Work Text:
- Ти любиш вишні?
- Тільки якщо це дерева. Тоді по них весело лазити.
Стефанія тихо зітхнула, не ховаючи сумних очей, а баронеса фон Вечера тихо, мелодійно засміялася.
Вони теж сиділи біля вікна в тонкій рамі, яка напрочуд нагадувала залізне пруття клітки, і дивилися на шумний, оповитий хмарами куряви майдан, де дівчинка-підліток, що продавала стиглі, яскраво-червоні вишні, гукала щось до людей.
- Все добре, - лагідно прошепотіла нова гувернантка бельгійської принцеси, гладячи свою рятівницю по руках. - Так завше було. Так завше буде…
- Ну вже ні! - Стефанія аж трохи шарпнулася, і міцно пригорнула до себе баронесу. - Колись це зміниться, - прошепотіла вона.
Мері лишень уривчасто зітхнула, вдихаючи вже рідний, жаданий запах розкішних парфумів, крохмальних мережив та якогось особливого, ніжного тепла. Їй не хотілося думати про неминуче: "належний" шлюб Стефанії, власний обов'язок знайти чоловіка, щоб зробити свій внесок у продовження знатних родів, і всепоглинаючий, розтягнутий у часі біль. Їй хотілося трохи поди́хати - саме зараз, коли в повітрі пахло стиглою, гарячою від сонця вишнею, а людські голоси дзвеніли радістю.
Стефанія задумливо гладила свою "випадкову коханку," як уперто називала баронесу в думках, по шовковистому волоссю.
"Що вона може усвідомлювати зараз, - думала принцеса, - коли має кілька секунд безпеки, які, вірогідно, п'янять незгірш вина? Нехай хоч на секунду повірить, що все може бути добре для кожного, а не лише для… Втім, а для кого таке можливо, якщо наша з нею так звана вищість над іншими - то лише новий сорт болю?"