Work Text:
- Друже! - Рудольф тут-таки підскочив та міцно обійняв гера Смерть, цілком забувши про писанину. - Ти зараз потрібен мені як ніколи, - пробурмотів він, тицьнувшись у чорну куртку Тода, що пахла кедром і трохи снігом.
- Я знаю, - сумно всміхнувся Смерть. - Час вже нам поговорити.
Рудольф звів на нього здивовані очі - достоту такі ж крижано-сині, як у скорботного янгола, проте наївні майже до переляку.
- Як я вже зауважив до цього, лише ти знаєш, яким буде твоє посмертя. Це визначає сума твоїх рішень та вчинків… І намірів, - чомусь лукаво всміхнувся Тод.
Новоспечений кайзер закусив губу.
- Ти знаєш, що я..? - непевно почав він.
- Що ти..? - очікувально протягнув його друг, усміхаючись ще ширше.
- Що я закохався, - Рудольф безсило потупився. - І сам його образив… Але ж він мені ворог!
Тод лише мовчки кивав, закусивши губу, щоб стримати сміх, і заспокійливо гладячи хлопця по спині.
- Він, безумовно, зробив тобі багато капостей, - відчайдушно приховуючи іронію, потвердив гер Смерть. - Наприклад, витягав тебе, напівпритомного, із кабаків та борделів всі ці роки, лікував розбиті пальці, коли гувернантці веліли залишити тебе “перемагати біль”... До речі, врятував від зараження крові, а ще…
- Він робив усе проти моєї політичної лінії! Він був за… Покійного кайзера! - прогарчав Рудольф.
- Говори про його рішення з ним, а не зі мною, - стенув плечима потойбічний друг монарха. - Проте знай, що без нього ти помер би в сім.
Тод зник, а колишній кронпринц, що вже давно звик до такого буденного зухвальства від свого вічно зайнятого друга, уважно вдивився у власні пальці. На правій руці, на кісточці середнього, було досі видно великий білий рубець. Рудольф чудово пам’ятав, як це сталося - бабуся вирішила сама покарати його за те, що погано засвоїв тактику нападу на слабші країни через укріплений кордон, тож хльоскала лінійкою, аж поки не розітнула малому пальчика так глибоко, що той зайшовся криком.
- Лишіть його, - лунає в кайзера в голові, і він мимоволі стискає кулаки. - Це він щоб привернути увагу. Справжні чоловіки не плачуть, а цей так… Виплодок істеричного дівчиська.
Тоді до нього дійсно обережно підійшов хтось в чепурному канцелярському фраку, огледів розсічені пальчики, обережно дістав дерев’яні скалки, відвів промити рану, а потім обробив якоюсь маззю.
Але хіба міг той безіменний службовець з пушком на щоках і добрими очима бути…? Ні!
- Просто зіпсований спогад, - прошепотів Рудольф ненавидячи те, як тремтів його голос.
- Кр-р-ва-р-ра! - повідомила ворона з-за вікна.