Work Text:
Лібер запросив її у подорож на її випускному. Він закінчив школу кілька років тому, але прийшов привітати свою сестру, і свою дівчину.
Дівчину... Так приємно було відчувати себе дівчиною Лібера. Це робило Розабеллу щасливою.
Вони веселилися і танцювали весь вечір, а потім вирушили гуляти. Віккі тактовно збрехала, що дуже втомилася, і залишила брата наодинці з Розі. Вони гуляли до самого ранку, милуючись сяйвом зірок.
Лібер ніжно тримав Розабеллу за руку і закохано дивився на неї, весь час посміхаючись, але якось трохи сумно.
– Поїхали зі мною Європу! - раптом запропонував він, - На все літо!
- Маман не відпустить, - сумно зітхнула Розі.
- Зі мною відпустить! Я покажу тобі нічний Париж, покажу Венецію та Барселону! Будемо лише ти, я і свобода! Погоджуйся, моя маленька!
І Розі не змогла відмовитись. Цієї ночі вони вперше поцілувалися по-справжньому. Глибоко та довго. Розі заривалася пальцями в густі чорні кучері Лібера, а він обіймав її за талію, міцно притискаючи до себе. І Розі почувала себе найщасливішою у всьому всесвіті.
Це почуття щастя не залишало Розі все літо. Вона погано запам'ятала міста, архітектуру, історії гідів... Та це й не було їй цікаво. Вона ніколи не захоплювалася культурою чи історією Європи. Як всі в родині Аранеа, Розабелла тяжіла до природничих наук, особливо хіміко-біологічного спрямування. Але Лібер не давав їй сумувати.
Він показував дівчині яскраві літні зірки, сходи сонця над морем, тумани над горами... Вони гуляли вузенькими старовинними вулицями під теплим літнім дощем. І це Розабелла добре пам'ятала.
Вона пам'ятала очі Лібера, що горіли пристрастю, його ніжні руки, його гарячі губи, мурашки по тілу, тихий шепіт, гучний стогін... Вона пам'ятала легкий, ледь відчутний, біль на тлі тягучого мов карамель задоволення. Вона пам'ятала кохання, в якому вони купалися ці чудові три місяці.
- Я хочу тобі щось сказати, - тихо казав Лібер, коли вони разом лежали на березі Середземного моря під променями вечірнього сонця Барселони, - Я люблю тебе. І це ніколи не зміниться. Що б не трапилося, я завжди буду поряд з тобою! Навіть якщо тобі здаватиметься, що мене немає!
Тоді ці слова здалися Розі просто дивними. Лібер взагалі був дивним останнім часом. Блідим, трохи млявим. Але все одно найкрасивішим, найулюбленішим, найкращим.
Ніхто й ніколи не піклувався про Розі, як Лібер. Він завжди стежив, щоб вона добре поїла, випила свої ліки та одяглася за погодою. Він оточував її ніжністю та ласкою.
Розабелла і без слів відчувала його кохання. Вона була впевнена, що це нікуди не зникне. Вона завжди будуть разом. Одружаться найближчим часом. І будуть жити довго і так само щасливо як зараз.
Не судилося.
Лібер помер цієї осені. Рак повністю захопив його тіло метастазами, знищуючи будь-які шанси на порятунок.
А в перший день наступного літа Розабелла народила двійню. Хлопчика і дівчинку. Їх назвали Фіона і Кілліан.