Work Text:
Коли Сатору випиває, здібності Шести Очей трошки виходять з-під контролю.
Він не знає, чому так відбувається: можливо, тому що нервова система постійно напружена, а алкоголь ніколи не буває до добра; можливо, бо, навіть якщо він і п’є, то це хоч і трохи, але завжди в компанії Ґето; можливо, це тому, що він втомлений після місії, швидше, морально, аніж фізично, та очі, що завжди стежать за ним і для нього, стають ним самим — це складно пояснити. Як і те, як він відчуває свої здібності. Вони є, а він вже й не пам’ятає, як було до — до пробудження здібностей, до проклять, до дорослішання і скидання на свої плечі наступництва клана, до появи Ґето.
І цього разу так само. Їх закинуло так далеко від Токіо, що повернення посеред ночі було б занадто обтяжливим, тому вони вирішують залишитися до ранку в готелі. Саке м’яко дурманить голову. Йому вистачає дві чи три години на терасі з пляшкою алкоголю, з Ґето, що спочатку сидить під боком, а потім кудись зникає, напевно, розбиратися з прислугою. Сатору не думає ні про що, вглядаючись в зоряне небо над головою. Вони в горах, і тут спокійно, потроху навіть збирає на сон, але тіло недостатньо розслаблене, ще ні.
І він випиває зовсім трохи. Поки Ґето немає, медитує, насолоджуючись свіжим повітрям. Але потім той нарешті приходить — і все потроху йде шкереберть. Стає тепліше. Запахів більшає, відчуттів також. Він не рухається, аби поглинути якомога більше і намагаючись не втратити голову, але коли Ґето сідає поруч і кладе долоню на стегно, щоб збудити і привернути увагу, по спині висипає морозом.
— Ходімо спати, — каже Ґето. — Я попросив підготувати нам спальні місця.
Це так дивно, думає Сатору. Напевно, це дуже дивно, так реагувати на його появу. Звуки зливаються в одну мелодію, в голові — сонмище можливих подій. Він не може відкинути ці думки подалі. Не може вимкнути свою здібність, або не хоче, бо відчуває себе суцільним уразливим місцем. Куди не простягнеш пальця, усюди попадеш у ціль. Не хочеться, аби Ґето мав над ним таку владу, але так солодко розуміти, що той йому настільки рівний. Відпускаючи здібності Шести Очей, передбачає маленькі, незначні деталі.
Як от долоню на своєму стегні. Ґето долоні не прибирає, а Сатору вже знає: от він підіймає її, ось кладе трохи вище, стискає пальцями, коли він каже якусь дурість. Яку саме, він не впевнений. В голові занадто повно і порожньо водночас. Він навіть не одразу розуміє, що каже Ґето: спати? яке спати в таку годину? Він хоче сидіти так довго, настільки, наскільки взагалі можливо.
Сатору хитає головою.
— Хочу на джерела, — каже і так все і відбувається.
Долоня на мить підіймається, наче Ґето замислюється, а чи не дати йому прочухана.
Долоня вертається на місце, тільки сковзить нижче, гладить крізь тканину, стискає пальці, коли питає:
— Просто зараз?
Сатору бачить, що Ґето думає: як необачливо. Яке погане рішення. Тим паче після алкоголю. Ну хто так робить?
Вони. Правда в тому, що все необачливе роблять саме вони. Здебільшого під керівництвом його божевільних ідей, але Ґето завжди йде за ним слідом, варто лиш запропонувати. Інколи навіть і слів не потрібно. Ґето завжди поруч.
Можна було б полежати тут, на терасі. Можна було б і тут уткнутися носом Ґето в шию, засопіти, зацедіти, що нікуди він не піде. Змусити того лишитися з ним на добрі півгодини, бути разом — фізично, щоб дотиком відповідали на дотик. Всі почуття електризовані, все й так дає по нервам, навіть ніжний весняний вітерець, що приносить запах гір. Кожна емоція, як удар по нервам, і він знає, що Ґето відчуває: таке саме небажання відпускати з рук.
Сатору все ж таки нахиляється в бік, стукаючись скронею об гостре плече Ґето. Одразу чутно, який той напружений; легкий запах поту, бо вони ще ж навіть не милися, як прийшли сюди, запах жасмину, прального порошку, що не встиг за добу випаруватись чи перебитись; запах цигарок, які той випалив по дорозі в готель. Від волосся ще несе горілим та вогнищем, яке вони влаштували наостанок прокляттям. І після цього чи не потрібно їм розважити себе? Відпочити?
— Давай-но. Нам це треба.
Сатору ледь знаходить в собі сили відірватись. Він стискає долоню Ґето на своєму стегні, аби зняти вже її з себе, так вона набридає своїм теплом. Той і не уявляє, який вплив має на нього прямо зараз. Це могло б налякати, але не лякає.
Ґето лишається сидіти, коли Сатору піднімається і йде в бік гарячих джерел. Роздягтися, прийняти душ, все займає так мало часу, що коли він нарешті ступає в гарячу воду джерела, Ґето доводиться чекати ще майже з півгодини. Той знову випробовує його, тягне час, дражниться — або Сатору стає занадто чутливим до цього і думає про нього занадто багато.
Він майже ловить окуня, коли нарешті плескоче вода, і на камені поруч сідає Ґето. Сатору навіть не розплющує очі, підлазить зовсім трохи поближче і знову падає головою на чуже плече. Він міг би сісти навпроти і розглядати кожен обрис м’язів Ґето, що прослідковується у воді чи коли той піднімається вище. Він міг би просунути свої ноги вперед, аби впертися ступнями в чужі стегна чи дати їх спіймати в долоні. Він міг би сидіти і далі на місці, краєм ока спостерігаючи за мовчазною фігурою — а те, що Ґето знову бути мовчки сидіти, сумніву немає.
Він міг би багато чого. Але він зовсім трохи випив, в гарячій воді майже повністю розм’як. Чорні окуляри сповзають до кінчика носа, і він не бариться їх прибрати на місце. Зрештою, вони йдуть набакир, коли він схиляє голову. Плескіт води, шумить потік, який приносить в джерело холодну воду, а Ґето тягне до нього руку і знімає окуляри.
Без них буває складніше, та зараз немає куди далі. Його плавить, наче він несеться на несамовитій швидкості крізь простір, і заземляє тільки тоді, коли є, на чому можна зосередитися. Наприклад, як під скронею рухається міцне плече, як щоки торкається ще не нагріта шкіра, як вже тепла долоня прибирає пасма з його обличчя, що неприємно лізли в очі і липли до лоба.
Із заплющеними очима Сатору відчуває все, наче зі сторони. Він майже не дихає, насилу розслабляючи тіло, і проганяє з м’язів утому. Він забувається. Рухається, знаходячи у воді долоню Ґето. Той знаходить його першим і стискає, змушуючи сидіти на місці рівно. Але в нього особливо не виходить: у воді трошки заносить і, аби не впасти, іншою рукою, стискає Ґето спочатку за ногу, потім за плече. Тільки тепер всідається і завмирає.
Він майже засина і думає: от зараз повернеться ще трохи і уткнеться носом Ґето в шию, за вухо або в лінію росту волосся. І буде це ж волосся лоскотати обличчя, поки він буде цілувати. І буде дихання гріти шкіру, і буде на ній купа маленьких сирот, і буде вдихати складно, і буде на губах краплі води з чужої шиї, і буде, і буде… Сатору мружиться, викидаючи з голови не потрібне.
Вони тримаються за руки у воді. Цього вже має бути достатньо. Він знає, якщо так зробить, Ґето не скаже йому ні. Не відвадить, не переконає, що це погана ідея, бо не те, що не зможе з ним сперечатися — не забажає, а Сатору не хоче, щоб це було так.
Тому нічого не робить. Дає трошки більше волі своїм Шести Очам. Ґето не використовує зараз прокляту енергію, але це не заважає йому її відчувати, куштувати заради смаку, аби заглибитися в неї з головою. Поруч з самим Ґето, на відстані менше в сантиметр, чуючи його запах, зчитуючи його емоції — Сатору плавить від кількості інформації. Напевне, він загрався.
— Треба йти, — жебонить насилу.
Треба дійсно йти, бо тіло втомлене днем, голова паморочиться від саке і гарячої води. Ще з хвилину він не робить нічого, а потім поволі починає рухатися. Відпливає від Ґето і, намагаючись не дивитися йому у вічі, швидко знаходить свої окуляри. Наостанок вмивається, витирає обличчя рушником і піднімається.
Ґето вихоплює саме в цей момент. Стискає його зап’ясток, тягнучи на низ. Сатору здивовано дивиться на нього, зазирає прямо у вічі, але той так нічого і не каже. Шукає щось у виразі його обличчя і, напевне, знаходить.
Сатору може просто зараз нахилитися вперед. Вільною рукою прибрати з чола смоляні пасма, затримуючи пальці на скроні. Поцілувати в лоба, майже в перенісся. Ґето вже звично насупить брови і нічого йому не скаже, як не говорить зараз.
— Буду на тебе чекати, не хвилюйся, — посміхається Сатору замість цього.
— Не впадеш по дорозі до ліжка? — все ж таки насміхається Ґето. Але не по-злому, бо не виходить в нього сховати від Сатору усмішку.
— Якщо і впаду, знайдеш, як будеш вертатися. Завжди мріяв, аби мене на руках поносив такий принц.
Ґето без слів відпускає його руку. Сатору піднімає рушника, який непомітно впав, і нарешті йде назад до їхнього номеру. Він шкірою відчуває погляд, спрямований на його голу спину. Ґето все ще всміхається, але думати про це вже не хочеться. Зрештою, їм ще спати сьогодні поруч, бо номер в них один, а у Сатору точно вистачить зухвальства здвинути ліжка, аби лягти зовсім побіч, і якщо Ґето не буде вередувати — а він не буде, — то і спатимуть вони разом, під однією ковдрою.
Це ж не перше і не остання бажання Сатору. А можливостей перетворити їхню дружбу в щось інше в нього буде ще купа, він то знає.