Work Text:
Рудольф ненавидів свою сентиментальність. Після втомливого дня в палаці та помпезного знайомства зі Стефанією на вечері, звідки він втік за першої нагоди, удавши хворого, кронпринц нарешті лишився наодинці з новими книжками - аж тут його обпекло усвідомлення.
Він хотів завдати людині непоправної шкоди.
Ба більше - він прагнув це зробити, і єдине, що завадило - його одвічна слабкість, яка змусила в останній момент вдарити нижче від ока міністра, яке він ледь не вибив від люті. Недарма-бо Таафе не було видно увесь день, незважаючи на значущість церемоній. Спадкоємцю престолу було гидко від того, що тепер він почувався ще більш дефектним, хоч бабуся за дядьком і оцінили б такий спосіб керувати урядовцями.
Він-бо ніколи не хотів бути “справжнім Габсбургом.”
Зрештою, він би ним не став навіть якби старався. Рудольф втомлено потер очі, відкладаючи книгу про життя воронових та зводячись із ліжка у німій, крижаній рішучості довести свою силу. Довести, що він вміє владарювати і нічиї емоції не стануть йому на заваді. Навіть якщо це буде секундне нерозуміння в очах беззахисного перед його гнівом міністра. Особливо якщо це буде воно.
Вже за годину кронпринц пив у борделі для найбідніших віденців, одягнений у мундир капітана лейбгвардії. Він вже давно знав усі потаємні виходи із палацу і мав кілька маскувань - із цим йому допоміг давній друг, про якого ніхто крім Рудольфа не підозрював - або принаймні він хотів у це вірити. Оповитий цигарковим димом, кронпринц досить швидко віднайшов знайомий картярський стіл, і завсідники зустріли його схвальним гомоном.
- Чи є сьогодні особливі ставки? - хрипко поцікавився “капітан” у господині закладу, і мадам Вольф, старша пані в чарівній чорній сукні, урочисто кивнула.
- Перша ніч із малою, - повідомила вона. - онде сидить чекає.
За стійкою, у добре освітленому місці, і справді сиділа дівчина - важко було сказати, чи виповнилося їй хоча б шістнадцять - така вона була квола та бліда. Навіть попри хворобливу худорлявість, кандидатка в повії була збіса вродлива, най і було щось банальне в її кирпатому носику, величезних зелених очах та правильних рисах обличчя. Рудольф піймав себе на тому, що взагалі не дивиться на груди чи стегна нещасної та криво усміхнувся: це було саме те, що треба. Краще не могло й бути.
- То зіграймо ж, нарешті, на малу! - гучно виголосив він, і картярі схвально загули, даючи “капітанові” місце за столом та радячись, яку гру обрати для такої оказії.
Рудольф відчував, як до голови приливає кров, як серце починає битися все швидше. О, він не дурень і чудово розуміє, що за ним стежать шпигуни першого міністра! Більш того - він навмисно триматиметься в центрі уваги, зчинить ґвалт, якщо не виграє - нехай той пентюх бачить, до чого призводять спроби виховувати осіб королівської крові! О, він усіх змусить себе поважати.
А дівчисько стане непоганим призом.
То й що, що юного Габсбурга трусить від огиди, варто помітити власне відображення в начищеному келиху чи свічнику? Він - повноправний господар сам собі, тож і ненавидітиме себе, якщо забажає!
Кронпринц був правий в одному: за ним дійсно стежили. Стефанія, замаскована вуаллю та бліда як сніг, сиділа за столиком у дальньому кутку разом із чоловіком, вкутаним у довгий чорний плащ, що насунув собі капелюха на самого носа, тож упізнати його не було жодної змоги. Втім, бельгійській принцесі було досить важко зосередитися на тому, що робив “самовдоволений пентюх”, як вона вже встигла назвати нареченого після знайомства.
Раз у раз Стефанія заглядалася на “ставку”, що намагалася не тремтіти, вхопившись за стійку та спостерігаючи за грою в німій зневірі. Її манери й зношена, проте дорога сукня, а також ніжні білі пальчики, заплямовані чорнилом, свідчили про належність до чергового збіднілого дворянського роду. Бельгійська принцеса тільки кусала губи, уявляючи собі майбутнє “дівчинки” та потроху сповнюючись люттю на кожного ситого п’яницю, що нині змагався за право першим…
Стефанія рвучко підскочила, і її супутник піднявся разом з нею, мов тінь. Ніхто з робочих та солдатів, що пили за столиками, не зауважив панянку, що підійшла до мадам Вольф: хтось був надто втомлений, щоб стежити, що відбувається навколо, а хтось надто захопився грою, яку Рудольф провадив за усіма правилами, навмисно затягуючи процес. Що більше він вірив у свою удачу, то більше пив і сатанів від злого азарту.
- Що вона тут робить? - поцікавилася тим часом Стефанія, вказуючи на малу - їй якраз замовив чарку якийсь кучерявий італієць з сумними очима. Принцеса старалася не кривитися від того, як мерзенно карти ляпали об масний стіл, зовсім забувши про свою вуаль.
- Сама прийшла, - стенула плечима мадам, оглядаючи італійця і роблячи знак вибивалі, щоб стежив за ним. - Сказала, що родини в неї більше нема, а жити якось треба. Не перша така й не остання. Вам-то в тому що?
- Я її забираю, - спокійно заявила Стефанія, киваючи своєму супутнику, який тут-таки бухнув на стійку біля мадам чималий шкіряний гаман, набитий золотом.
- Що ж, якщо зможете вспокоїти отих молодчиків… - Байдуже пирхнула мадам, зважуючи гамана в руці.
- Саме збиралася, - майже прогарчала замаскована принцеса, і попрямувала до гравців. Її мовчазний супутник не відставав ні на крок.
- П’яний ти кабан, а не кронпринц, - зі спокоєм, від якого ставало моторошно, повідомила Рудольфові його наречена, згрібаючи карти, звалені у “відбій” та жбурляючи юнакові в лице.
Всі, хто її почув, застигли в німому жаху, а потому заходились перешіптуватися, поки принцеса провадила:
- Дуже, певно, хочеться зігнати на комусь злість, вимістити досаду… ТО ДУМАЄШ, Я ТОБІ ДОЗВОЛЮ ОЦЕ?!
Тремтячи від гніву, Стефанія ще встигла тицьнути жменю карт просто в роззявленого рота молодого Габсбурга, а потому її та малу, що мусила стати призом, повів геть пан у чорному, від якого принцеса чомусь стерпіла фамільярність.
Рудольф готовий був заприсягтися, що помітив під чорним капелюхом знайомі холодні очі та садно на вилиці.