Chapter Text
Пекло.
Саме таким словом Джісон охарактеризував би цей день. Спочатку десятигодинна поїздка потягом з одного кінця країни в інший, потім намагання знайти автобусну станцію в абсолютно чужому, величезному місті. Через приблизно годину пошуків і розпитування місцевих він все ж її знайшов, але тепер хлопець намагається не вмерти від спеки і духоти в цій довжелезній черзі за квитком. Не так він, звісно, уявляв собі свій перший день самостійного, дорослого життя.
Джісону сімнадцять. Ще два роки тому в нього не було жодних планів на подальше життя: де навчатись, де жити. Хобі, як такого, теж не було, хіба що гра на гітарі і читання, але ці заняття, на його думку, були настільки типовими, що він не вважав їх за щось особливе. Так було доти, доки його "улюблена" вчителька не записала Джісона добровільно-примусово на районну олімпіаду з історії, аргументуючи це тим, що "ну ти ж хлопець недурний, Винниченка від Петлюри на портреті відрізнити зможеш", хоча він в душі не їбав, хто всі ці люди. Але справді, Джісон не був дурним хлопцем, однак, він також і не дуже любив вчитись, адже для чого напружуватися, якщо можна просто запам'ятати частину матеріалу прямо перед уроком, а іншу частину списати. "Колись такі ігри тебе підведуть, не можна розраховувати лише на удачу " - стверджувала мама, але поки що фортуна посміхалась йому так яскраво, як тільки було можливо.
А отже і зараз Джісон розраховував забити і на цих Винниченків з Петлюрами, і на цю олімпіаду в цілому, але чомусь цього разу він вирішив взяти посібник з історії, який йому з неприхованим скептизмом позичила однокласниця і розібратись хоч трохи в цьому предметі. Може то через обіцянку вчительки поставити дванадцять автоматом за тему, якщо Джісон займе призове місце, чи може через мамине «Це ж ОЛІМПІАДА, не позор мене, сину, сядь і вчи». Історія йому ніколи не подобалася, тому що вона здавалася якоюсь нудною Санта Барбарою: десятки різних партій, одні підтримують одних, другі підтримують других, при цьому користуючись допомогою третіх, потім вже взагалі ніхто нікого не підтримує, а всі просто один одного ненавидять і хочуть повбивати. Однак, з кожним прочитаним розділом, чомусь, його затягувало все більше і більше. І, в результаті, затягнуло так сильно, що він заснув під час перегляду якоїсь документалки про Другу світову війну, коли стрілка годинника перевалила далеко за опівніч.
Вчителька не приховувала свого здивування, коли вперше відпросила Джісона з уроку фізкультури, для того, щоб хоча б поверхнево пояснити йому матеріал а, натомість, отримала п'ятнадцятихвилинну лекцію на тему "В чому геніальність Симона Петлюри і до чого тут балерини". Тепер кожен урок історії для хлопця був, неначе ковток свіжої води під час спеки. Виявилось, це дуже класне відчуття - коли ти не просто сидиш під час уроку, в'яло записуючи конспект під диктування вчителя, а запитуєш, відповідаєш і потроху починаєш розбиратися в предметі. На хвилі ейфорії Джісон вирішив спробувати подружитись і з алгеброю, але замість ще одного просвітлення отримав лише бубніння собі під ніс типу "давай, розв'язуйся, холєра ясна", і відразу ж за цим сльози безвиході. В одинадцятому класі, остаточно зрозумівши, що душа Джісона лежить лише до чогось гуманітарного, він полишив спроби розібратись з математикою і взявся за вивчення мов, при цьому не покидаючи історії.
І ось, випустившись зі школи і вдало склавши екзамени він поступив до університету, про який вже мріяв більше року. Нарешті, студентське життя!
Але в цей момент, після годинного пошуку автобусної станції, яке супроводжувалось спробами не розплакатись посеред міста від страху і паніки серед натовпів незнайомих людей, заселяючись до однокімнатної квартири, яку батьки люб'язно погодились знімати їхньому сину-розумничку для більшого комфорту, Джісон думає:
Може дарма я сюди приїхав?...
Він - хлопець, який не звик до самостійного життя, не любить виходити зі своєї зони комфорту, тепер має перебувати в цьому величезному місті сам-саменький, без жодної знайомої людини поруч. А міг би вчитися в рідному містечку, не переймаючись, чи вистачить йому грошей на їжу та проїзд. Міг би, але він обрав самостійне, щоб його бляха, життя і пожалкував про це в перший ж день. Хоча, з іншої сторони, він чудово розумів, що рано чи пізно довелось би дорослішати. Але тепер постало питання: чи не зламають його такі раптові зміни? Лежачи на невеличкому диванчику, роздумуючи про своє подальше життя, Джі не помітив як почав плакати: йому вперше по-справжньому страшно. Розуміння того, що віднині він тепер сам-на-сам зі своїми страхами, переживанням і тисячами незнайомих людей накрило з головою. Треба було заспокоїтись, а тому, включивши улюблений плейлист, замучений цим важким днем хлопець, заснув, намагаючись відганяти погані думки різними приємними спогадами і мріями.
Зранку хлопець прокинувся від звуку будильника і спершу не зовсім зрозумів де він знаходиться і навіщо взагалі так рано прокинувся.
А, точно...
З Днем знань.
Поснідавши і одягнувши щось більш-менш презентабельне для першого дня в новому навчальному закладі, Джісон поплівся до університету. Людей на вулицях ранкового міста було помітно менше, ніж вчора, а тому здавалось, що навіть дихається легше, хоча все ще було страшно заблукати. Перші п'ять хвилин він йшов тупо втикаючи в карту на телефоні, хоч навігатор і говорив йому через навушники куди рухатись та куди повертати. Але згодом, чимало не в'їхавши лобом в якийсь стовп, він просто вирішив ще кілька разів уважно подивитись на свій маршрут і, цілком довірившись голосу навігатора і своїй пам'яті, заховав телефон до кишені рюкзака.
- Через десять метрів поверніть ліво-...
- Ну? І чому замовчав? - пробубнив Джісон, при цьому дістаючи телефон.
Він намагається його включити раз, другий.
Якого хуя...
Вирубився.
- Браво, Джісоне! Напевно, перед тим як вчора почати жаліти себе під пісні Ланочки Дель Рей, треба було поставити телефон заряджатись, - думає хлопець. - І що тепер робити?
А тепер, хлопче, спробуй не заблукати в цьому величезному місті без працюючого телефону і найменшого уявлення куди тобі йти.