рипить пружинами. На кухонному столі пляма, якій начхати на прибиральні чари. Мені, в свою чергу, начхати на пляму. Я не стану затримуватися тут надовго.
Я сплю у батьківській спальні, а ти – у колишній дитячій кімнаті, де навалені стоси нікому не потрібних книжок. Ми зустрічаємося за сніданком, я варю каву і готую омлет з томатами. Ти кажеш мені:
- Доброго ранку, Ремусе.
- Доброго ранку, Сіріусе, - відказую я і п’ю свою каву, поглядаючи за вікно. Ранками я такий собі співрозмовник – це ти, мабуть, пам’ятаєш. І ми мовчимо.
За вечерею ми теж мовчимо. У вікно заглядає вечір. Пахне морем та медом – рясні китички білого алісума обліпили стежку, що провадить до будинку.
Говорити нема про що. Хіба що іноді ти просиш розповісти тобі про Гаррі. Я розповідаю. Ти киваєш.
- Добраніч, Сіріусе, - кажу я, піднімаючись з-за столу.
- Добраніч, Ремусе, - відказуєш ти і ввічливо посміхаєшся.
Я не дивлюся тобі в обличчя. Я боюся твоїх очей. Боюсь видати їм, як мені нестерпно шкода того хлопчиська, що був схожий на вітер. І як мені нестерпно соромно перед ним.
…Тиждень до повні. Моя вечеря цими днями складається з кухля міцного чаю і склянки аконітового зілля.
- Гидота? – з байдужим інтересом запитуєш ти.
- Гидота.
Гидота, Сіріусе. Одного ковтка цієї гидоти вистачить, щоб вбити людину на місці. А мені трохи пече горло.
- Либонь, Снейп придумав?
Про Снейпа ми теж ніколи не говоримо.
- Чому ти так гадаєш? – мій голос звучить рівно. Як завжди.
Ти знизуєш плечима і відповідаєш очевидно не те, що думаєш.
- Ну, він же ж крутий зілляр і всяке таке.
«І достатньо сильно ненавидить вовкулаків, аби зробити це зілля настільки мерзенним, наскільки це можливо».
- Ні, зілля винайшов не він.
- Але він готує його для тебе? Скільки ти йому платиш?
«Заплатив один раз і назавжди – коли дозволив йому побачити мого ховчика…»
- Давай не будемо про це, Сіріусе.
- Давай не будемо, - мирно погоджуєшся ти.
І знову тиша.
- Люпине, впусти мене!
- Ні.
- Люпине!
Вже «Люпине». Стадію «Ремусе, відчини, будь ласка» ти пройшов з півгодини тому. Чому б тобі просто не дати мені спокій? Чому б тобі не втамувати свою хворобливу охоту до потворних видовищ? Я не хочу, щоб ти це бачив – ніколи не хотів і зараз не хочу. І жалощів твоїх я не потребую.
- Люпине!
- Забирайся до дементорів, Блеку! – встигаю прохрипіти я, і мене скручує перша судома трасформації.
- Я у них вже був. Мені не сподобалося, - втомлений голос з-за дверей, а далі тиша, темрява – і звір наодинці з Місяцем.
Ранок.
Клацаючи зубами, змушую себе встати. Натягаю зім’яту мантію. Голова розколюється, в роті залізний присмак, який лишають по собі вовчі сни. Я відмикаю двері та, похитуючись, виходжу в кухню.
На столі стоїть величезний кухоль кави – і повітря, що мерехтить навколо нього, підказує, що хтось застосував чари, щоб кава не вистигла. Поруч тарілка, на ній плитка шоколаду, поламана на квадратики. А ти спиш на стільці, схиливши голову на стіл. Пасмо чорного, ледь припорошеного сивиною волосся, пристало до пересохлих вуст.
Я поволі простягаю руку і забираю це пасмо з твого обличчя.
«Я старий дурень, Блеку…»
- Я старий дурень, Люпине, але все ж таки я мудріший зараз, аніж був двадцять років тому.
Обпікаючись, я п’ю каву. Ти приніс з кімнати плед, накинув мені на плечі і стоїш у мене за спиною. І говориш.
- Тоді мені здавалося, що це весело. Такий прикольний вовкулака, про якого не знав ніхто, крім нас… І запах адреналіну – всюди; він кружляв навколо тебе, кружляв у мене над головою, і я дивувався – чому ж ніхто його не відчуває, адже він такий явний, такий пряний, адже він зводить з розуму… Але ніхто не відчував. Ти залишався таємницею – моєю власною таємницею. Мені здавалося, що це весело, Ремусе – цілувати тебе і знати, що одночасно я цілую чудовисько, яке в тобі живе…
- Мені ніколи не здавалося, що це весело, - гостро перериваю я.
- Я розумію.
- Ти не розумієш. Та кімната, у якій ти зараз живеш. Це дитяча кімната, Сіріусе. Під ліжком є люк, він веде до льоха. До глибокого льоха з земляною підлогою. Стіни обшиті товстими дошками. Там нема нічого – лише підлога, стеля і стіни.
- Навіщо?.. – тупо запитуєш ти.
- Бо коли мені було сім, ще ніхто не винайшов цю гидоту, - киваю на брудну склянку з-під зілля.
- Ремусе, послухай, я…
Не обертаючись, я знаю, що твоя долоня майже лягла на моє плече. Швидко, крізь зуби, промовляю:
- Давай не будемо про це, Сіріусе.
- Давай не будемо.
Ти виходиш з кухні. Я загортаюсь у плед, схиляю обличчя над кухлем і дихаю гарячою парою.
***
…Я роздивляюся гобелен – мабуть вже вдесяте. Може й більше. Золоте гаптування, величне древо. «Toujours pur».
Ти стоїш коло вікна, споглядаючи занедбану площу. Можливо, через те, що скло давно вже ніхто не мив – але на цій площі навіть сонячне світло здається порохнавим. Довжелезна фігура Дамблдора щойно розтанула біля клумби з полинялою травою.
- Ти залишишся тут.
- Ні.
- Це не питання, Ремусе.
- Ні.
- Ну куди ти підеш? У тебе нема грошей, нема роботи, немає дому.
- Ну, дім у мене все ж таки є.
- Гаразд, дім у тебе є. Але ти його ненавидиш.
- Так само, як ти ненавидиш свій, - погоджуюсь я.
Ти загнано оглядаєшся. Чути шелест у важких шторах, сонний шепіт старих портретів, безтямне бурмотіння старого ельфа десь на другому поверсі. У застиглому повітрі потріскують невидимі іскри твого розпачу – наче крихітні електричні розряди. І від цього звуку волосся ворушиться у мене на потилиці, і втретє повторити «Ні» я вже не можу.