Work Text:
Важко сказати, що Дилан був закоханий. Ні, по-правді, то було щось інше, ба більше, там біля мисливського будиночку зі своїми тяжкими валізами поруч, його ніяк не турбувало, що вони вже від‘їжджали, їхали геть з цієї, цього разу, пекельної діри.
Річ у тім, що деякі життєві обставини швидко зближують людей разом, ну, такі, як-то порятування від людоїдів-вовкулак, до прикладу. Точно не на це він сподівався, як подавав на вожатого. Ну, що ж, здається, життя має свої плани на нього, чи не так?
— Гей, як ся маєш? — зненацька до нього підійшла Кейтлін, на її вуста лягла самовдоволена посмішка, що завжди з‘являлась у неї на обличчі, коли та була в чудовому гуморі та хотіла над кимось пожартувати. Лиш розтертий макіяж та темні мішки під очима були іншими. Вона несильно тикнула його пальцем в бік та так само прилинула до стіни мисливського будинку, складаючи руки на грудях та милуючись видом на табір.
— Як завжди, ну, ти знаєш… — ліниво почав Дилан, гортаючи стрічку новин у телефоні. — Намагаюсь справитись з психологічною травмою, яка прилипне до мене після цього табору ще на довго, а так нічого особливого… — він глянув на Кейтлін з такою ж посмішкою, потискаючи плечима, на що та лиш щось мугикнула.
Решта групи стояли біля фургону, щільно складаючи усі валізи, та тепер слідкували, щоб з автівкою усе було гаразд, а Джейкоб не зміг з неї викрасти ніяких деталей у свої кишені чи ще чого начудити.
Кейтлін продовжувала спостерігати за групою, у той час, як Дилан поклав своє око на одну конкретну особу, яка тихо собі стояла далі від групи з навушниками у вухах та ніяк толком не брала участі у розмовах з іншими.
— Я сумуватиму за ним, — сказала вона, чим зацікавила Дилана та змусила його відволіктись від телефону. — Ну, я, звісно, за всіма сумуватиму, але за Раяном особливо сильно.
— Ти… — Дилан не знав, як було спитати те, що він хотів сказати. Але чом це його взагалі турбувало? Він був допитливим хлопцем, ось і все. Але, здається, Кейтлін чудово його зрозуміла, через що послідувала ця уїдлива посмішка.
— Та ну, — відповіла дівчина, — Якщо ти питаєш, чи переспала б я з ним? Абсолютно. Але, на мене ти не злись, бо єдине, що я хочу зараз — це забути цей чортів табір, включно з вами, хлопчики. — фиркнула дівчина, на що Дилан захихотів. — До того ж, люди, зацікавлені в інших, точно не в моєму смаку.
— Я не-е…
— Звісно, — вона закотила очі, та уїдлива посмішка її швидко розтала, її змінило щось незвично схоже на ніжність. — Слухай, я думаю, що у тебе є всі шанси. Ви пасуєте одне одному.
— Ой! Ну, звісно, що пасуємо! Якщо ти ще цього не помітила, я страшенно привабливий, гаразд? Кожен перший закоханий в мене.
— Та перестань вже, — і знову закочує очі.
Дилан грайливо відштовхнувся від стіни будинка, аби натомість прильнути до стовпа на інший бік так, щоб бачити дівчину обличчя до обличчя.
— Я зараз на повному серйозі, якщо у Емми та Джейкоба могло бути сексі літечко з усією цією підлітковою драмою у таборі, то чому і у мене не може бути якоїсь інтрижки? Це всього лише було…
— У кого це там… сексі-літо-щось-там-інтрижка? — пролунав низький голос позаду нього. Дилан аж підскочив від неочікуваності, коли побачив, що перед ним постав, хто би міг подумати, той самий Раян, очі якого бігали від Кейтлін до Дилана та їх сповнювала зацікавленість.
— У вас двох, очевидно — сказала Кейтлін. У Дилана обличчя різко змінилось на таке, що виражало бажання або убити її на місці або втопити себе самого. Можливо, і те і те. — Ну що ж, я вас залишу з цим тут, — дівчина сказала це із якоюсь крихтою задоволення у голосі. Дилан бачив, як вона потім підморгнула Раяну, коли йшла геть.
— То ж-ж… про що ви розмовляли? — спитав Раян. З одного боку, він був цілком зацікавлений. Та з іншого, йому усе було прекрасно відомо. Так, звісно. Не те, щоб він мав якісь глибокі почуття до нього, ні. Сексі-літо-інтрижка — змальовує їхні стосунки краще. Хоча, гаразд, технічно вони все ж таки поцілувались, хоча Дилан ніяк не був проти цього поцілунку.
Він кашлянув, прочистивши горло, та глянув на Раяна. Ох, на його обличчі досі виднілися шрами.
— Ти виглядаєш, як ті кльові мачо-протагоністи із апокаліптичних фільмів, — він сказав натомість.
— На жаль, ми буквально і стали персонажами такого фільму, — сказав Раян, що викликало у другого усмішку.
Такий же красивий, подумав Дилан. А те, що крутилось у Раяна в голові, йому ніколи не було відомо. Він лиш дивився на нього цим прямим, в ту ж мить, пронизливим поглядом, через що Дилану стало здаватись, наче другий може читати його думки, ба може, він якраз завжди це і робив у такі миті.
— Ти так мені і не залишив свого номера телефону, — промовив раптово Раян.
— О, звісно… ти хочеш? — запитав Дилан, виймаючи телефон із кишені, — я його точно по буквах не знаю*, але він десь у мене має бути записаний в замітках…
Раян кинув погляд на його екран та побачив іконку із Спотіфаєм.
— Що ти слухав?
У відповідь Дилан щось пробуркотів, показуючи екран, на якому висвітився номер його телефону.
— Ти реально хочеш знати? — спитав він, у мить, як Раян записував його номер, натискаючи клавіші на екрані та зберігаючи його собі сміючись, — це був той подкаст.
— Про жахи Хеккет… ай, все! Я не хочу більше це повторювати.
— Можна зрозуміти… — грайливо закивав Дилан з припіднятою бровою.
Здавалось, більше нічого було додати, хоча над ним нависло якесь відчуття, що треба продовжити розмову. Швидше за все, Раян відчув те саме, бо згодом повів:
— Знаєш, здається, я залишив деякі свої речі всередині. Підеш зі мною?
— Дак, — і вони вдвох зайшли до будиночка.
— Гей, куди ви там втекли? Я більше не винесу тут і ночі, так що шевеліть булками! — крикнув їм Джейкоб із фургона, проте група швидко заткнула його потоком фраз по типу: «Нехай ідуть!» та «Це взагалі твоя вина, що ми тут!».
— Окей, то де і що ти там загубив?
— Брелок… Напевно, у холі.
Дилан спинився та глянув на нього здивовано.
— Брелок? Нас майже вчора не вбили, а ти переймаєшся за свій брелок?
Раян повів плечима:
— Ну, то був саморобний подарунок від дітей, тому так.
— Ага, то в ньому сентиментальна цінність?
— Щось типу того.
— Океюшки… тоді, якщо будемо кожен добре дивитися з двох сторін, знайдемо твій брелочок за хвилин шість або сім.
Раян зітхнув та все ж почав шукати його на підлозі.
— Часом я забуваю, який ти насправді розумний.
— Ха! Та ти ще не бачив, як я працюю з рівняннями, — з гордістю відповів другий.
— Квантова фізика, так? — м‘яко запитав він, заглядаючи під стіл.
— Ага, — усміхнувся Дилан. — Ти пам‘ятаєш.
— У мене чудова пам‘ять, — відповів Раян, після чого на вулиці почувся ще один крик, що звучав приблизно як: «Якщо ви через дві грьобані хвилини не повернетесь – ми їдемо без вас!».
Дилан обурено фиркнув.
— Грубо. Ну що, знайшов?
Раян підійшов до нього та самовдоволено вийняв з кишені маленьку дерев‘яну фігурку.
— І де воно було?
— А, за це… Є ймовірність того, що я все це підлаштував, щоб з тобою ще порозмовляти.
Дилан не знав, що й сказати. Сухий комок став йому в горлі, коли він відійшов кілька кроків назад та поглянув на нього у повний зріст.
— Виходить… хід конем…
— Так, просто…. розумієш, я не хочу, щоб це все закінчувалось ось так. Ну, звісно, у мене тепер є твій номер, але, хто зна, чи ми продовжуватимемо спілкуватись.
Раяна завжди сповнювала впевненість в собі, проте зараз було видко, що він нервував, хоча нервуванням це важко назвати: щось з іншої опери.
— Звісно… без питань, я думаю, ми з тобою на одній хвилі.
— Круто, — відповів Раян. Так вони незграбно простояли у тиші дивлячись одне одному в очі деякий час, поки він знову не показав Дилану брелок та не спитав: — Хочеш собі?
— Тобто?
— Насправді цей брелок зробив я. Різьблення — це не зовсім моє, як ти бачиш, але візьми його як заклад.
— Заклад?
— Так, заклад, що візьмеш трубку, коли я телефонуватиму тобі.
— Дурнуша, — сказав йому Дилан. І ні, ніякі метелики в животі у нього не літали. — Гаразд, я беру, — але тільки-но він хотів взяти брелок, як Раян зробив крок назад.
— Знаєш, краще замість цього поцілуй мене.
Говорячи це, він поклав свої руки собі в кишені та не міг спокійно встояти на місці, спираючись то на одну ногу, то на іншу. Вагаючись, Дилан на мить глянув на його обличчя, але все ж підійшов ближче до другого та нахилився, з‘єднуючи їхні вуста у поцілунку.
Цей поцілунок відчувався інакше за перший. Куди вже, той перший був не по-справжньому: просто шоу для глядачів навколо. Проте цей поцілунок… в ньому вмістилась втома, фрустрація, розрада, надія та крихта чогось невідомого.
— Нас… думаю, нас вже чекають, — хрипло промовив Дилан, коли їхні губи роз‘єднались, та, покидаючи мисливський будиночок, Раян тихо закивав із якоюсь самовдоволеною усмішкою на його обличчі.
Двигун фургона голосно запихтів, як усі, побачивши, що хлопці уже підходять, повсідалися в автівку. Світило сонце, та взагалі, день був сповнений світла та свіжості вітру. Та коли і Дилан з Раяном залізли в салон, цього разу вже Дилан запропонував іншому свій навушник. Його телефон був повністю заряджений та вони вирішили послухати якийсь інший подкаст разом. Їхні посмішки зустрілись: здається, вони думали про одне і те ж. Так, очевидно, їм двом уже в печінках сидів цей Hag Of Hackett Quarry.
_________
*в оригіналі Дилан заплутується та замість сталого виразу to learn by heart використовує to learn by head.