Work Text:
Рудольф завше любив птахів. Не ловити, не дресирувати, ламаючи волю, - о, на таке він і так дивився щодня. Ні, принцеві було куди втішніше спостерігати за легкими, ніжними створіннями, які пурхали в садочку під його вікном, і радіти, що хоча б вони вільні жити так, як хочуть - нехай із тисячами знегод і негараздів, яких він до пуття не знав. Іноді він навіть годував горобців та синиць, обережно підманюючи і привчаючи до себе, аж поки вони не стрибали на кінчики пальців його зігнутої човником долоні, щоб поклювати зерна.
Молодий кайзер стиснув зуби, щоб знов не розревтися, мов дівчисько, завалившись за стіл після промови за сніданком, і взявся за сталеве перо. Тепер часу майже не було, а керівник старої газети Wiener Tagblatt чекав на нову статтю від Юліуса Фелікса. Слова доводилось відшукувати з такими зусиллями, мов він вигадував їх наново, проте Рудольф уперто рипів вмоченим у чорнило наконечником об папір, мов школяр, якого покарали вправами з каліграфії.
На фразі “...відтак, ми не можемо нехтувати правами людей навіть задля традицій” молодий імператор почув щось дивовижне. Простісінька сіра ворона, яка іноді мовчки спостерігала, як він годував менших пташок, сиділа на підвіконні і видавала вимогливі звуки - щось середнє між застудженим “кр-р-р-ра!” та обуреним жаб’ячим кумканням.
Кілька секунд Рудольф спостерігав за цією кумедією, в той час, як птаха відчуваючи безкарність, гуляла підвіконням туди й сюди, час від часу повторюючи свою “вимогу” у невелику щілину між стулками рами. Потому кайзер трохи істерично, але цілком щиро розреготався, відкинувши голову на спинку стільця.
- Якщо мені… Ха! …Судилося нині померти, цікаво, куди б я потрапив? - пробурмотів він, віддихуючись.
- Се знаєш тільки ти сам, друже, - пролунав ззаду тихий та вкрадливий, до болю рідний голос.