Chapter Text
Тисяча дев'ятсот вісімдесят шостий був важким для всіх. Але особливо вона була такою для групи підлітків. Навіть після того, як влада зробила все, аби виставити Едді наляканою жертвою та свідком жахливого вбивства – він все ще час від часу міг ловити на собі криві погляди з жагою помсти. Шрами все ще хотілося, ДУЖЕ хотілося почухати.
Те, що Едді зміг пережити таку сильну кровотечу з купою інфекцій, та наживу відгризаною частиною торсу назвали справжнім дивом.
Дні в лікарні були дуже стресовими для Ненсі, Робін, Дастіна і Стіва.
Останні двоє ночували в палаті Едді в ТОЙ день, і якщо Дастін не витримав і заснув, то Стів сидів... довго. Він вглядався в Мансона, вичікував, доки він прокинеться і молив все, що тільки могло існувати, аби він насправді прокинувся.
– Не варто так на мене витріщатися, я не сплю вже п'ятнадцять хвилин через тебе. – пошепки каже Едді. Він впевнений, що всі п'ятнадцять хвилин пішли на те, аби сказати одне речення. Він розплющує очі, ледь-ледь і посміхається, дивлячись в бік Стіва.
– Сучий ти син! – голос Гаррінгтона був гучнішим.
– Сучий ти син! – повторив Дастін.
Повернення Хоппера з самого пекла, значно спрощувало справу з Едді. Але під цим, здавалось би, хеппі-ендом було одне велике, ВЕЛИКЕ але. Макс все ще в лікарні. В реанімації. І вона виглядала просто жахливо. Коли Едді вже міг пересуватися, він зайшов в палату і зніяковів з того, що маленька дівчинка виявилася настільки сміливою. Вона все ще була в комі. Вона свідомо поставила на кон власне життя, просто за шанс перемоги. Лікарі все ще не могли сказати, чи оговтається вона, та навіть якщо і так, її тіло зневічене назавжди. Тому навіть якщо їх стан стабілізується, з цим їй доведеться жити. І це... Найгірша частина. Вся компанія, від дітей до дорослих дітей, провідували Макс щотижня (але Лукас і Од навідували її щодня)
Та свідомістю блукала думка про те, що фактор самого існування Макс був єдиним, що стримувало апокаліпсис в повній мірі. І все, що лишається робити – намагатися жити і готуватися до найгіршого. До минулого життя повернутися було майже неможливо.
Довелося багато чого пройти, аби в принципі мати змогу побудувати життя хоча б близьке до того, яким воно було, при тому кожного дня бути впевненим, що все це може бути зруйновано.
І це поступово вдавалося.
Час просто йшов далі.
– Ні, ти НЕ можеш сказати, що ти не дивився "Моріса". Це ж така драма, що годі й шукати. – Робін закочувала очі, поки Стів розглядав касету. – І фільм новий! Тільки приїхав.
Едді ще не було, на дворі середа, зазвичай він приходив десь о п'ятій, за дві години до закриття. Він завжди приїжджав щосереди і щоп'ятниці, останнє було для того, аби вмовити когось впустити його в дім, аби там ночувати і теревенити про різне. Особливо "різне" стосувалося Робін, бо майже завжди вона погоджувалася прийняти його до себе. А Стів... Це Стів.
– Ти знаєш, я більше по романтичним комедіям і тріллерам. – Стів зітхнув, споглядаючи на годинник.
– Скоріше по лайновим ромкомам і тріллерам, – Робін опирається о стійку і прикусує губу, вона посміхається, спостерігаючи за Гаррінгтоном який не звертає увагу на кількох красунь навколо нього, але дивиться на годинник, – а може тобі подивитися його з Едді? В нього, звичайно, такий самий паскудний смак як і в тебе, але це дає вам... багато чого спільного.
– Хіба ми на вихідних будемо у Едді? – Стів дивився на Баклі так, ніби в них дійсно були якісь плани на вихідні. Робін майже пробила лобом стіл.
– Ні, телепню, не ми, а ти. Вам вже давно варто трохи потусити. Без мене.
– Що? Баклі, не збираюся навіть в теорії їхати до нього дивитися фільм. По-перше, він буде мені говорити про свої ді-ен-ді, а мені цього достатньо і від Гендерсона. А по-друге, це схоже на... Е...– Стів замовчав, а потім перевів тему, – про що хоч фільм?
– От подивишся і дізнаєшся. Я не підписувалася ставати твоїм особистим каталогом спойлерів.
– Прив-і-іт, рабам капіталізму!
Палка розмова надала приходу Едді трохи більшого елементу неочікуваності. Стів відволікся від журналу, і, нахилившись до Робін, сказав пошепки.
– Зараз почнеться.
– Ага.
Мансон помітив цей тихий діалог і трохи насупився.
– Гей! Ви не надто й ласкаві до мене! А я ваш найпалкіший і найчастіший клієнт.
– Тебе ніхто і не змушує цього робити, хто винен, що ти сюди ходиш як на роботу, – закочуючи очі, Стів перегорнув ще одну сторінку журналу, намагаючись знову сфокусуватися на глянцевих сторінках. Коли він підняв голову, аби подивитися на хлопця, то Едді вже стояв з його дивакуватою посмішкою, яка означала початок щотижневого "давайте-я-вам-щось-запропоную", а його інтонація звучала так, щоб можна було точно подумати про відверте знущання.
– Та у вас тут просто натовп! Не протиснешся.
Це воно й було.
– Середа. – Баклі і Гаррінгтон відповіли більш втомлено.
– Се-ре-да. То може сьогодні підете раніше?
– О, ні, нам ще за минулий раз пригадують, коли ми пішли рятувати твою сраку і ти мене ледь не зарізав, зате прокат простояв закритим цілий день. Ми так більше не робимо. – Стів закотив очі, гортаючи сторінки.
– А ще, в нас половину міста перервала діра в інший всесвіт, всі тільки заспокоїлися, май совість, людям треба відволіктися. – Робін все ще стискала в руках той диск, про який вже встигла протеревеніти Стіву всі вуха.
Але задзвонив телефон, так як дівчина стояла поруч з ним, тому честь підняти перепала їй. Після короткого діалогу, дівчина видала звук, який можна було б охарактерезувати як "завивання-від-надмірної-робочої-навантаженності". Вона видихнула і взяла планшетку.
– Там касети привезли. Я скоро повернуся.
– Не налажай з цифрами, як минулого разу.
– Ха-ха. Не обіцяю.
З рештою, Едді та Стів лишилися наодинці. І Стів був готовий поклястися, що краще б він пішов за тими VHS. Дивитися на Едді було нестерпно. І Стів не розумів чому. Хоча, насправді, розумів, бо він не тупий, аби не помічати того, як інколи хочеться затиснутися з Едді десь у кутку. Такі думки його відлякували і він просто вважав що під "затиснутися" він мав на увазі... Щось інше.
Він точно не був гомофобом, чи кимось з подібних виродків, але було дивно думати про щось таке з хлопцем, а тим паче, думати про таке з участю Едді.
– Гаррінгтон, ти мене чуєш, агов? – хлопець клацав пальцями перед Стівом.
– А? Так. Просто... Думаю.
– Інколи думати можна вголос, особливо коли перед тобою інша людина. Це ще називають діалогом, знаєш?
Як нестерпно.
– А я от думав, наприклад... Що, дивно, що тобі довелося пережити подібне, не один раз, і ти так... Нормально до цього відносишся. – Едді говорив тихіше, озираючись, чи не підслуховують його.
Стів, натомість, саркастично засміявся. І, насправді, за ці кілька років йому стало байдуже, чи чують його, бо життя стало схожим на сценарій якогось пришибленого фільму, тому навіть йому повірити в це було важко в реальність того, ЩО відбувалося.
– Та-ак, абсолютно нормальне життя американського підлітка: бігати з битою за великою хтонню, яка може зжерти все місто, потім бути побитим та під кайфом через росіян, які мали базу в торговому центрі де ти працюєш продавцем морозива, після чого перетворити супер-тачку в бляшанку заради порятунку друзів від монстра, який заволодів тілом старшого брата-виродка Макс, щоб в результаті тебе ледь двічі не задушило в іншому вимірі, і все це паралельно з тим, що весь час треба прикривати дітей від вірної смерті. Класика, а в тебе хіба не так було?
– Ні, мене всього лише звинуватили у ритуальному вбивстві і майже вбили кажани.
– Так, Гокінс вміє дивувати, та наповнювати твоє життя несумісним з буденністю лайном.
– Подивимося фільм в мене?
– Якось ти дивно перескакуєш з теми.
– Ну, не сказав би. Розумієш, Королю Стів, враховуючи те, що нас ледь не вбили в іншому вимірі і що в нас апокаліпсис на носі, якщо та лиса дівчинка не зможе зібрати достатню кількість сил для перемоги, то може... Ти, я. Фільм? Без Гендерсона, чи Робін. Нас об'єднує хоча б те, що нас двох покусали кажани. Ми товариші по крові! І ми маємо потусити. – заключив Едді.
Стів замислився, але пропозиція виглядала досить підозріло.
– Тож на...
– О, так.
– Я і...
– Давай, розвантажуйся, Гаррінгтоне. Я тебе запрошую подивитися фільм, а не трахатися ніч напроліт, розслабся, серденько.
За Стівом щось впало. Коли він обернувся, двері в підсобку зачинилися максимально швидко, але коробка лежала поруч з ними. Вилаятися без слів було єдиною правильною реакцію в цей момент, бо Гаррінгтон зрозумів, що від Робін йому точно не сховатися і вона буде розпитувати його всю зміну про це. А може й довше. А може вона це лишить на той момент, коли Стів буде неготовий відповідати.
Це ж Робін.
– Коли?
– В п'ятницю я буду тут. Можу підкинути. Заїдеш до моєї скромної резиденції.
– Я подумаю. – Стів почесав потилицю, – Так, ти щось хотів взяти, чи вирішив відволікати мене від виконання моїх обов'язків на "неймовірній" роботі за чотири долари на годину?
Едді посміхнувся, трохи нахиливши голову, та простягнув йому диск.
– За все треба в цьому житті платити. Навіть за твою увагу, Гаррінгтон.
Стів ледве опанував свої руки, аби вони не так помітно тряслися, коли він забирав з монетниці сімдесят п'ять центів.
– Не забудь його повернути... Через тиждень. Те, що в нас є спільні друзі які з тобою тусуються, не значить, що я дозволю тобі забути про термін повернення.
– Добре-добре, Королю Стіве! Ваш вірний лицар поверне вам диск в наступну середу. А про фільм подумай. І подзвони.
Едді пішов. Насправді, напевно, можливо, натяки від хлопців він може розуміти так само, як і натяки дівчат. Але це не точно. Якби у Стіва було трохи краще з математикою, можливо він би навіть вивів вірогідність.
Робін вже стояла за спиною, спостерігаючи за тим, як він повільно розвертається до неї, зі зніяковілою посмішкою.
– І-і-і? Що це за пропозиція була така? – Робін нетерпляче чекала коли Стів скаже хоча б щось.
– Робін.
– Ну що? Що він тобі сказав?
– Будь ласка, розбери коробку з касетами самостійно.
*
Телефон в коридорі безпервно дзвонив, поки дівчина мила посуд. З вологою ганчіркою та склянкою в руці, Баклі підняла слухавку.
– Робін слухає.
– Я запросив його на побачення! Ну добре, не зовсім. Але майже.
– Бляха! – слизькі руки виронили чашку разом з телефоном. Через лайку та легке гриміння, вона підняла телефон, а за тим як улюблена посудина перетворюється у купу скла лишалося лише спостерігати, – Чуваче, не можна так різко говорити щось подібне! Ти винен мені чашку.
– Баклі, заради тебе та твого терпіння, я скуплю весь магазин посуду через дорогу від відеопрокату, але прошу, скажи як він відреагував. Я місця собі не знаходжу, бо він так і не подзвонив. – емоційність Мансона дозволяла зрозуміти те, що він дійсно хвилювався через це.
– Ну... Якщо весь посуд, мені ще потрібна нова сковорода...
– Р-о-б-і-н!
– Добре-добре, – дівчина засміялася, спиною притискаючись до стіни, – він майже всю зміну мовчав і дивився на годинник, але після того як ти пішов, я була вже готова викликати швидку, бо він та-а-к почервонів і ледь пересувався.
– Це добре?
– Не знаю. Але старайся більше не вживати слово "трахатися", коли запрошуєш когось на побачення. Це відлякує. Навіть Стіва, напевно, відлякало.
Едді замовк на якийсь час, через що дівчині довелося згадувати всі рази, коли Стів якось реагував на згадки про хлопця, його присутність і в принципі на все що його стосувалося.
– Не бійся. Він ще не зрозумів, напевно, як виглядає зі сторони, коли поруч хтось про тебе згадує. Можливо, звісно, він ревнує тебе до свого дитсадку, але ручаюся, він точно не вріже тобі, якщо ти запитаєш в нього чи хоче він тебе поцілувати, коли ви вдвох, в твоєму смердючому трейлері, дивитеся романтичну драму, і він бере твоє обличчя в свої руки... Не знепритомній лише від думки про це, Мансоне, прийом, ти мене чуєш?
– Я тебе обожнюю, крихітко. – тон Едді став трошки енергійнішим. Навіть через телефон можна було відчути як хлопець посміхається.
– Фу, не кажи так більше. До речі, ти певен, що в нього є твій номер? А от тепер, мовчання Едді могло говорити те, що він точно дав собі ляпаса.
– Прорахувався.