Work Text:
Підлога викладена мармуровою плиткою, столи із лляними скатертинами, свічки – за побажанням гостей. Жива музика допомагає створювати витончену атмосферу, якій так не пасує бліде обличчя і тремтячий голос кучерявого офіціанта, якого Йонджун відловив на повороті і затягнув у темний куток, у який не зазирнути із зали.
– Чому ходиш такий переляканий? Накосячив? – строго запитав Йонджун не стільки тому що він насправді розсердився, а щоб молодняк не розслаблявся раніше строку.
– Н-н-н-і-і, там це…
– Що – «це»?
– К-к-комплімент зробили…
Йонджун і без того підозрював, що цей осиковий листок взяли у офіціанти за гарне личко, а навички забули перевірити.
– Ти сказав «дякую»? – запитав він після паузи.
– Н-н-е зовсім… Я п-п-піду...
Йонджун подумав, що наявність мозкових звивин у новенького теж під питанням.
– Куди вже тепер? – сказав він. – Не сказав, то так і буде. Напишуть у відгуках, що наші офіціанти – грубіяни, подумаєш. Ну що ще? – він помітив, що Кай відкривав рота, наче риба.
– Вони с-с-сказали кухарю передати комплімент…
Йонджуну забракло слів. Він потер перенісся.
– Давай на кухню, одна нога тут, друга – там. Стій, ти хоч знаєш, до кого?
Кай закивав так, що у Йонджун злякався що у нього відвалиться голова.
– Йди вже, не труси волоссям… Тобі до Субіна, високого, – на всяк випадок гукнув Йонджун йому вслід.
«Він хоч знає, кого називають високим», – пробурмотів Йонджун собі під ніс.
…
У нього низький голос, від якого по передпліччях біжать мурахи, і який добре чути попри весь гамір кухарів, гудіння витяжок, шкварчання та булькання страв на плитах. У нього темні глибокі очі – він завжди дуже уважно дивиться на тих, з ким розмовляє, але Кай ще жодного разу не був у цій ролі; йому і хочеться, і лячно випробовувати це на собі. Він не впевнений, чи він це зможе вивезти. Зараз він робить кривобокий пірует, щоб розминутися з кимось, він і не помічає ким, роззирається у пошуках Субіна – ой, та ось він, непоправно близько, дивиться на нього. Дивиться. Що ж сказати?
– Дякую, – каже Кай ні до чого.
– Будь ласка.
От і побалакали.
– Ти ще щось хотів сказати?
– М-м-мені треба передати к-к-ко… – від цього погляду Каю відбирає мову, а мозок стає подібним до варива у каструльці, над яким стояв Субін.
– Корицю?
– Ні! – вигукує Кай аж занадто гучно, і промовляє наступні слова з поспіхом: – Мені треба сказати тобі, тобто вам, що ти, ви…
Яке там вариво? Замість мозку – чорна діра, що втягує у себе все, до чого дотягуються її щупальця.
Повз них проштовхнувся хтось із кухарів. Кай цього не відчуває, задивляючись у лице, яке уперше близько.
–… дуже гарні, - видає нарешті він. І талановиті. І взагалі, - він ковтає клубок, - у вас вогонь.
- Вогонь, - наче зачарований промовляє Субін.
– У в-в-вас рукав горить, - хрипко каже Кай.
…
- Дуже болить? – запитує Кай, занепокоєно дивлячись на перемотане сніжно-білими бинтами передпліччя Субіна.
Вони йдуть тихою нічною вулицею, і Субін гадки не має куди.
– Я звик, на кухні як без опіків? – каже він, з усіх сил намагаючись виглядати бадьоро; йому здається, що цей малий перелякався більше, ніж він сам, бо виглядає так, наче от-от розплачеться. – Отже, куди ми йдемо?
– Ми?..
– Я пропустив свою вечерю, і ти, здається теж, тому як щодо… Дай подумати… Ролів? Для їхнього приготування не потрібно вогню, - він намагається пожартувати.
Лице Кая прояснюється:
- Я знаю доставку дуже смачних! Вони і вночі працюють, тому беру їх під нічні сесії у плейстейшн. - У них ще знижки, якщо одразу багато брати!
Субін, що думав про ресторан своїх знайомих, захоплений зненацька цією пропозицією.
- Це добре звучить, - каже він трохи невпевнено.
- Ам, тоді можна зараз замовити, щоб довго не чекати, ми вже майже прийшли додому. О. А. Може, на лавку винести? - проказав він тихенько.
- На лавку? - не розуміє Субін.
Йому голова йде обертом. Йому здається, що ще трохи, і цей хлопець вирішить, що він пришелепкуватий.
- Або… Тоді я маю запросити вас до себе? - Кай виглядає так, наче сам не вірить у те, що каже.
Субіну дуже не хочеться здаватися пришелепкуватим, тому він погоджується так активно, як тільки може. А ще він думає, що востаннє грав на років сто плейстейшені тому, а з кимось - взагалі, здається, що ніколи.
- А, і Кай?
- М? - він відривається від смартфона, де із захопленням обирає що замовити на пізню вечерю.
- Давай на "ти". Я ще не такий старий...
Той на мить завмирає, а потім усміхається так відкрито і щиро, що Субін таки почуває себе старим.