Work Text:
У садку, що буйно зеленів у внутрішньому дворику Гофбурґа, шепотів дощ. Тут він звучав напрочуд делікатно, навіть ніжно - краплі торкалися листя легко й обережно, а зелень повністю затуляла імператорський палац, тож можна було уявили що завгодно замість нього.
Або й зовсім забути про стару габсбурзьку клітку.
Елізабет вийшла сюди вночі, ще й босоніж, саме для цього: їй хотілося забути, що вона - імператриця, що зобов’язана грати дурнувату роль, яку завше зневажала, і головне - що той, кого не могла ненавидіти і не бажала кохати, був правий буквально у всьому, про що попереджав.
Їй боліло кожне грубе й болісне слово, яке вона йому говорила, наче це себе імператриця раз у раз проганяла геть, залишаючись… Нічною тінню, готовою завити від болю, не більше. Проте, варто було босим ногам Елізабет торкнутися холодної, мокрої трави, вона мимоволі всміхнулася й зітхнула вільніше. В цьому дотикові, що змусив її приємно затремтіти, було все щастя, що вона будь-коли знала: ігри з братами і батьком на галявині за домом, циркові трюки, яких навчилася, скажені перегони на конях (“у чоловічому сідлі, який жах!” - кричала мати)... І перша зустріч із Чорним Принцом.
Ні, навіщо ж думати про це, якщо можна нарешті пробігти садом, розкинувши руки, не боячись змокнути під дощем?
Неправда, що лише він міг бути таким палким та стриманим водночас, а ця ніжність від нього все одно виявилася скороминущою. Мусив же він розуміти… Ні, про це вона сьогодні не думатиме.
Легко здершись на дерево, вона лише пару разів послизнулася на вогкій корі і розкинулася на гілці, мов Лореляй з якоїсь маловідомої картини.
- Не слід мучити себе минулим, - прошепотіла імператриця. - Слід думати про сьогодення.
- Згоден як ніколи, - почувся знизу похмурий, холодний голос, який Елізабет чудово знала.
- Ти? Я тебе не кликала, - пирхнула вона, навмисно лягаючи ще зручніше та ховаючи ніжну посмішку за мокрим листям.
Іноді їй здавалося, що одного дня вона бовкне сентиментальне “я скучила” замість звичних в’їдливостей.
- Мене ніхто не кличе, не всерйоз, - стенув плечима гер Смерть, сідаючи під деревом, так, щоб бачити край нічної сорочки імператриці, який мальовничо звисав із товстої гілки. - Я приходжу, коли потрібен. Твій син міг би се підтвердити.
- Ти його не затягнеш до своїх лабет, - прогарчала Елізабет. - Обожнюю твою манеру починати розмови з погроз.
- Я сам - загроза, Ваша Величносте, - сардонічно осміхнувся Тод. - Я - найстрашніша із погроз, найефективніший метод тиску на політичних опонентів, як сказав би ваш перший міністр, і… Очевидно, ваш особистий надокучливий полтерґейст.
Елізабет відчула всю гіркоту цієї іронії, але тільки судомно стиснула дерево. Вона не могла зізнатися, що мріє піти з ним - туди, де вони зможуть, нарешті, спочити від політики, кліток та вервечок із безликих домовин.
Гер Смерть тільки зітхнув, не дочекавшись відповіді. Він знав, як легко переконати імператрицю піддатися поклику прірви: варто було пояснити, що Елізабет буде вільна, в тому числі й від нього, якого ніколи більше не побачить, і, він був переконаний, вона сама прийшла б до нього в обійми.
- Я прийшов попередити тебе, - натомість чеканить він у нудному бюрократичному тоні, - що твій син - із тих романтиків, що бувають або щасливими, або мертвими. І його сили скоро зійдуть нанівець, якщо ніхто йому не допоможе.
Імператриця хотіла була щось відповісти, рвучко сідаючи на гілці, але, поглянувши вниз, побачила лише прим’яту мокру траву.