Work Text:
19 червня.
День, який Дазай Осаму не пам'ятав. Точніше, не хотів пам'ятати. І його мозок цьому не противився, навпаки, слухняно допомагав.
Ці дні ніби були покриті темним густо-чорним оксамитом, таким, через який не проникне жоден сонячний промінчик.
Якісь яскраво-незрозумілі плями, ніби шматки зіпсованої кіноплівки з абстрактним фільмом — усе, що могло пробитися крізь цю щільну завісу.
Він пам'ятав, що було тоді, можливо навіть досконало.
І водночас згадати не міг.
19 червня.
День народження Дазая Осаму.
16 років.
Перше свято, яке Осаму пам'ятає. Яке він може згадати.
Важко мабуть забути, як до тебе в "мафіозну" квартиру, ну дуже граціозно вибивши двері, заходить червонощокий напарник, противник, недруг — Чуя Накахара, і заходить не просто з побажанням скоріше померти десь у темному закавулку, а з тортиком, коробочкою, перев'язаною голубою стрічкою та пляшкою чогось, у напівтемному приміщені важко розібрати. У Дазая мабуть найбільш здивоване лице за все його свідоме життя, і добре, що Чуя, який саме зайнятий скиданням взуття та левітуванням з допомогою здібності тортика, того не бачить, бо тортик би точно упав на підлогу а разом з ним і сам Накахара.
Сонному Дазаю, який тільки повернувся з дуже "захоплюючої" подорожі, справді не одразу доходить, що саме міг забути його напарник опівночі, ще й з таким не тривіальним набором, у його квартирі.
І Накахара, що спокійно проходить на кухню з усім цим, не пояснюючи нічого, абсолютно не допомагає в розумінні. Із таким же спокійним та рівним лицем Чуя витирає стіл та плавно опускає на нього тортик, пляшку та ту саму коробочку, розвертається та намагається знайти десь у шафах ніж.
Осаму, який за цей час встиг трішки прокинутися, стоїть та нерозуміючи споглядає сяючим в напівтемряві оком.
— Можливо, ти все таки перестанеш туди-сюди крутитися, ніби заведений, та нарешті скажеш причину свого візиту в такий час? — у Осаму тон максимально незадоволений. Зараз би він міг солодко спати, а не спостерігати за крутіням свого напарника на кухні.
— Причину? Твій день народження. 19 червня ж, так усе правильно. — легко через плече кидає рудоволосий, продовжуючи витирати стакан та прискіпливо оглядати до світла.
— Що?
— День народження. Ну знаєш, день такий, коли людина народилася. Його заведено святкувати, якщо тебе тримали десь у підвалі й ти цього не знаєш.
Дазай ніяк не коментує ці слова, лише продовжує спостерігати напіврозуміючим поглядом за копошінням: за нарізанням тортика, за закіпанням чайника, за тарілочками, стаканами та чашками, що левітують, і з тихим брязкотом стають на незаселений скатертиною стіл, за тим як рідина з пляшечки ллється в стакани, за тим як булькає вода в заварнику, за ложечками, які Накахара власноруч швидко кладе на стіл.
— Ти так і будеш стояти як вкопаний та спостерігати з виглядом розумововідсталої дитини? Чи може ваша архітемність знизіде та сяде нарешті за стіл? — глузливо запитує Накахара, синява очей якого сяє в напів темному освітленні маленької кухні. Дазай нічого не відповідаючи сідає за стіл.
— Я б заспівав ту противну пісеньку, але здається ти не оціниш, тому просто.. З днем народження! — Чуя говорить це спокійно, тихо, у його словах не відчувається ні краплі насмішки чи знущання. Він салютує чашечкою з ароматним чаєм, робить ковток та ставить чашку на блюдце після чого починає їсти торт. — Ау, Земля на зв'язку-у! Земля, викликає Дазая-я-втуплюся-в-одну-точку-Осаму. На це не дивитися треба, це треба їсти. Знаєш, люди їдять там їжу всіляку.
— Замовкни вже, вдавишися.
— Ого! Він навіть може говорити, дивна. Якщо що, можеш додати до чаю сироп. Ось в тому стакані.
Вони їдять торт та п'ють чай, який з сиропом справді набагато смачніший, так принаймні здається Осаму, Чуя ж спробувавши невдоволено фиркнув та щось пробулькотів під носа, відставив чашку та налив собі в іншу, не таку гарну зате з якимсь кумедним малюнком.
Так сидячи в напівтемряві вони говорили про якісь абсолютні дрібниці, їли вишневий тортик та доливали чаю в спорожнілі горнятка. Потім Осаму задуває свічки на половині тортика, підсміюючися з незадоволеного Накахари, який забув це зробити спочатку, навіть бажання якесь загадує. І вони разом з цього сміються, так щиро, ніби їм і справді лише по 16 й вони звичайні підлітки.
Сидять так до ранку, коли вже пташки з парку знизу починають співати свої серенади, а сонце починає сліпити очі, що вже звикли до темряви.
Потім розбрідаються в різні кімнати. І засинають з усмішкою на обличчі.
Пізніше Дазай дивиться що ж там у тій коробочці з блакитною стрічкою, дивиться, коли Накараха не бачить.
Він не знає як мають проходити такі дні. Але цей він запам'ятає.
Цей він зможе згадати.
17 років.
День який пішов шкереберть за довго до початку
Місія, розрахована на декілька діб, мала б бути виконана до кінця вечора, увесь геніальний та точний до секунд план пішов до біса. Вони ледь вклалися у потрібний термін, ще б трохи і все пішло абсолютно не так як потрібно.
Удвох вони завалюються в мафіозну квартиру Чуї близько другої години ночі. Дазай міг би посперечатися й вилити цілий потік уїдливих коментарів, адже йти в квартиру до напарника не хотілося зовсім, тим більше проводити там ніч, але втома та не бажання пиляти гілку на якій сидиш були сильнішими. Точніше, не гілку а самого Чую, а ще точніше його плече, на якому Дазай висів як шмат тканини — йому дісталося на завданні, хоча він і старався триматися подалі.
Після прийняття душу та обробки ран, вони зустрілися на кухні. Правильніше буде сказати, що Чуя силоміць притягнув Осаму на кухню.
— Ти справді? Це святковий стіл? — око Осаму мружиться від перепаду світла, бликів від вогників свічок на святковому вишневому тортику.
— Я б не сказав, що це прямо святковий стіл, так декілька страв. — Накахара знизує плечима. З його волосся краплі води падають на підлогу та на домашню футболку.
— Ти це приготував поки я був у душі?
— По-перше, ти купаєшся довго, я вже встиг подумати, що ти вирішив осквернити мою ванну та втопитися в ній. А по-друге, хіба я схожий на немічного, який не вміє готувати чи користуватися службами доставки? — Чуя сідає за стіл, обережно піджимаючи перебинтовану ногу. Навіть йому дісталося. — Що ти там мугикаєш, мугикання своє засунь собі куди подалі, а то отримаєш цією пляшкою по голові та полетиш у вікно. Повір, мені тебе буде абсолютно не шкода, навіть на твій день народження.
Дазай, уже ніяк не коментуючи слова напарника, йому не страшні ці "погрози", просто злитися та дражнитися зараз абсолютно не хотілося навіть йому, сідає напроти за стіл, оглядаючи страви, особливо приділяючи увагу тій пляшці та двом бокалам.
— А що чай тепер не в моді? Минулого року був він, мені сподобався, особливо з тим дивним сиропом, не згадаю тільки назву.
— Від чаю гірше спиться. Замовкни та спробуй.
Чуя обережно відкорковує пляшку, та розливає бордову рідину в бокали. Маленьку кухню одразу наповнюють кисло-солодкі аромати винограду. Чуя передає один бокал Осаму, який навіть з вдячністю в очах приймає його, свій же Накахара прокручує, тримаючи за тоненьку ніжку, потім вдихає аромат, лише після цього куштує маленькими ковточками. Дазаю здається, що зараз перед ним сидить не підліток-мафіозі в розтягнутій футболці та домашніх штанях, десь у Йогокамській багатоповерхівці, а досвідчений сомільє десь у Франції, біля берегів Середземного моря.
Осаму тошно-добре від такої асоціації. Від того наскільки це сильно підходить Накахарі.
Чуя ж в цей час вичікуючи споглядає за Дазаєм.
За Дазаєм, який таки наважується та куштує вино, й одразу ж кривиться та булькотить щось під носа.
— Воно жахливо, кошмарно кисле! Це неможливо пити. — не зважаючи на власні ж слова, робить ще один ковток після чого так само кривиться.
— Ти просто олух, який не може оцінити смак справжнього алкоголю. — Чуя говорить це спокійно, тримаючи та похитуючи в руках бокал. — Пий та не кривися, бо все ж викину за вікно, а там як ти можеш чути жахлива злива, застудишся та й помреш від запалення, а це жахливо боляче.
Дазай хмикає та злегка морщить носа, і робить новий ковток. Під такою зливою мокнути не хотілося зовсім.
А потім Дазай загадує бажання, задуваючи вже 17 свічок, і їсть торт запиваючи вином, на що Накахара дивиться примруживши очі, бо негоже пити такий напій до торта з найближчого супермаркета. І вони сидять так до самого ранку. Розмовляючи про якісь дрібниці, про новеньких робітників, про гральні автомати, про новий смак газировки.
Вони прокидаються пообіді в різних ліжках та з одним головним болем. Біля ліжка Осаму, на столику лежатиме коробочка з блакитним бантиком. А потім вони разом будуть збиратися та бігати по квартирі в пошуках речей, бо запізнюватися на засідання було заборонено, і ніякі виправдання від праведного гніву боса не врятують.
Уже ввечері, у барі, його привітає Одасаку, подарує подарунок, потріпає по неслухняному волоссю, усміхнеться щиро й тепло.
І вони будуть говорити до світання, п'ючи віскі з льодом у формі кульки.
Цей день Осаму не забуде. І не захоче забувати.
18 років.
Цей день Осаму пам'ятав прекрасно, в усіх деталях та дрібницях, пам'ятає як Одасаку зміг зловити його в одному з коридорів, швиденько віддав подарунок та вибачився за те, що не зможе відсвяткувати та прийти увечері в їхнє місце, якесь нічне завдання, яке неможливо перенести навіть маючи в друзях члена виконавчого комітету.
Точніше він досконало пам'ятав частину дня, бо після того як він, разом з Накахарою, переступив поріг якогось бару спогади збігаються в одне абстрактне яскраве кіно.
Ось вони разом п'ють шоти, замгаючись у тому, хто ж швидше.
Вони, уже достатньо п'яні, сперечаються про щось.
А ось комусь з відвідувачів не подобається шум та гамір від цих двох, знову суперечка, тільки тепер вони на одній стороні. Яскравий спогад переляканих очей бармена та звук хрускоту носа того відвідувача, і задоволений трішки шалений сміх Чуї.
Вони купують ще пляшку чогось та вибачаються перед барменом за незручності та зламаний під час бійки стілець.
А ось вони вже їдуть кудись, у спогадах лише яскраві вогні ліхтарів та вивісок, а ще буркіт Чуї, якому точно не подобаються ті віражі, які нарізає по місту таксист, що отримав доручення "довезти так швидко, як тільки є можливо".
Ось вони сидять на диванчиках, з приємною шкіряною оббивкою кольору перестиглих вишень, а перед ними кружляють прекрасні дівчатка, у такому ж прекрасному вбрані, крутять стегнами під легку, не нав'язливу, мелодію, усміхаються одними лиш очима, ідеально підведеними. Юнаки, які мають не менш красивий зовнішній вигляд, подають їм ще одні стакани з випивкою, посміхаючись при цьому по-лисячому, зачаровуючи.
Вони в одному з закладів Койо.
Безсумнівно, надто "ідеально" щоб бути якимсь звичайним борделем, Осаму починає розуміти за що бос цінить Ане-сан.
Наступний спогад як вони їдуть у машині, а водій в сонцезахисних окулярах, хоча на вулиці непроглядна ніч. Мабуть власниці набридли шумні п'яні в друзки підлітки в її закладі й вона відправила їх в найближчий мафіозний готель.
Вони завалюються в номер ледь тримаючися на ногах, підтримуючи одне одного.
Спогади ніби дивний калейдоскоп.
Волосся Чуї, що полум'яним розсипом палало на подушці, навіть у тьмяному світлі вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь не до кінця закриті фіранки.
Його червоне від випитого лице.
Його щоки яскраво-бордові, які палають не гірше найяскравішого вогнища.
Його блискучі очі, що сяють синім океаном в майже суцільній темряві.
Його тремтячі руки, що тягнуться до звільненого від бинтів тіла.
Його брови, що жалібно заламуються, та його очі які заходять за орбіту від відчуттів.
Його хриплі стогони та покусані до крові яскраві губи.
Спогади максимально не чіткі та максимально яскраві. Було б це фільмом глядач би осліпнув під час перегляду.
На ранок, точніше вже десь під обід, Осаму пам'ятав майже нічого і єдине, що відчував це неймовірний головний біль. А ще косі погляди від Койо, яка втім мовчала та не промовила ні слова, ні до свого підопічного, ні до Дазая.
19 років.
20 років.
Знову та сама темна, чорна оксамитова завіса. Непроглядна, така, яка сковує розум, не даючи ні єдиного шансу, ні забути ні згадати.
Та біль.
Невимовний біль.
Ніби все це пускає свої пагони до самого серця та обплітає його, здавлюючи та шкодячи гострими чорними шипами.
Здається ніби його душу ріже, рве та дере на шмаття дикий звір, знищуючи її абсолютно.
Осаму щиро дивується цьому.
Він думав, що від тої "душі" вже давно нічого не лишилося.
Та чи може боліти настільки сильно те, чого немає?
21 рік.
Темна й непроглядна завіса стає ледь прозорою, ніби фата в нареченої чи вуаль у вдови.
За нею можна розгледіти досить чіткі образи.
Ось його на початку робочого дня вітає Кунікіда, посміхаючись дарує подарунок від себе, та бажає бути відповідальним та пунктуальнішим. Дазай лише знизує плечима, та бовкає щось типу "я нічого не можу обіцяти" і видавлює з себе вдячну посмішку.
Пізніше його вітає й Фукудзава, каже якісь слова та дивиться своїми пронизливими сріблисто-сталевими очима, ніби читаючи Осаму як книгу, написану великими чорними буквами по білосніжному паперу. Дазай на це лише посміхається, сяючи очима.
По-обіді його вітає Йосано, хлопаючи по плечу своєю тонкою та сильною рукою, усміхаючися та зі всією своєю прямотою та щирістю кажучи якісь побажання.
До вечора вже вітає й Ранпо, який здається лише зараз прокинувся, прискіпливо оглядає його декілька секунд своїми зелено-яскравими очима, складаючи в голові сотні чи тисячі логічних ланцюжків, щось обдумуючи, потім посміхається та вітає декількома словами, після чого відвертається до вікна та продовжує жувати свою вишню в цукрі.
Потім у кінці робочого дня вітають разом усі працівники.
Десь глибоко розливається щось схоже на тепло.
Останній спогад: зняття взуття, замикання кімнатки в гуртожитку на ключ.
Далі темрява, чорна, непроглядна.
Єдине що є це гіркий присмак саке. Та темрява. Абсолютна темрява.
22 роки.
Такі ж ранкові привітання від Кунікіди та, як не дивно, Ранпо, який прийшов на роботу раніше ніж зазвичай. Подарунок від якоїсь дівчинки з колективу, яка під час привітання встигла стати під колір своєї червоної кофтинки, а потім, уже привітавши, швидко втекла та розчинилася в натовпі інших клерків.
Потім привітання від інших.
По-обіді привітання від усього колективу та застілля.
Сміх та радісні, легкі та зовсім не нав'язливі розмови.
Усім легко та щасливо — важкий тиждень закінчився, уся документація здана. Можна трішки відпустити душу та відпочити цим не спекотним червневим вечором.
Пізніше приходить й Фукудзава, який до колективу не приєднується, лише коротко вітає та йде до себе в кабінет. Здається в його очах зібрана втома всього світу.
Після цього всього повернення в гуртожиток і далі така саме темрява.
Темрява з присмаком дешевого саке.
День точно такий самий як і рік тому, тільки кадри кіноплівки цього разу скомпонували трішки інакше і додали декілька інших сцен, розширена режисерська версія.
23 роки.
День уже починається не так як ті попередні. Не з привітань Кунідкіди та купи паперів за столом.
День починається зі сміху, кульок, хлопавок, блискіток, прикрашеного різними дрібничками офісу та привітання від усіх разом, а потім й окремо від кожного члена організації.
Осаму напівздивовано дивиться на це все розмаїття барв, на конфеті з хлопавок, що тепер було розкидане по всій кімнаті. На вустах з'являється ледь помітна посмішка
Він упевнений, що це все була ідея його підопічного — Ацуші, яку охоче підтримали всі інші, людям іноді потрібне свято та радість.
Пізніше він про це запитує у юнака, на що той, зашарівшись, підтверджує припущення. Осаму усміхаючися дякує Ацуші настільки щиро наскільки взагалі може, фіолетово-жовті очі здивовано розплюющуються, а обличчя стає під колір кімоно Кьоки, яка стоїть поруч та усміхається одними кутиками губ спостерігаючи за цим всім. Їй це все мабуть здається таким же дивним як і самому Осаму в його шістнадцять.
Усі в офісі радіють, сміються, жартують та випивають, про роботу й мови звісно не має. Заслужений вихідний для всіх нікому не завадить, навіть принциповий Кунікіда не висловлює ні слова протеста, а радіє разом з усіма, тримаючи в руках паперовий стаканчик з чимось шипучим.
А Дазай охоче намагається підтримувати цю атмосферу, жартує та веселиться разом з усіма, салютує бокалом з ігристим.
Він справді вдячний за це все.
Однак під кінець дня посмішка надломлюється.
Двері в кімнатку гуртожитка легко піддаються після кількох обертів ключа. Взуття зі стуком падає на підлогу, слідом за ним туди ж летить плащ. У Осаму не виникає в голові ні єдиної думки про те що його варто було б повісити. Єдине що є в голові це думки про те як він упаде на футон, не знімаючи навіть одягу, та засне мертвим сном до обіду наступного дня. Стомленим поглядом Осаму оглядає кімнатку та помічає слабке сяйво з кухні.
Проходячи туди він бачить невеличкий столик на якому стоїть тортик з вишеньками, декілька блюдечок та чашечок, а поруч заварений ароматний чай, у скляночці рожевий сироп.
Подалі лежить крафтовий конвертик перев'язаний голубою стрічкою.
І як він тільки не помітив ще одну пару взуття біля дверей.