Work Text:
Пізнього вечора Джісон, обіймаючи гітару наче чи то дитину, чи то улюбленого кота, йде на заздалегідь обрану позицію.
Він йде живим коридором, у якому бачить чимало знайомих облич: відчуття, наче тут зібрався весь гуртожиток. Але тихо так, що чути, як у кущах бузку верещать пташки – люди ж затамували подих. Ніхто не знає, що буде далі, чи доживе герой до світанку.
Джісон програв у суперечці, і тепер мав заспівати серенаду під вікном комендантки.
– Ніченькою темною прийду до тебе, милая, і залишусь, назавжди залишусь… – слова древньої, як меблі у його кімнаті, пісні укупі із бринчанням гітари прокралися до сну Мінхо, де він саме мав побачення із симпатичною панянкою у котокафе.
Він розплющив очі, які пекло так, наче у них насипали піску, відклеїв щоку від клавіатури, зняв окуляри, що своїми дужками відтиснули на лиці глибокі борони, прислухався і зрозумів, що йому не причулося. У житті на другому поверсі було багато вад, і щойно він відчув одну з них.
Ліжко сусіда було порожнім – це здивувало Лі, адже пора вже була пізня.
Він визирнув у вікно, але за вкритими молодим листям гілками каштана нічого не розгледів. Та все йому стало ясно, що музика долинає десь знизу.
Одна пісня закінчилася, після секундної паузи почалася наступна: іспанська про чорну сорочку.
«Цей співак сильний духом, але слабкий розумом», – сказав Мінхо до себе.
Пісня урвалася. Лі гмикнув. Знадвору почувся гамір і злісні крики комендантки.
– Що і варто було очікувати, – муркнув він, повертаючись до роботи за ноутбуком.
Двері до кімнати Мінхо рвучко розчахнулися, і до неї увірвався темний вихор, що розділився надвоє: одна його частина з тихим «бринь» пірнула під його ліжко, а інша – гепнулась на нього, що аж скрипнули пружини, зірвала ковдру, загорнулася на неї, як гусінь, і затихла.
У тихому коридорі почулися важкі кроки комендантки.
– Сюди хтось заходив? – запитала вона з порогу.
– Ні, – відповів Мінхо, молячись всім котячим богам, щоб вона не бачила, як щойно хтось сюди заскочив.
Комендантка точно не повірить, що він тут ні до чого.
– А де твій сусід?
– Ось спить, – Мінхо показав на власне ліжко.
– Ти мене за дурну не тримай! Це твоє місце!
– Він прийшов втомлений, переплутав ліжка, а я не став його будити, – якомога спокійніше сказав Лі.
Вона мовчки грюкнула дверима, незабаром почулися її крики далі по коридору.
– Дякую, – прошепотіли з-під ковдри.
У Мінхо завмерло серце: він впізнав цей голос, голос найпопулярнішого хлопця у всьому гурто, Джісона. За весь час навчання він бачив його хіба здалеку – дружба з місцевими селебріті таким як він заучкам, не світила.
– Будь ласка. Тільки більше не грай на гітарі під вікнами комендантки. У неї немає почуття прекрасного.
Ковдрова гусінь тихенько пирхнула.
– Я в тебе залишуся, – прошепотів Джісон.
– Ні за що, – вигукнув Лі і злякано затис долонею рота.
– Та куди я піду, вона закрила сходові клітки, а я аж на шостому живу! Не будь сосискою! – полум’яно зашепотів Джісон.
Він уже виборсався із ковдри і тепер розкуйовджений сидів на ліжку, а його темні очі блищали у світлі монітора ноутбука. Він підсунувся ближче до Мінхо.
– Ну будь ласочка… – смикнув Лі за рукав.
– Т-ти що робиш? Зараз прийде мій сусід, будеш з ним спати? – вигадав Мінхо, як йому здалося, вагомий аргумент.
– Не прийде, – усміхнувся Джісон. – Я його бачив у дечиїй компанії, там точно інші плани на сьогоднішню ніч.
– Будеш мені винен, – сказав Мінхо так строго, як тільки міг.
– Звісно! Що забажаєш! – засяяв Джісон.
Мінхо ковтнув клубок у горлі.
Наступного дня
У двері кімнати Мінхо постукали. Передчуваючи щось недобре, він неохоче відчинив двері. На порозі стояв Джісон – у модній кепці, з довгою сережкою у вусі та з великою металевоюкоробкою печива у руках – такою у якій мами тримають шиття чи всякий мотлох..
– Привіт, – сказав Джісон усміхаючись. – Приніс тобі дещо, щоб віддячити.
Мінхо пропустив його досередини. Джісон виловив з-під його ліжка свою гітару.
– Це все? – запитав у нього Лі.
Джісон як тримав свою цяцьку за гриф, так до нього і розвернувся.
– Що? Ну-у-у як щодо чаю? Я в тебе ночував, але ми так і не познайомились…
– Чаю, – повторив за ним спантеличений Мінхо. – Так, звісно.
За п’ятнадцять хвилин у кімнаті вже розлився аромат свіжозвареного чаю. Ласий до солодкого у звичайному житті, а зараз ще й безмежно знервовний Мінхо, сидячи на стільчику, наминав одне печивко за іншим, доки Джісон розвалився на його ліжку із гітарою, ліниво перебирав її струни. Кожне його «бринь» чомусь озивалося Мінхо всередині.
– А ти миленький, – сказав Джісон задумано. – Особливо коли не супиш брови. Чому ми раніше не познайомилися?
Мінхо, почувши ці слова, вдавився, закашлявся, та ще й розлив на ноги гарячий чай.
– Ой, тебе стукнути? Давай стукну! Ні, це ж інакше роблять! - Джісон заметушився, обхопив Лі під руками, щоб натиснути на діафрагму
– Ти живий? – запитав Хан, коли Мінхо перестав кашляти.
Той кивнув, витираючи з очей сльози.
– Божечки, оце я налякався, – Хан, поклавши йому руки на плечі, зазирнув у обличчя. – Їж обережніше. До речі, тобі ніхто ще не казав, що у тебе гарні очі? Навіть якщо так, я повторю. Тобто не повторю, оскільки я сам це вигадав – щойно, не думай, що десь підслухав. Мінхо, та що це з тобою? Ти… Це якась алергія? Кропив’янка? Ти весь червоний!..