Work Text:
Він не знав, куди біг. Він просто хотів скоріш сховатись, щоб ті, хто переслідував його, не схопили його за ноги.
Будинки на провулки проскакували в полі його бокового зору, але хтось все одно схопив його за руку.
Він хотів брикатися та кричати, але йому закривали рота рукою та міцно тримали коло себе.
Зляканим до смерті поглядом, він міг спостерігати, як ті злочинці, що переслідували його, швидко пробігали перед його очима, не помічаючи хлопця.
Той, хто тримав, нарешті відпускає, коли запевняється, що нікого більш нема.
Хлопець хотів бігти, але його знов хапають за куртку та обертають поглядом до себе.
- Дитино, з тобою все в порядку? - на нього дивитися ніхто інший, як Ластик - герой, який наставляв його з того часу, як він почав свою діяльність, як месник.
- Т-так, дякую. - соромливо опускає голову, але її підіймають пальцем.
Коли Гумка запевняється, що вся увага месника обернена йому, він дістає контейнер з їжею, та кидає: "Лови!"
Хітоші ловить інстинктивно. Він хотів повернути, але Гумка водить рукою, запевняючи, що те все хлопцю.
- Тепер ти розкажеш мені, хто ті люди? - очі його чорні дивляться прямо до фіолетових очей Хітоші.
- Я... Я не знаю, я тільки можу сказати, що вони не хотіли, щоб я залишився живим.
- Логічно. Ти подумав, над моєю пропозицією?
Коли хлоп тільки почав свою діяльність, він не очікував, що це йому принесе щось, окрім якоїсь фізичної практики та змогу допомагати іншим, він також так вбивав час. Але він явно не очікував, що цей герой якось зацікавиться їм. Гумкоголовий з того часу, як побачив Хітоші на вулицях міста, був поруч, поглядаючи на нього з-за тіні та вмішуючись кожен раз, коли в хлопця були неприємності. Він пропонував йому медичну поміч, одяг, а через місяць після їх знайомства, він приносив з собою додаткові пакунки з їжею, запевняючи, що це готувала його дружина, якій він запав до душі. Він завжди хотів познайомитися з цією містичною дружиною та сказати за все спасибі. Та останнім словом в цьому всьому була пропозиція піти з ними. Певно, що ситуація в житті Хітоші не дуже подобалась Гумці, навіть якщо він не знав його ім'я.
- То що? - з роздумів його виводить герой, який все так ж стояв поряд.
- Я мене є батьки, Гумко, мені не треба прихисток. - жартівливо мовить месник. Але справді, в нього були батьки та криша над головою, йому більшого не треба було. Най вони і не завжди були вдома, але вони багато працювали, щоб забезпечити їх існування в достатку.
- Як вважаєш за потрібне. - герой явно не повірив йому, але й стояти на своєму не став.
Так в тиші вони й стояли, поки Хітоші жував те, що йому передали, в роздумах про життя.
Він все-таки хотів познайомитися з сім'єю Гумки.
Хотів? Отримайте та розпишіться.
Хлопець тікав від хуліганів крутими стежками та заплутаними провулками.
Він заскочив у якусь кафешку, зовсім не маючи розуміння, де він, але сподіваючись зігрітися, адже була середина січня.
Він роздивляється зал, бачучи людей в зовсім різному роду вбранні та за одним столиком, коло вікна та батарей він бачить... Гумкоголового в білій сорочці, на комірі якої була вишивка, він дивитися в телефон, та людину з зеленим кудрявим волоссям, він щось жував, але також дивився в телефон.
Тоді Хітоші почув, як до дверей кафе підійшли його однокласники, він закляк. Діти заходили та починали хапати його за руки. Всім в залі, наче було то в порядку речей, але боковим зором він міг відчувати, як Гумкоголовий вставав і як гнів лунав в його голосі, коли він щось говорив так виходив до Хітоші.
- Що як, діти? В вас якісь проблеми? - Гумкоголовий поклав руку йому на плече, трохи тягнучи на себе.
- Чого ти пристав, старий? Ми просто допомагаємо суспільству, забираючи цього злочинця. - хтось вигукнув.
- Так, а чого ви його ним вважаєте?
- Через... Його примху...
- Якась нісенітниця, тікайте звідси, поки я вашим батькам не подзонив.
- Не лякай нас нашими ж батьками!
- Тоді можу забрати вас до в'язниці. Чом би й ні?
- Ти не можеш зробити цього просто так, тим паче в тебе нема доказів.
- Я можу багато чого. - Гумкоголовий тягнеться до кишені, дістаючи своє посвідчення. - а це допоможе мені.
Діти швидко покинули приміщення.
- От в біса, цей шматок пластику здатен на багацько речей. - в пустоту каже герой. - Отже, дитино, хочеш приєднатись до нас?
- Я не хотів би заважати...
- Не кажи дурниць, моя дружина з превеликою радістю познайомиться з тобою. - Гумкоголовий підштовхував його до столика, за яким вони сиділи.
Хітоші всадили на матовий коричневий диванчик, він знімає свій рюкзак та Гумкоголовий стягує з нього куртку, струшує від снігу та вішає на вішалку коло них.
Йому дають меню.
- Вибери щось собі. - каже до нього герой, ліниво підпираючти голову рукою.
Хітоші одразу глянув на ціни. Його очі округлися та він дивився все на найдешевше.
Його лякає важкий вдих героя.
- Як ви мені всі дорогі. - Хітоші не розумів його слів, іноземне щось для нього.
- Дивись на мене. - Хітоші дивитися спочатку на дружину героя, яка починає тихенько сміятись, а потім на героя, який терпляче чекав. - На ціни не дивись, замов те, що тобі довподоби.
Хітоші всеодно дивитися на ціни, тому Гумкоголовий просто закриває цінники іншім меню.
- Не дивись. Я оплачу. - після ще декількох хвилин вагань та суперечок, хлопцю замовляють великий стакан якоїсь кави та млинці із вишнями.
Поки герой пішов віддати замовлення, містична дружина обертається до Хітоші.
- Не переживай, йому знадобилось багато часу, щоб вбити мені, що я можу замовляти не все найдешевше, а те, що мені подобається. - тоді Хітоші дивитися на людину, він бачить зелене волосся, та лице з великими очима та веснянками.
Одяг був світлий: блакитна сорочка з закатаними рукавами, на шиї була чорна нитка з амулетом, на руках, які місцями були в ранах був браслет та годинник, а на безим'яному пальці була товста каблучка.
- А чому він тоді мав би так відноситись до мене? - тихо питає Хітоші.
- Бо він також про тебе турбується. Він знає тебе достатньо довго, щоб розуміти, що хоче допомагати та захищати тебе. - дружина героя проводить рукою по волоссю Хітоші. - Я Ізуку Мідорія, до речі. - йому простягають руку.
- Я-я месник Місяць... - тихо промовляє хлопець, хапаючись пальцями за простягнуту руку.
- Дуже приємно з тобою в решті решт познайомитися, Місяцю. - усмішка не спадала з обличчя Ізуку.
- Взаємно...
- Тобі подобалося все те, що я передавав через Сашу?
- Сашу?
- Гумку!
- Т-так... Дуже спасибі...
- То й чудово! Сашко не завжди передавав твій відгук і я не знав, що саме тобі зазвичай подобається, тому ніби ходила по кризі.
За цей час повернувся й герой, ставлячи перед хлопцем теплі млинці та каву, простягає вилку.
- Д-дякую, Гумко...
- Мене звати Шота Айзава, дитино. Називай мене за ім'ям.
- Тоді ви можете назвати мене Хітоші..
- Добре, Хітоші, а тепер їж свої млинці, поки вони теплі. - нагадала Ізуку.
Далі вечір проходить тепло та затишно. Ізуку весь час цікавилася тим, що Хітоші подобається, поки Айзава спостерігав за тим, час від часу дивлячись в телефон.
Через декілька годин вони розплачуються та виходять з закладу.
- Йой, то ти диви, зовсім темно. Хітоші, ми тебе краще проведемо. - каже Айзава, обертаючись до хлопця.
- Та не треба, я й так дійду.
- Треба, ти ж казав, що тікав? - говорить Ізуку, вчепившись в руку Хітоші. - А взагалі-то ти дуже холодний. - він вскрикує. - В тебе зовсім тонка куртка!
Ізуку скидає з себе пальто та накидає дитині на плечі.
- Чекай-но, я застебну. - Хітоші почував себе ніяково, та намагався відмовитись, але все одно опинився в великому пальто, що було м'яким, та зігрівало його напрочуд сильніше, аніж його тонка осіння куртка.
- Але Ви...
- Я не змерзну. Головне, щоб ти зігрівся! - він не міг відмовити усмішці, та просто прийняв це.
Він йде в сторону квартири, у якій жив. Позаду плентається Айзава, а коло самого хлопця з підскоком іде Ізуку, яка хапалася за його руку, коли підліток замислювався і мало не входив у стовп.
Коли вони доходять до багатоквартирного будинку, він швидко вручає в руки Ізуку пальто, махає їм рукою та біжить в під'їзд.
Він вже не чув стурбованого голосу Ізуку, який питавсь чи не зробив Ізуку щось не те.
В його день народження, вночі, його зупиняє Айзава, вручаючи в руки 2 коробки. Хлопець здивовано дивився на героя.
- В одній коробці торт та салат. Ти не казав, що саме тобі до вподоби, тому Ізуку зробила Наполеон та Олів'є, у другій коробці чорний плед. Ми дійсно не знали, що подарувати, тому там зверху ще 3000 єн лежить, купиш собі щось. - спокійно пояснює Шота, а потім з м'якою усмішкою додає. - З днем народження!
- Д-дякую.
- Завжди будь ласка.
В той день Хітоші був буде щасливим, засинаючи в новому пледі, який грів його не тільки фізично, а й душевно.
Далі, через півроку, були вступні екзамени, які з усією допомогою Ізуку та Айзави, він успішно здає.
Йому також передають із собою смаколики за гарну роботу.
Після тижня в новій школі, стається напад злодіїв, коли все, що міг хлопець, це спостерігати, як його класного керівника майже задавив гігантський монстр. Він кинувся на допомогу, але потім все стихло та все занурилося в темряво.
Наступне, що він бачить, те 2 занепокоєні голови, стоячі над ним. Він розуміє, що у лікарні. Айзава та Ізуку кидаються до нього. Обидва вони досить добре виглядають фізично, майже ніяких слідів нападу.
А тоді його класний керівник мовить:
- Ти втратив свідомість, коли прийшли герої, тебе вилікували, але... Ми дзвонили твоїм батькам.
- Вони не приїдуть?
- Вони навіть не відповіли. - з очей хлопця течуть дві сльози.
- Тоді, ти можеш піти з нами. - тихо пропонує Ізуку.
- Якщо я... Не заважатиму, то я хотів би цього. - Ізуку обіймає його міцно-міцно і він плаче сильніше та голосніше. Ніхто його не зупиняв.
Нарешті він зможе піти додому.