Work Text:
Обережним котиком Джісон вистромляє голову у вікно. Привиділося чи ні? Таке треба перевірити... Тому він перелазить через підвіконня, дотягується до металевих перил пожежних сходів, що ззовні кріпляться до стіни, і обережно, щоб не викликати хвилю рипу і скрипу, стає на сходинку. Він дивиться вниз, але з цього ракурсу не може розгледіти те, що його зацікавило. Прошипівши: «Так не піде», Джісон починає поволі спускатися донизу.
Це потребує більше часу, ніж йому спочатку здавалося: сходи хисткі, а під ногами – кілька поверхів вільного польоту і смітники, у яких пораються бродячі коти. Впродовж свого шляху Хан відчуває, як його серце гупає у грудях. Та все ж цікавість і бажання помсти сильніші за відчуття небезпеки. Такий шанс без свідків відігратися за останню сутичку! Тоді на сторону Хьонджіна стали – несправедливо! – взагалі всі, його на пару з цим гівнюком притягнули у вчительську і пригрозили, що ще одна бійка – і обоє вилетять зі школи. Хоча винен був лише Хьонджін, який пхав свого носа до чужих справ.
Колись пофарбовані у червоне, а зараз безнадійно облущені пожежні сходи, що нависають над темним провулком, обриваються на висоті другого поверху. Іноді сюди спускаються окремі учні, щоб гарантовано подалі від чужих очей поспішно випалити цигарку.
Противна Дупа Хьонджін начебто не палив.
То що ж він тут забув?
Джісон набирає у груди повітря:
– Кого я бачу! І де? – Хан тягне слова, промовляючи їх це так саркастично, як тільки може. – Що, побачення не вдалося?
Цілий тиждень Джісон доводив всім навколо, що те, що Хьонджін цвіте і сяє від закоханості у ту шпалу зі старшого класу, а на п’ятницю в нього навіть заплановане з нею побачення, – дурня, і скоро він буде плакати, бо дівчата не люблять таких зверхніх хмирів, як він.
– Звали, білка, - кидає той, стоячи до Хана спиною.
– Що, правда очі коле? – спробував посміхнутися Джісон.
Вийшло не дуже, бо він застряг каблуком між металевими вічками сітчастої сходинки, під якою була пустота заввишки два поверхи і це, направду, було пиздець як страшно.
– Ніфіга! Все вдалося! – розвернувся до нього Хьонджін.
– Кого ти обманюєш, зара восьма вечора! Яка нормальна людина о цій порі буде вільна, якщо у неї було побачення! – просторікує Джісон наче справжній експерт у цьому питанні.
– Я прискакав на тренування! І знає що?! Я дізнаюся, що ніхто з вас, ледацюг, не припхався! Ми нормально гуляли і могли б ще, якби я знав наперед, що ви всі звалите! – Хьонджін вже сердито стискає кулаки, але Джісон цього не помічає.
– Гуляли, – пирхає він, міцно вчепившись обома руками за перила, тому що блядський каблук все ще не звільнений, і йому страшно від того, що він не може контролювати своє тіло. – І це ти називаєш побаченням! На нормальному побаченні люди хоча б цілуються! А цього точно не було!
– Було! - вигукує Хьонджін.
Джісон награно сміється:
– Не вигадуй! Вона тому від тебе і втекла чимраніше, бо ти все зіпсував! – останнє він майже кричить, бо нарешті висмикнув ногу, і від того кляті сходи хитнулися, налякавши його до потемніння в очах.
– Ти щойно переповів мені свою історію? – запитує Хьонджін.
– Я? – Джісону потрібна мить, щоб зв’язати між собою всі ниточки. – Хочеш сказати, що це зі мною таке трапилося? Що це я не вмію? Це ти мене називаєш невдахою?! Та будь-кого запитай... Та знаєш скільки у мене було подруг?
Хьонджін посміхається, склавши руки на грудях. Джісон не витримує цього нахабства, збігає донизу, та все ж зупиняється на останній сходинці, бо навіть зараз думає про те, що якщо стане на неї, то буде нижчим за Хьонджіна.
Ханів талант підбирати слова у будь-якій ситуації зараз не працює, а його єдине бажання – гарненько трусонути цю шпалу.
– Я... Я тобі покажу!.. Що і як я вмію!
– Ага, так само як колесо, – нагадує Хьонджін.
– У мене була слизька підошва! – біситься Джісон від згадки про свій провал.
– ... А зараз губи будуть слизькі... – доливає олії у вогонь Хьонджін.
– Ніхріна вони не... – Джісон не закінчує, тягнеться вперед, хапає Хьонджіна за футболку так, що аж біліють кісточки, і смикає на себе.
Їхні носи тепер настільки близько, що вони відчувають дихання один одного. Це їхня не перша така близька «зустріч» і, либонь, що не остання.
Хьонджін перехоплює зап’ястя Хана і стискає їх так сильно, як лише може. Руки Хьонджіна та Джісона тремтять від напруги, але сили приблизно рівні, тому вони стоять майже нерухомо.
У Джісона перед очима вже аж червоне, він із останніх злих сил тягне Хьонджіна на себе, і з думкою: «Фіг промажу в такі вареники» тицяється йому у губи.
Він надто злий, щоб розуміти, що відчуває того самого моменту, а вже наступного Хьонджін відвернувшись, каже:
– І це, по-твоєму, мало бути поцілунком? Так кошеня мамкину цицю шукає!
– Ти сам нормально не дався, а скидаєш все на мене! – Джісон від такої образи смикається до бійки, але Хьонджін все ще тримає його руки.
– Ти просто ніхріна не вмієш, інакше б навіть з таким невдахою, як я зумів би показати! А то я теж щось нічого не відчув!... Навіть кошенят! – насправді Джісон не дуже допетрав, до чого Хьонджін щойно їх згадував.
Хьонджін сопе, як загнаний бичок на кориді, і дивиться йому в очі:
– Заткнись.
– Ще чого! – Джісон уже піймав хвилю, і тепер його так просто не заткнути. Дратувати Хьонджіна він може вічно, аби тільки той звертав на нього увагу: – Лохина!
Хьонджін не відповідає; він навіть відпускає руки Хана, але тільки для того, щоб штовхнути його у плечі, навалитися і притиснути до цегляної стіни, в яку впирається руками обабіч прихренілого Джісона – тому зараз ой як несолодко, тому що між стіною і сходами є просвіт, достатньо широкий для того, щоб, як здається Хану, туди провалитися. Тому він завмирає, боячись зайве поворухнутись. За відчуттями, його хребет от-от трісне від такого прогину. Він повинен здихатися Хьонджіна якомога швидше, і найкраще буде просто його відштовхнути, але натомість Хан знову хапається за його одяг, обіймає за шию, не усвідомлюючи, коли і яким способом їхні губи знову зустрічаються, і Джісону навіть на думку не спадає противитися цьому.
Цей другий поцілунок триває набагато довше, ніж попередній; викликане гнівом гаряче тремтіння Джісона поступається місцем іншому відчуттю, від якого теж перехоплює подих, а всередині оселяється колючо-пекуче полум’я; Хан чіпляє пальцями відросле волосся Хьонджіна, який, тримаючи його за талію, притискає до себе.
Далеко внизу з гарчанням і підвиваванням кіт поїдає риб’ячу голову. Він зло шипить, коли поряд приземляється якась дивна діч, а ще він чує людські голоси. Якби кіт колись завдав собі клопоту вивчити людську мову, то почув би щось таке:
– Зарраза! Ти мою кепку нахріна спихнув!? Йди діставай!
– Твоя кепка, ти і лізь!
– Знову все звалюєш на інших!
– Зараз я тебе завалю!