Work Text:
— Стіві, просто розслабся, тут нікого немає, — Едді привалюється до нього ближче, і хазяйновито обіймає за талію. Сутінки фарбують небо у блідо-рожевий, навіс над лавкою захищає їх від дрібного дощику.
Стіва все ще веде від нещодавнього оргазму, але тіло неконтрольовано заклякає при погляді на купу сусідніх трейлерів. Він залюбки б далі валявся у закутку на ліжку під гітарою та постерами Judas Priest, але Едді закортіло на свіже повітря.
— Дядько приїде лише завтра, а сусідам абсолютно байдуже, що я тут і з ким роблю, повір, крихітко. — Едді трохи відсувається і серйознішає. — Чи тобі некомфортно і я занадто тисну? Ти просто скажи, бо я вже звик, що для всіх я фрік, можу за це отримати, і в очах суспільства мені не виправдатись ніколи.
Стів нервово сміється.
— Я вже сто років не король школи, якщо ти не помітив, і я радий цьому, насправді. А ще… Я бився з монстрами і російською розвідкою, після цього вже не варто переживати, чи не натовчуть мені пику якісь сусіди за те, що мене побачили з хлопцем, правда? Я переживав би за те, як сприймуть батьки, напевно, якби їм не було вже давно на мене байдуже. Тому ні, справа не в цьому.
— Тоді в чому?
Стів знизує плечима.
— Я хвилююсь за тебе. Нащо тобі… додаткові проблеми.
— Стіве, — Едді хмурить брови, але вже не може стримати посмішку. — Для більшості почесних громадян я сатаніст, лідер секти та содоміт, бо у них це все зазвичай іде в комплекті. Мені якось занадто дорого дісталось це життя, щоб переживати за кожний косий погляд. Свідомо нариватись, лапаючи тебе за сраку у неділю перед купою прихожан я все ж таки не буду, але обмежувати себе абсолютно у всьому теж не збираюсь. Єдине, за що я переживаю, це як може сприйняти дядько, це так, але сусіди майже з ним не спілкуються і не побіжать доповідати, що тут було.
— Добре, — посміхається Стів та притягує Едді у поцілунок. — Я буду звикати.
Едді обіймає його за шию, і цілує повільно, без поспіху, у грудях гаряче стискає, коли Стів кладе руку йому на бік, де під розтягнутою футболкою ховаються потворні шрами, що павутинням повзуть на живіт та спину. Едді ненавидить їх та збирає гроші на величезне татуювання — зграя кажанів, звісно, така собі нехитра терапія. Стів тільки каже, що головне аби самому Едді подобалося, а ще, що він до біса красивий з усіма цими шрамами теж. Каже так захоплено, що Едді навіть вірить у це сам.
Сонце зовсім зникає за небокраєм, хтось вмикає біля трейлерів навпроти ліхтар.
— Вибач, що не лишусь на ніч. — Стів стискає його коліно.
— Я ж тобі казав, все добре. Не знаю, коли точно приїде дядько, буде незручно, якщо ми проспимо.
— Дійсно, — пирхає Стів, згадавши як саме вони прокинулись сьогодні. Ліжко справді було завузьке для двох, але Едді за ніч переповз буквально на Стіва зверху, а потім заявив, що це зручніше за всі матраци в світі.
Машина Стіва стоїть біля стежки, що веде з траси, але зараз там нікого немає, і сама траса порожня.
— Підемо до мене завтра? — Стів пестить Едді по щоці, погладжує скроні, заривається у пухнасті кучері і Едді мружиться від задоволення, як кіт. — У мене не так затишно, звісно…
Едді пирхає:
— Ти називаєш затишною цю крихітну халупу, де з декору лише постери та плед в клітинку, серйозно?
— Серйозно, тут хоч і мало місця, але дійсно душевно, — Стів знизує плечима. — Я виріс у величезному домі, що вважався крутим і все таке, але завжди відчував себе там чужим і загубленим. Може здатися, що я просто дурний і невдячний, не цінував те, про що хтось мріє, але…
— Я ніколи не мріяв про ці понтові штамповані будинки, чесно, — хитає головою Едді і стискає його руку. — І мені дуже шкода, що ти відчував себе так.
— Справа не у домі, звісно. Але я був радий, коли вони його продали.
— Іди-но сюди, — Едді притягує Стіва в обійми, коротко цілує в щоку. — Звісно підемо до тебе, і куди захочеш. Куди завгодно, аби з тобою.
— Чудово, — Стів обіймає його міцніше, не може відірватися, трохи повертає голову та зустрічається губами з теплою посмішкою і нахабним язиком.
Від ідеї цілуватися просто на вулиці, хоча поруч нікого немає, все ще трошки тремтить шлунок, а ще Стів мусить визнати, це до біса збуджує.
— Тобі час їхати, — неохоче відлипає від нього Едді. — Щоб не блукати по темряві.
Комендантської години в Гокінзі немає вже два місяці, але неприємний осад поки не відпускає.
— Так, вже час, — Стів витягає ключі. — До завтра. Кохаю тебе, кажанчику.
— І я тебе дуже.
Едді вже звик, що це правда. Що про це можна спокійно казати один одному, скільки хочеться. Раніше він би думав, що все занадто швидко, чи щось таке, але після того як насилу вижив, бажання відкладати щось на потім зникло як явище.
Автівка Стіва рушає і зникає за рогом, Едді розвертається щоб піти до трейлерів, все ще посміхаючись, аж раптом ледь не врізається у Вейна.
Посмішка миттєво тане, натомість груди стискає панічним бридким страхом. Едді одразу нагадує собі, що Вейн — не його батько, звісно, Вейн взагалі-то хороший, от тільки… тільки… він точно все бачив. А Стіва навіть здалеку за дівчину не сприймеш.
— Я… думав ти завтра приїдеш, — нарешті вичавлює Едді, нервово смикаючи край футболки.
— Знайомий підкинув по дорозі, я не став відмовлятись, — знизує плечима Вейн, і від його спокою Едді ще страшніше.
Едді просто до біса страшно, бо якщо на нього не волають прямо зараз, значить буде гірше. Набагато гірше, ніж словесна прочуханка. У голові б'ється лише одна думка: треба забрати гітару, щоб не як минулого разу. Він вже досвідчений утікач, не можна повторювати помилок. Він просто має потрапити в трейлер раніше за Вейна, от і все. Едді каже перше, що спало на думку:
— Я тостер забув, здається.
І зривається з місця. Клятий тостер дійсно треба було вимикати з розетки щоразу, щоб врешті решт не спалив все навколо. Едді залітає в кімнату, тремтячими руками вкладає гітару в чохол, докидує в сумку з комбіком та проводами трохи одягу та папки по ПнД. Хоча б це.
На виході він знову стикається з Вейном, і паніка вже заважає дихати. Якщо його вже все одно виженуть, Едді просто хоче уникнути болючих розмов, але здається з цим теж буде провал. Він вчіпляється в гітарний чохол міцніше.
— У тебе що, репетиція сьогодні? Наче вже пізно, — Вейн проходить до дивану, наче нічого не трапилось.
Едді не витримує:
— Ти що, знущаєшся? Серйозно, дай мені просто піти без моралей і звинувачень, я прошу тільки про це.
— Едді, ти чого? Куди піти? — Вейн стурбовано підводиться. — Я і не думав …
Едді коротко звиває та опускає сумку на підлогу, від того щоб її жбурнути утримує тільки цінність комбіка всередині.
— Так, я запалився, бо був упевнений, що ти повернешся лише завтра, тому покликав свого хлопця сюди. Я його кохаю, чорт забирай, і не збираюсь за це виправдовуватись! — Едді відчуває, як ком підступає до горла і говорити все важче. — І я знаю все, що ти скажеш, тому просто благаю, дай мені піти і не слухати, чому саме я більше не можу залишатися тут.
— Боже, ти чого собі надумав, дурнику, — Вейн підходить до нього і стискає плечі, але Едді сіпається та виривається з хватки. Вейн продовжує, вже не намагаючись його торкатися: — Я ніколи тебе не вижену з дому, хоч ти що зроби, а те що ти зустрічаєшся з хлопцем, це взагалі не проблема, я давно знав, що ти…
— Що?! — Едді не може повірити у те, що чує, тільки кров шалено калатає у скронях.
Вейн розводить руками:
— Раніше я не розумів, чесно кажучи, але все одно не був проти, а після всього, що трапилося, Едді, аби ти був цілий та задоволений. Едді, ну ти чого?
Едді шморгає носом і опускається на стілець, стягує гитару, вкладає кудись на підлогу, байдуже, аби не впала, сльози неконтрольовано течуть по щоках. Перед очима батько, що лається і погрожує. Ще до того навіть, як Едді сам все усвідомив про себе, батько чморив його за будь який натяк у поведінці чи зовнішності.
Вейн підходить до нього і притягує в незграбні обійми. Едді навзрид плаче йому в плече і не може заспокоїтись, за всі роки страху і поганих очікувань, а особливо за той час, коли у нього нарешті з'явилась дорога людина, яку страшенно хотілося не ховати, а з гордістю запрошувати на сімейні вечері, але за звичкою життя проходило у переховуваннях та брехні. Виходить, що може бути інакше? Весь цей час могло бути?
— Я здогадуюсь, що саме батько роками вбивав тобі в голову, і ненавиджу його за це. Але я завжди казав, що тут ти в безпеці. Такий, яким ти є. Все добре, чуєш мене?
Едді відлипає від дядька весь червоний і опухлий від сліз.
— Т-так. Дякую, ти… не уявляєш як це важливо для мене.
— Все добре, малий.
Вейн тягнеться за серветками і передає йому. Едді, не впевнений, що вже закінчив плакати, голосно сморкається.
— Це ж той хлопчина, що сидів з тобою в лікарні цілодобово?
— Так, — Едді шаріється і комкає серветки. — Це він. Стів.
— Добре, — Вейн посміхається. — То можеш запрошувати Стіва коли захочеш.
Едді шаріється ще сильніше, кліпає очима і думає, що зараз серветки йому знадобляться знову.
Годину потому Едді розбирає сумку, і коли витягує рацію, то не витримує, просто не витримує до ранку, до того ж думає, що Стів ще не спить, але для цього варто і розбудити.
— Код… веселковий, Стіве, код просто найкращий в світі, відповідай, бо мене розірве чекати до ранку.
З рації чутно шурхіт, а потім сонний голос.
— Не кажи, що ти кудись поперся вночі, благаю.
— Як раз ні, я вдома. — Едді підстрибує на ліжку, почувши відповідь. — Діставай серветки, мені знадобилось багато.
— Що? — перепитує Стів, прокидаючись остаточно.
— Зараз розповім.
Радість Едді чутно через усі перешкоди радіохвиль.
Вейн сьогодні довго не може заснути, згадує, як вперше здогадався про Едді, думав про те, як важко йому буде. І що крім ставлення суспільства на нього чекає багато загроз, у тому числі люди, що розбиватимуть його добре серце. Але Вейн бачив, як вперто чергував біля нього Стів, навіть коли Едді ще був геть непритомний, а сам Стів ще тримався за бік та ходив на перев'язки. Як терпів і допомагав в усьому, бо, ну… "так роблять друзі, звичайна справа".
Вейн дуже сподівається, що це нове, такою ціною виборене життя, буде для Едді дійсно набагато щасливішим за попереднє. Вейн посміхається, почувши з кімнати бубоніння рації. Так і буде. Обов'язково.