Work Text:
Стрімко прямуючи темним, лунким коридором, до болю стискаючи кулаки, гер Таафе мовби досі відчував у себе на шиї сльози кронпринца. Цікаво, що це було. Він плакав за померлим кайзером, якого навіть до пуття не знав? Чи, можливо, це юнакові й болить найбільше - що батько навіть не хотів знати його, думаючи лише про нового, “справжнього” спадкоємця… Або бідолаха вже просто не витримує всепоглинаючої самотності.
Та що, чорт забирай, із ним не так?!
Таафе грюкнув дверима свого на диво скромного кабінета й навіщось притиснувся спиною до холодного лакованого дуба, міцно заплющуючись і судомно видихаючи. Першого міністра на диво вправно принизив політичний опонент, позбавивши змоги хоча б заперечити, і нині він мусив би визнати поразку й обміркувати відновлення свого авторитету. Проте натомість флегматичний кайзерський бюрократ тихо схлипнув, сповзаючи на підлогу і боляче зачепивши клямку спиною.
Плакати через те, що йому щось там примарилося в імператорській спальні за дві години до цього? Оце вже смішно.
Тим не менш, Таафе дійсно плакав, тицьнувшись собі в долоню, немов ображений хлопчисько, в якого відібрали улюблену іграшку, та ще й побили за спробу забрати її назад. Перший міністр настільки втомився, що дозволив собі відчувати, тож не почув за власними схлипами, як зарипіла дубова панель, що ховала потаємний прохід.
Принцеса Стефанія майже беззвучно ковзнула по встеленому дорогим килимом блискучому паркету і обережно присіла з ним поряд. Вона нічого не казала - просто ненав’язливо, тепло обійняла свого дивного протектора і лагідно гладила його по голові.
Звісно, принцесі хотілося поставити йому безліч питань, наприклад, про те, чи всерйоз міністр, який завше був раціоналістом, на щось сподівається. Проте такі квізії були в той момент цілком зайвими - як і інтерес до того, що її друг планував тепер робити.
В той момент існувала тільки прохолода підлоги й дерева, а ще - вогненно-гарячі сльози.