Chapter Text
Ханбьоль прибігла додому і навіть не привіталась. Вона швидко зняла верхній одяг і піднялась нагору в свою кімнату. Дівчина дуже голосно закрила двері, що привернуло ще більше уваги зі сторони батьків. Занадто епічно. Звісно, у неї на носі екзамени, вона до них старанно готується і шалено томиться від цього. Та навіть так вона завжди після уроків приходить додому, вітається, цілує маму і татка в щоку, а потім не може випутатися із його загребущих рук. Таким уже був Лі Донхьок. А Лі Ханбьоль – його маленька сімнадцятирічна зірочка, його улюблена донечка. Ось чому вона отримувала вагон і ще візочок уваги і любові від батьків, особливо від татка.
Дівчина капризною ніколи не була. Завжди була спокійною і слухняною. Ось чому така поведінка насторожила одразу обох батьків. Вони мовчки прислухались до того, що коїться зверху. Було дуже тихо, можливо вона просто зачинилась і лягла на своє ліжко.
- Фух, я уже не знаю, що з нею робити, - зітхнула мама, - це вже не вперше.
- Чому ти мовчала? – Донхьок крутив в руках пусту чашку.
- Та я думала, що це підліткові вибрики, або через навчання. А може вона закохалась? – охнула жінка.
- Аби більше цікавилась її життям, то може і знала б, що так. Що вона вже більш як пів року сохне по Еріку з паралельного класу. – розчаровано сказав чоловік.
- Хуану?
- Так. Знову мені між вами зв'язок наладжувати…
Донхьок був посередником між ними. Дочка розуміла його з пів слова. Їхні відносини були на рівні найкращих друзів. Так це було добре, але свою матір дівчина не розуміла. Часто жалілася Донхьоку на неї, він же казав, що ображатися на неї не можна. Так, жінка більшість свого часу проводила на роботі, майже всі найкращі моменти з дитинства Ханбьоль застав її тато. Але якщо щось стосувалось подарунків чи покупок мама була тут як тут. Кіно, подорожі, одяг, кафе – все це було на її плечах і гаманці. Вона багато старалась для своєї сім'ї і Донхьок це бачив. Можливо любов до дочки виражала вона не так як він. Мама не кожен день приходила до неї в кімнату, щоб обійняти. Вони інколи втрачали зв'язок, спілкувались якось сухо, але це не робило її поганою матір'ю. Жінка продовжувала слухати шкільні історії дівчини, давала можливо і не дуже корисні поради, як роблять усі мами. А от тато носив її на руках, обіймав і цілував.
Донхьок? Він був серйознішим аніж в молодості. Виховував дочку трепетно і старанно. Інколи це забавляло його дружину, адже вона добре пам’ятає його несерйозність. Хоча він все ще був дитиною і дарував своє щастя оточуючим. Не дарма в хокеї він був Хечаном. Він будував мости між своїми дівчатами, але дочка лишалась закритою до матері.
Двадцять п'ять років вони уже в шлюбі. Він зовсім не змінився, хоча дружина вже і звикла. Він завжди був тим молодим Донхьоком і для його сорока чотирьох років на лиці в нього грає якась неприродна молодість. А легенькі зморшки тільки прикрашають його. Радує що він хоч волосся фарбувати перестав і знайшов його той самий тон. У ранні періоди їх відносин Донхьок був хамелеоном, змінював кольори кожен місяць. Добре, що одного разу русий спробував, бо це справді його колір.
- Я мабуть, зроблю какао. Такий як вона любить. - Донхьок підійшов до дружини і поставив дві пусті чашки, свою і Ханбьоль. - А ти знайди чогось смачного до нього.
- Добре, - вона кивнула й зустріла усміхнені карі очі, коли повернула голову.
Кухню наповнив запах какао, який вони любили пити раніше втрьох. Жінка дістала із тумби маршмелоу, а Хьок розлив запашну рідину в чашки, дружина присипала какао зефіром. Чоловік узяв чашки в руки, і цукерки в зуби, бо нікуди було їх взяти. Від підносу він відмовився, пам'ятаючи свій невдалий сніданок в постіль, і ще кучу розбитого посуду.
- Побазай мені удаці, - крізь пакетик промовив Донхьок.
- Удачі. Я схожу за нашим «фільмовим набором», - жінка підійшла до шафи і зняла пальто з вішалки.
Чоловік лише кивнув. Зі сходами нагору він справився. Та от як він буде говорити як стурбований тато, якщо в нього в зубах пакетик із цукерками. Це буде дуже несерйозно. Чоловік зітхнув і поставив чашки на підлогу, обіцяючи собі їх не перекинути. Пакетик опинився в його руках.
- Доню, це я, можна увійти? – він постукав у двері дівчини.
- Ні! – почулось за дверима.
- Ну що ж, ти знаєш, якісь двері мене не зупинять. – чоловік пробує увійти, але як і очікувалося – вона замкнулась. Донхьок цмокнув і знову постукав у двері.
- Як бачиш можуть. – сміється дівчина.
- Добре, пожартували трішки і досить. Я прийшов з миром і какао. – батько посміхнувся коли почув клацання замку.
- Міг би з цього почати. – дівчина лягла на ліжко, обличчям до стіни.
Донхьок увійшов до кімнати, поставив чашки на письмовий стіл, туди ж і приземлилися цукерки. Він сів біля дочки і погладив її волосся.
- Ти через Еріка?
- Умгу, - схлипнула дівчина.
- Ніхто в цьому світі не вартий твоїх сліз. – він нахилився і поцілував доньку у скроню.
Як би вона хотіла погодитися, але так виходить що Ерік цього вартий. Раз вона плаче. Він гарний, з чарівною усмішкою. Він не дуже високий, але й Ханбьоль, власне, теж. Вони ідеально підходять один одному, але здається цей красень сліпий.
Донхьок бере доньку на руки і несе вниз у вітальню. Дорогою він каже що зараз вони проведуть час як раніше. Батько закутує Ханбьоль у м'який вовняний плед і каже що зараз прийде з какао, а мама уже відправилась до магазину за «філмовим набором»: попкорном, чіпсами та піцою.
Батько приніс у вітальню дві чашки какао і поставив їх на журнальний столик. Сам він сів біля доньки. Ханбьоль схилила голову на плече татові.
- Чому ти тільки сохнеш по ньому?
Ще він дуже добре знав свою дочку. Адже так і є вона саме сохла по Еріку. Він грає з її почуттями, дає хибні надії. Або це тільки так здається, адже їй тільки сімнадцять і він її перше кохання.
- Ти уявляєш, він сьогодні зовсім не звертав уваги на мене. Після цілої ночі спілкування. Він ігнорував мене!
- Ти йому подобаєшся, просто він слабкий, - констатував факт тато. – І вночі потрібно спати.
- Не ставай мамою, - пирхнула дівчина, - звідки ти можеш знати що це взаємно?
- Та тому що сам таким був, - очі чоловіка заграли від спогадів, що налинули на нього.
– Це було до мами?
- Так. То був він.
Ого. Ханбьоль багато знала про свого батька, але те, що він був закоханий у хлопця… Ще такого не чула. Було багато про що вона знала, це і переїзд, купа історій про дядька Лі, що він хокеєм займався, був популярний серед дівчат, але серед хлопців… Цікаво, як давно це було. Чи спілкуються вони зараз? Чи довго вони були разом? І мама про цей період його життя не згадувала, може вона не знає? Це не так важливо, адже цікаво, хто завоював серце батька. Звичайно ж вона закидала тата питаннями про те, хто він, який він зараз, як його звуть, чи був він гарний.
І Донхьок з радістю готовий відповісти на них. Він ніколи не відкривав дочки того двадцятирічного себе. Вона буде відверто у шоці, або у захваті.
- Добре, я відповім тобі на всі запитання, але нам треба придумати, як ми його ім'я зацензуримо, - усміхнувся Донхьок.
– Що? Навіщо цензурувати його ім'я?
- Ти просто його знаєш і буде цікавіше, якщо я скажу пізніше як його звуть.
- Гаразд, я його знаю… я тебе нікуди не відпущу доки не розкажеш, ти мене заінтригував, - хрипко засміялася Ханбьоль, - нехай буде бовдур.
- Хах, це йому підходить, - зареготав Лі, - добре почнемо, але не з бовдура, а з мене.