Work Text:
Що забула в мене вдома? Муракамі?
Роздягаючись, книжок не віддають.
Бумбокс "Віддаю"
Колишні дівчата захоплювали помешкання Арно за допомогою зубних щіток, дезодорантів, станків для гоління — рожевих та блакитних — та міцелярної води: спочатку у ванній кімнаті ставало на одну річ більше, потім на дві, три, п'ять — а далі Арно сам не помічав, як звільняв шухляду в спальні.
А ось Валентин… о, Валентин діяв зовсім інакше! Він спокійно чистив зуби запасною зубною щіткою, користувався дезодорантом Арно й навіть надягав його футболки, а простір захоплював за допомогою книг. І якщо дівчата зазвичай обмежувалися ванною та шухлядою в спальні, Валентин хіба що тільки у ванній книги не залишав — і то лише тому, що вологість їм була протипоказана.
Книги Валентина були на письмовому столі Арно, на підвіконні в кухні й навіть у торбині для покупок, що висіла на крючку в передпокої. Книги з історії, юриспруденції, іноземних мов, польової медицини, навіть фізики та фізіології фігурного катання — інтереси Валентина були дуже різноплановими. «Ніколи не знаєш, що знадобиться в житті», — казав він, й Арно думав, а чи не розказати Валентину про існування інтернету, але в глибині душі вважав його любов до паперових книг дуже зворушливою.
Книги врізалися Арно в поперек, коли Валентин цілував його на дивані у вітальні, він перечіплявся через книги на підлозі, коли Валентин тягнув його до спальні. Сьогодні він навіть знайшов одну книгу під подушкою, перестеляючи постіль, і дуже недоречно пригадав, як сам її туди запхав кілька днів тому, вирвавши з Валентинових рук, бо ліжко створене для того, щоби в ньому кохатися, а не читати.
Це було три дні тому, пригадує Арно, а вчора вони посварилися через якусь дрібницю, Валентин пішов із його квартири, залишивши всі свої книжки, і тепер вони їжачилися на Арно різнокольоровими стікерами — Валентин принципово не робив жодних позначок на сторінках, навіть олівцем — і начебто його засуджували.
— Ууу, розляглися тут, — роздратовано каже Арно стосу книжок на підлозі біля ліжка — звісно, з того боку, де любив спати Валентин — й аж трохи підскакує від дзижчання дверного дзвінка.
На порозі стоїть Валентин зі своїм одвічним ввічливо-відстороненим виразом обличчя. Точніше, Арно раніше думав, що він одвічний, ще до того, як Валентин почав захоплювати його квартиру своїми книжками, що проникали в кожний куток, ніби щупальця якогось велетенського спрута. А тепер він знає, що вираз обличчя Валентина може бути зовсім іншим, і від того йому болить удвічі сильніше.
— Чого тобі? — питає Арно з удаваною байдужістю.
— Потрібна одна книга, — відповідає Валентин. — Завтра важливий семінар.
— Ну то забрав би відразу всі. Втім, для цього, напевно, доведеться орендувати вантажівку.
Валентин здивовано піднімає брову.
— Не думав, що мої книги так тебе обтяжують, ти раніше про це нічого не казав. Хочеш, замовимо книжкову полицю? Я все оплачу, звісно.
Арно здивовано кліпає очима.
— Зовсім вони мене не обтяжують. Просто я подумав, що ти… що ми…
А чого він, власне, подумав, що коли Валентин пішов від нього вчора, він зробив це назавжди? Він же навіть жодної книжки із собою не взяв! Навіть цієї, для дуже важливого семінару.
«Ну я й бовдур», — думає він і кидається до Валентина, щоби попросити пробачення й помиритися способом, який ніколи його ще не підводив.
Дорогою до спальні вони перечіпляються через книжки на підлозі, а коли Валентин штовхає Арно на ліжко, у поперек йому врізається книга, яку він сьогодні знайшов під подушкою. У перерві між двома поцілунками, стягуючи із себе футболку, Арно єхидно питає Валентина, чи не хоче він прямо зараз забрати книгу для дуже важливого семінару, щоби потім не забути, а той дивиться йому в очі і з перебільшеною серйозністю відповідає:
— Роздягаючись, книжок не віддають.
«А полицю все-таки треба буде купити», — думає Арно, з блаженним зітханням відкидаючись на подушки.