Work Text:
Яскраве світло невеликої лампи, яке безперервно світить вже четверту годину, змушує очі пекти. Руки від довгої роботи починають дрібно тремтіти, тим самим обтяжуючи і так важку, кропітливу працю. Це лиш другий клієнт за сьогодні, але сил немає взагалі: неначе фургоном переїхало. Мінхо, звісно, знав, що робота майстру манікюру нелегка, але щоразу дивується, як сильно це виснажує.
Хлопець в цій сфері вже місяць. На початку літа, від нічого робити, вирішив записатись на курси манікюру, які йому порадив його друг, Хьонджін. Мінхо, в якого не так добре з художніми навичками, спочатку віднісся до цієї пропозиції скептично, але після недовгих вмовлянь все ж вирішив ризикнути. Не сподобається - він, зрештою, нічого не втрачає. Однак, якщо перші два заняття здавались йому нудьгою світових масштабів, то далі, з кожним наступним уроком, Мінхо затягувало в це ремесло все більше. Експериментувати з кольорами, візерунками, формами нігтів - все це виявилося доволі цікавим.
По закінченню курсів, виникло питання - як ці вміння тепер використовувати? Вчасно з'явилась пропозиція від одногрупника: той шукав сусіда в невеличку двокімнатну квартиру, бо раптово скоротили на роботі і стало туго з фінансами, а колишній соквартирник переїхав. Мінхо вирішив цією нагодою скористатись, а тому облаштував невелику кімнату під свій імпровізований кабінет. Так як він в цій квартирі не жив, а лише користувався однією з кімнат - за оренду платив менше. Хоч на цьому хлопець і зекономив, купівля всього необхідного приладдя для манікюру вдарила по гаманцеві. Справжнім рятівником став Хьонджін, який користуючись своєю популярністю в університетських (і не тільки) колах, постійно підкидував Мінхо все нових і нових клієнтів.
Ось і зараз він обслуговував дівчину, яка була однією з перших його клієнток в цілому. На щастя, нічого складного: блідо-рожевий гель-лак, з маленькими білими краплинками на безіменних пальцях. Проблемою лиш була слабкість її нігтьової пластини, але Мінхо виправив це, укріплюючи її гелем. Взагалі, хлопець не любив, коли клієнти багато балакали під час процесу, але цій дівчині, яка була студенткою медичного університету, він зробив виключення: Ліа щоразу розповідала щось цікаве.
- Ти знаєш хто такі підсніжники?
- Хто? - Мінхо дещо здивувався її швидкому переходу від розтину жаби до квітів. - Може "Що"? Це ж рослина така, ні?
- Ну взагалі так, але це також і неформальна назва мертвого тіла, яке викинули посеред зими в ліс, наприклад, де багато снігу, а знайшли весною, коли сніг вже розтанув, - буденно казала вона.
Краще б розповідала про квіти...
- До чого ти це? - хлопець аж застиг на хвильку.
- Та ні до чого, просто сьогодні на розтин ходили, а там труп такий знаєш... Водянистий? - вражало, з якою байдужістю вона це казала.
- Вау, - Мінхо наче й звик до подібних розповідей, але все одно, Ліа вміла вразити.
- Ага. Це точно. Вау, - ніяких емоцій на лиці, абсолютний покер-фейс.
- Власне, все. Готово, - через декілька хвилин хлопець знімав маску і рукавички, в той час як дівчина милувалась новим виглядом своїх нігтів.
- Краса! - вона вперше посміхнулась за сьогоднішній сеанс, - Дуже дякую, Мінхо.
- Може, хочеш записатись наперед?
- Ні, напевне, - Мія відмахнулась, - Бог його знає коли ці нігті згризу від того навчання.
- Розумію. Ну тоді напишеш, як завжди.
- Гаразд. До зустрічі! - при виході з кімнати вона помахала йому рукою.
- Побачимось! - він коротко махнув їй у відповідь.
Господи. Нарешті.
П'ятнадцять хвилин відпочинку.
Хлопець зранку проспав будильник, і, напевно, спав би до обіду, якби не наполегливі дзвінки клієнтки, яка вже чекала його на іншій квартирі. Не було часу на сніданок, він одразу вибіг з дому, намагаючись якомога швидше дістатися роботи.
А тому зараз, коли він їв бутерброд, запиваючи його чорним чаєм, хлопець відчував себе, неначе в раю.
- Ну як? Легше? - до кухні зайшов його сусід, Чан.
- Кайф, - з повними щоками їжі промовив Мінхо, - Ще б поспати... Годинок так сто.
- Ну, напевно, якщо ти спиш сто годин, то вже ти вже всьо... - Чан відкрив холодильник в пошуках сніданку, - Може навіть підсніжник...
- Ти чув? - хлопець на момент перестав жувати.
- Так, я взагалі до туалету йшов, але цікаве поєднання слів "підсніжник" і "мертве тіло" в одному реченні змусили мене зупинитись.
- Мда, реально цікаво... - Мінхо продовжив жувати, - Ти б чув про що вона мені минулого разу розповідала, там внутрішні орг-
- Стоп-стоп! - Чан виставив долоню вперед, - Ти може й звик до її монологів, але я - ні.
- Як скажеш, - він стиснув плечима, - але неймовірну історію пропускаєш.
- Між "неймовірною історією", і блювотою після неї, та сніданком я оберу друге, дякую.
Пролунав дзвінок у двері.
- Знову до тебе? - спитав Чан.
- Так. Останній на сьогодні.
- Останній? Тобто хлопець?
- Угу. Хьонджін порекомендував мене якомусь своєму товаришеві по танцям, - в двері знову подзвонили, - Йду! - Мінхо поплівся до входу, дожовуючи канапку.
Хлопець відчинив двері і побачив юнака, який стояв до нього спиною та несміливо озирався по сторонам, звіряючи щось в телефоні.
- Добрий день. Ви на запис? - спитав Мінхо.
- О, так! Добрий день! Я Фелікс, - юнак нарешті повернувся до Хо лицем.
Зростом дещо нижчий, голос глибокий, обличчя вкрите веснянками, а волосся світленьке, як те сонечко. Здавалось, вони вже десь бачились.
Красивий.
- Я Мінхо... Кхм. Ну тоді, проходьте, - Хо відійшов в сторону, притримуючи своєму клієнтові двері, - Йдіть за мною, - він повів його до свого кабінету.
- Присядьте, - поки він вдягав маску й рукавички, Фелікс зацікавлено розглядав інтер'єр кімнати, - Що робитимемо?
- О, я б хотів світло-жовтенький манікюр з чорними котиками на безіменних пальцях, - його очі, здається, аж засяяли.
- З котиками? - Мінхо відволікся від підготовки до роботи і тупо дивився на свого клієнта, часто кліпаючи.
- Так... Я просто люблю котів, тому от... Захотілось. А Ви такого не робите? - посмішка з його обличчя плавно зникала.
- Ні-ні! Звісно роблю, - піздьож, ще ні разу такого не робив, - Але я не можу обіцяти, що воно виглядатиме прям вау, - він нервово посміхнувся.
Відчуття змішані: з однієї сторони Мінхо й сам обожнює котів і зробити щось таке було б для нього справою честі; з іншої сторони - страшно провалити це завдання, адже такого роду замовлень він ще не отримував. Не хотілось засмучувати цього милого хлопця, а тому доведеться імпровізувати і вкласти всі свої навички малювання в сьогоднішній процес.
- О, все гаразд! - він знову посміхнувся, - Робіть як знаєте, я вам довірюсь.
Ну, Лі Мінхо... Тепер ти точно не маєш права провалитись.
Минуло вже півтори години. Він завершив наносити блідо-жовтий лак, який його клієнт зараз сушив в лампі.
В Лікса нігті маленькі, як і його долоньки, однак сама пластина міцна, що дещо полегшувало роботу. За цей час Мінхо дізнався трохи нового про свого відвідувача: хлопець вчиться на англійській філології, відвідує ті ж самі курси танців, що і Хьонджін, щоразу перед заняттями заходить в свою улюблену кав'ярню і замовляє гарячий шоколад із зефірками зверху.
Кожного разу, коли він починав розповідати про те, що йому подобається - його очі сяяли в захопленні, а міміка ставала все більш яскравою.
Фелікса хотілось слухати.
- Мені здалося, що ми вже десь бачились.
- Так! - Фелікс нібито чекав цих слів, - Може пам'ятаєш, в Хьонджіна був соло-виступ декілька тижнів тому? - Мінхо кивнув, - Ми з тобою поруч сиділи.
- Точно! Я все не міг згадати, де ж я тебе бачив.
Мінхо вже давно чув про якогось "сонячного хлопчика з неймовірної милими веснянками" з розповідей Хьонджіна, але лише зараз зрозумів, чому його друг так каже. Фелікс і справді, як сонце, лиш в тілі людини. До нього хочеться бути ближче, навіть, якщо обпечешся.
- Між іншим, сьогодні як йшов до тебе побачив котика, маленького такого. Руденький, а очі золотисто-карі і погляд, нібито в душу дивиться!
- Він надихнув тебе на сьогоднішній манік, чи як? - Мінхо посміхнувся.
- Взагалі ні. Просто я лиш зараз зрозумів на кого він мені схожий, - Мінхо, припідняв брови, німо запитуючи "На кого?" - Він копія тебе.
Вираз обличчя хлопця треба було бачити. Він очікував будь-якої відповіді, але те, що озвучив Фелікс...
- Ти почервонів... - пошепки промовив він, вперто дивлячись на свої руки. Було помітно, що він намагається стримати задоволену від реакції Мінхо посмішку, але виходило в нього це, чесно кажучи, погано.
Мінхо ж, в свою чергу, не знав як на це відповісти. Як взагалі реагувати? В нього ніколи не було проблем з відповідями на компліменти чи флірт, але зараз голова відмовлялась генерувати хоч якісь слова, в той час, як серце пришвидшило свій ритм.
- Кхм... Давай сюди свої руки, - Мінхо вирішив перевести тему, краєм ока помічаючи як засмутився Фелікс, - Які мають бути котики?
- Ем... - хлопець задумався на якусь мить, - А може... ти зробиш так, як сам хочеш?
- Як Я хочу? - він перепитав здивовано.
- А чому ні? Просто змалювати картинку з Інтернету це ж нудно! А так, в мене буде оригінальний дизайн, в який майстер вклав душу і серце, - Фелікс знову посміхався, тільки цього разу його усмішка була дещо грайливою.
- Дизайн-то буде оригінальним... Але от на скільки він буде якісним і акуратним...
- Хей, не парся. Який вийде - такий вийде. Головне, що Я знатиму, що там зображені коти!
Тихо-тихо, Лі Мінхо, ще закохатись тобі не вистачало.
- Гаразд, - Мінхо здався під таким напором аргументів, а Лікс в свою чергу засяяв ще яскравіше, - Тільки не шевелись. Навіть не дихай, - з усією серйозністю промовив майстер.
- Як скажете, пане! - хлопець зробив максимально важливе обличчя, нібито зараз віддаватиме честь. Мінхо ж збирався з силами, розуміючи, що підвести цього хлопця він не хоче і не може ні за яких умов.
~ ~ ~
Чорт би побрав Лі Мінхо з минулого, який легковажно прогулював уроки мистецтва в школі, вважаючи, що йому те малювання ніколи не знадобиться.
Він малює цього кота вже десять хвилин і ніяк не може зробити його більш-менш симетричним. Мордочка весь час якась перекошена: то одне око більше, друге менше; то одне вушко довгеньке, інше кругленьке. На вмовляння Фелікса залишити як є, Мінхо відповідав коротким "Щас все буде".
"Щас" тягнеться вже десяту хвилину і не думає закінчуватись.
- О, дивись, - вигукнув Фелікс, - гарно виходить!
А й справді. Поки що ця версія малюнку була найкращою з усіх. Залишалось лише домалювати вусики і готово.
- Давай, Мінхо, ще зовсім трішки, - він подумки підбадьорював сам себе, - Ще три вусика... Два... І останнє...
Рука здригнулась.
- ТА СУКА! - Мінхо вже просто не витримував.
- Тихо-тихо! Все добре!
- НАВІТЬ КОТА НАМАЛЮВАТИ НЕ МОЖУ ЯКИЙ Ж ПОЗОР! - хлопець почав терти очі, які вже нестерпно пекли після стількох годин дрібної роботи.
- Можеш! Зміг! Дивись, - Фелікс виставив перед ним свою руку, на безіменному пальці якої було зображено схематичну мордочку котика, на диво, без жодної зайвої лінії, - Поки ти кричав, я акуратно витер ту маленьку плямку, яку ти випадково поставив, тож все виглядає красиво.
Мінхо, був в шоці вкотре за цей день.
- Чому ти...
- Ну я ж бачив як ти витирав погрішності цією ватною паличкою, - він кивнув головою на неї, - тому взяв її і просто акуратненько поправив дизайн.
Прямо зараз Фелікса хотілось або задушити обіймами, або зацілувати все його обличчя. Мало того, що не злиться на відсутність професіоналізму в Мінхо, так ще й допомагає. Хоч юнаку і було трохи соромно за те, що він так просто розпсихувався перед своїм клієнтом, все ж, на душі стало легше від розуміння, що дизайн врешті вдалось зробити.
Але тепер виникла ще одна проблема.
Як намалювати такого ж кота, на іншій руці...
- Щодо іншої руки, - Фелікс, здавалось, читав думки Мінхо, - Можеш не малювати кота, якщо не хочеш. Заміни краще декількома маленькими сердечками, або одним великим. Так вони будуть як символ любові до цих пухнастих комочків.
- Але ж ти хотів...
- Нічого страшного! Так теж подобається. Мені і так незручно, що я тебе так сильно нагрузив...
- Ти мене не нагрузив! - Мінхо аж обурився від такої заяви, - Це моя робота і це лише моя проблема, що я не можу виконати її як належить.
- Агов, але ж в тебе в прайс-листі і не було написано "малюю котів, скажіть лише яких"! - Фелікс і не думав відступати, - До того ж, дивись, як сильно в тебе виросли навички лише за цей один сеанс! - він знову показав Хо котика, якого той намалював, - Ще кілька спроб і будеш професіоналом в цій справі! Я впевнений! - вкотре за день його лице прикрасила щира посмішка.
Цей хлопець...
Неможливий.
- Феліксе...
- М?
- Дякую, - тепер вже і Мінхо посміхався щиро-щиро. - Справді дякую! - він підняв свій погляд і дивився Феліксу прямо в очі. Той від такого жесту трохи засоромився, але через кілька секунд вираз його обличчя змінився на грайливий.
- Ну-у-у~ так нецікаво, знаєш. Але от якщо ти сходиш зі мною на каву... - він дивився на Мінхо як той кіт зі Шреку.
- Просто на каву? - він вирішив підіграти.
- М?
- Я знаю одне чудове котокафе неподалік. Раз вже однією з причин нашої сьогоднішньої зустрічі стали коти, то чому б не зробити це традицією? - Мінхо злегка припідняв брови та дивився на свого співрозмовника, задоволено усміхаючись.
- Ахах, і справді, - йому, очевидно, сподобалась ця пропозиція, - Що ж, без проблем. Чекатиму з нетерпінням!
~ ~ ~
- Мінхо-о-о~, - Хьонджін грайливо поводив бровами, паралельно погладжуючи рижуватого кота, який розлігся на стільчику біля барної стійки, - З чого це ти раптом прийшов до мене в кафе? Тільки не кажи, що лише заради котів, бо я ображусь.
- Не лише заради них, - Хьонджін задоволено посміхнувся, - Але й не заради тебе, - обличчя його друга вмить посерйознішало.
- От завжди ти так, - він драматично насупився, - Я до тебе з любов'ю, з почестями, а ти... - Хьонджін змахнув невидиму сльозу.
- Не цей во тут, - в Мінхо не було часу на спектакль, через десять хвилин має прийти Фелікс, - Краще зроби, будь ласка, американо і гарячий шоколад із маршмелоу.
Хьонджін, який вже почав робити замовлення, різко застиг, повільно переводячи погляд на Мінхо.
- Хлопче... Ти що... На побачення в МОЄ кафе прийшов? - він намагався говорити тихо, щоб не розбудити кота, який заснув від його погладжувань, але до кінця речення, непомітно для самого себе, від агресивного шепотіння перейшов майже на крик.
- Не верещи, - Мінхо відвісив йому щигля, - Дивись, що ти наробив, розбудив кота.
Хлопець сів на стільчик за барною стійкою і акуратно перемістив пухнастика до себе на коліна. Той знову почав засинати, муркочучи, в той час, як Хьонджін незадоволено бурчав, але разом з тим робив замовлення Мінхо.
- Тримай своє замовлення, - Джинні поставив перед ним два великих стаканчики з напоями.
- Дуже дякую. Вибач, хорошику, але нам з тобою зараз треба трошки переміститися, - він вибачився перед котиком, акуратно переносячи його на диванчик біля столику, і повернувся до стійки за своїм замовленням.
- Мінхо, - його раптом покликав друг, - якщо не хочете, щоб я блюванув - хоч не цілуйтесь тут, будь ласка, - він скорчив гримасу відрази, в той час як Мінхо, закотивши очі, повертався до свого місця.
Чекати на Фелікса довго не довелось, а тим паче в компанії кота, який не відлипав від хлопця ні на секунду, час летів швидко.
- Привіт! - юнак залетів в кафе, неначе вихор, - Вибач, що запізнився, щось я геть час не розрахував, - швидко тараторив Фелікс, намагаючись заспокоїти власне дихання.
- Якби ти не сказав, що запізнився - я б навіть не помітив, - з ніжною посмішкою відповів Мінхо, - Сідай, відхекайся. Тільки, якщо що, в нас сьогодні буде ще один співрозмовник, - він поглядом вказав на кота, який лежав на диванчику по ліву сторону від нього.
- О-о-о, який милий співрозмовник.
- Це точно. В мене взагалі сьогодні всі співрозмовники милі, - Мінхо погладив пухнастика за вушком, від чого той задоволено замуркотів. Фелікс, який дещо помаковів цих слів, спостерігаючи за ними, непомітно для самого себе, почав посміхатись.
- О, чекай. Ти замовив мені гарячий шоколад.
- Так, з зефірками. Ти ж казав, що любиш його. Чи я помилився? - Мінхо насупив брови, прокручи в голові його з Феліксом минулий діалог.
- Ні-ні, все правильно... Просто, неочікувано що ти запам'ятав, - знову ця посмішка, від якої Мінхо розпливався, неначе закоханий підліток.
До Фелікса в цей час підбіг інший котик і почав тицятись носиком в його руку.
- Хотів запитати, - хлопець взяв кота на руки і поклав собі на коліна, - чому ти вирішив займатись манікюром?
- Це все Хьонджін, - Мінхо кивнув головою на баристу, який робив чергове замовлення для якогось клієнта, - Якась його знайома проводила курси манікюру і запропонувала йому приєднатись та привести друга. Приєднуватись він не захотів, але розповів про ці уроки мені. Ну я і погодився.
- О, я навіть не знав, що Хьонджін тут працює... - сказав юнак, обертаючись назад до співрозмовника.
- Тепер знаєш, - Мінхо стиснув плечима, попиваючи свій американо, - Він тут всього місяць, насправді. Десь з тих пір, як я закінчив курси.
- Зрозумів... А де ти вчишся, якщо не секрет?
- На економічному.
- Нічого собі! А чому саме цей напрямок? - Мінхо не звик розповідати багато про себе, але спостерігаючи за тим, з якою цікавістю Фелікс його слухає, він вирішив перебороти свою замкнутість.
- Насправді, за мене вибрали батьки. Але ти не подумай, що це було як в підліткових фільмах, де дитина має універ своєї мрії і хоче туди поступити, а погані мама з татом її не розуміють й змушують вчитись там, де скажуть вони. Просто, коли настав час обирати куди вступити, я зрозумів, що поняття не маю, що мені подобається і куди я хочу. Тому батьки запропонували економічний. Я вже на третьому курсі, але й досі не знаю, чим хочу займатись по життю, - він підняв погляд на Фелікса, - Напевно це жахливо.
- Нічого жахливого! - хлопець запротестував, - Я, якщо чесно, теж не знав куди йти, тому обрав філологію, бо мови завжди знадобляться. І я теж не знаю чим хочу займатись, тому, якщо ти не проти, будемо шукати ціль свого життя разом, - він підбадьорююче усміхнувся.
- Я лише за, - Мінхо теж посміхався, погладжуючи кота, який до того часу вже прокинувся.
Пухнастик, чомусь, дуже сильно напружився і дивився в сторону іншого котика, який лежав на колінах Фелікса. В мить перший підскочив до Лікса, лапкою вдаряючи спину другого кота. Той зашипів і почав бити у відповідь. Мінхо в момент опинився поруч, намагаючись якомога швидше розняти цих двох.
- Що це таке! Ти чому розбушувався? - сварився хлопець на кота, тримаючи того на руках, у той час як малий бешкетник облизувався, дивлячись на людину з абсолютною байдужістю.
- Мінхо! - його покликав Хьонджін, - Все нормально?
- Вже так, - відповів він, і відніс кота в інший кінець кафе, до невеличкого будиночку.
- Ці двоє часто сваряться, не дивуйся, - крикнув Хьонджін, продовжуючи робити свої справи.
- Було б непогано, якби ти сказав про це раніше, - пробубнив про себе хлопець і пішов назад, до їхнього з Ліксом столику.
- Дивись який: прокинувся, побився, покричав, і далі спати, - сказав Фелікс, коли повернувся Мінхо. Хлопець придивися до нігтів блондина, на одному з яких, прямо посередині, виднівся слід від кігтя кота.
- Феліксе... Глянь на свої руки.
- А що не так, - він відразу почав оглядати їх на ознаки подряпин, - От же ж...
На щастя, зачепило не той нігтик, над яким Мінхо так довго працював, але все одно: було неймовірно шкода зіпсованої роботи. Фелікс розчарувався ще більше.
- Може... Давай я перероблю? - обережно запропонував юнак.
- А-а, ти хочеш? - сором'язливо запитав Лікс.
- Звісно! Не можу ж я тебе такого сумного відпустити, - Мінхо посміхнувся, тріпаючи Ліксове волосся, в спробах трохи розтормошити хлопця.
- Я не проти, тільки якщо тобі не важко... - він підняв свій погляд і знову виглядав, як персонаж з мультфільму.
- Не важко. Ходімо, - він взяв свою кофтинку з дивану, - До зустрічі, Хьонджін! - на ходу крикнув Мінхо.
- Па-па, Джинні! - попрощався Лікс, виходячи слідом за своїм компаньйоном, краєм вуха вловлюючи прощання Хьонджіна.
Надворі вже вечоріло. Темноти додавали хмари, які згущувались з кожною хвилиною. На щастя, до квартири Чана йти недалеко, але, якщо чесно, Мінхо був би не проти пройти з Феліксом хоч десятки кілометрів, навіть під дощем. Легенький вітерець приємно холодив шкіру, але він поступово збільшувався, тому хлопці, не домовляючись, пришвидшили ходу.
За час цієї невеличкої прогулянки, вони перекинулись лиш парою слів, але більше і не треба було. Тиша для них була комфортною, а вечірній спокій лише додавав затишку.
Мінхо відкрив двері квартири і побачив Чана, який поспіхом кудись збирався.
- Привіт, Чане.
- Привіт, Мінхо! - хлопець не очікував побачити тут свого друга о такій пізній порі, - Ти чому тут?
- Треба підправити дещо клієнтові, - в дверях з'явилась маківка Лікса, - Заходь, не стій.
- Привіт! - Фелікс привітався до Чана, привітно посміхаючись, - Я - Фелікс.
- Чан, - коротко відповів старший, на ходу накидуючи куртку, - Я б вам зробив чаю, чи щось таке, але спішу, тому перепрошую.
- Невже нарешті склалось з тим першокурсником? - хмикаючи, запитав Мінхо.
- Хах, ти навіть не уявляєш, - Чан швидко взувся і, відкривши двері на мить зупинився, - Чекай, в тебе хоч ключ є?
- Він завжди зі мною.
- Прекрасно, тоді почувайте себе, як вдома. Бувай, Мінхо. Бувай, Фелікс! - вибігаючи попрощався Чан.
Квартира занурилась у тишу. Хлопці лиш пройшли до кабінету Мінхо, як стало чутно звуки крапель дощу, які вже почали бити по дахові.
- Якщо дощ не припиниться - може заночуєш тут? - запропонував хлопець і почав готувати все необхідне приладдя.
- Ем... Не знаю, чи це хороша ідея... - було помітно, що він сумнівається.
- Хей, ніхто тебе не примушує спати зі мною в одному ліжку, гаразд? Я посплю тут, на дивані, а ти у вітальні.
- Не те, щоб я боявся цього, - хмикнув Лікс, - до того ж, може до того моменту як ти закінчиш - дощ вже припиниться.
- Можливо. Давай сюди свої пальці, - хлопець простягнув йому руку і Мінхо почав виправляти біду, яку накоїла тваринка.
Зняти основу, укріпити пластину, заново нанести кольорове покриття, а потім ще покрити прозорим лаком зверху - все це робиться не так швидко, як може здатися. Однак, в компанії Лікса час летів непомітно. Хоч Мінхо і не був тактильним, йому подобалось відчувати долоню Фелікса в своїй руці. Подобалось слухати, як той намагається облегшити Мінхо роботу своїми розповідями про все на світі. Більше того - не хотілось відпускати Лікса. Але, схоже, хлопцю не судилось затриматись, адже по закінченню роботи - припився і дощ.
- Що ж... - хлопці ніяково стояли в коридорі, очевидно, не бажаючи прощатись.
- Може... Ще вип'ємо чаю? - Мінхо сором'язливо потер шию.
- Залюбки! - очі Лікса засвітились так, нібито він тільки і чекав цієї пропозиції.
На кухню, яка відділена від вітальні лише невеличкою перегородкою, із відкритого вікна проникла приємна прохолода разом із післядощевою свіжістю. Лікс мовчки сидів на дивані перед телевізором, побоюючись зламати цю крихку атмосферу. Він лиш дивився на широку спину Мінхо, який чаклував їм зараз щось смачненьке. Чомусь, не покидало відчуття, наче Фелікс опинився вдома. Поруч з цим хлопцем так комфортно і спокійно, що хотілось залишитись в цьому моменті навіки. З думок його вирвав звук брязкання посуду, а саме чашок і тарілки з печивом, які Мінхо люб'язно ставив на стіл.
- В тебе є якісь плани наступного тижня? - хлопець розмістився на диванчику, поруч з Ліксом і шукав який фільм вони сьогодні дивитимуться.
- Не те щоб... Маєш щось на думці? - юнак підсунувся ближче до Мінхо, так, що їхні передпліччя і коліна тепер ледь-ледь торкались один одного.
- Якщо чесно, думав, що ти щось запропонуєш, - Мінхо, в свою чергу, притулився до Лікса ближче, якби показуючи, що він не проти цього контакту, - Тобі холодно?
Відчутно, як повітря гріється щосекундно, а серце стукає все сильніше. Фелікс підняв свій погляд, що до цього ховав, розглядаючи візерунки на підлозі, і зустрівся з очима Мінхо, який користувався нагодою нарешті роздивитися цього хлопця ближче.
- М-м-м... Ні, не холодно. Можу запропонувати прийти до мене, - Фелікс, дивлячись у очі хлопцеві, заправив неслухняне руде пасмо йому за вухо, - я спечу щось солодке, включимо фільм, - його погляд впав на губи юнака навпроти, які так і манили до себе. Нібито спокушали їх торкнутись.
- Ти ще й пекти вмієш? - Мінхо з широкими, від щирого здивування, очима трохи відсунувся від хлопця, збільшуючи дистанцію між ними. Феліксу це явно не сподобалось, тому він акуратно зарився пальцями у волосся хлопця, злегка притягуючи його назад до себе.
- Вмію. Замовляй, що хочеш.
- Прямо зараз я хочу твої губи, це вважається за десерт? - Фелікс на це лиш приснув і притиснувся лобом до плеча Мінхо, сміючись.
- Вмієш же ти зіпсувати момент, - абсолютно без злості сказав Лікс.
- Не буду більше з тобою фліртувати, раз тобі не подобається, - Мінхо показово закотив очі і вщипнув Фелікса за носа.
- Ауч! - блондин у відповідь вдарив хлопця кулачком в плече.
Це дало пуск невеличкій бійці, в ході якої імпровізованою зброєю стали декоративні подушки і навіть якась маленька плюшева іграшка. Кімнату заповнили звуки щирого сміху, від якого приємно дзичало у вухах. Не зважаючи на те, що Мінхо був об'єктивно сильнішим, Фелікс добре тримався, аж поки перший не застосував секретний прийом - лоскіт.
- Мінхо-о~, досить вже, - задихано просив змучений Лікс. В нього вже навіть не залишилось сил на сміх, він лиш безсило розлігся на дивані, головою спираючись на підлокітник, - Я більше не можу...
- Я теж... - Мінхо, вгамовуючи дихання і шалено калатаюче серце, ліг на груди Лікса, які швидко рухались вгору-вниз.
- Чай вже холодний, я так розумію? - він торкнувся пальчиками волосся Мінхо, від чого той майже замуркотів.
- Тобі ще не достатньо спекотно? - пробубнив хлопець в плече Лікса.
- Звісно ні, ти ж мене так і не поцілував, - Мінхо на секунду застиг, оброблюючи інформацію. Згодом піднявся на ліктях, дивлячись на Фелікса зверху.
А хлопець зараз виглядав просто дивовижно: волосся в повному безладі, привідкриті вуста, які намагаються зловити повітря і рожевуваті вилиці, що тільки набули кольору під лагідним поглядом Мінхо.
- Можемо це виправити, - він нахилився ближче, так що їхні дихання тепер змішувались, а кінчики носів майже торкались один одного. Хоч Фелікс і проявив ініціативу, Мінхо давав йому шанс відступити, але блондин на це лиш притягнув хлопця ще ближче, нарешті торкаючись його вуст своїми. Поцілунок вийшов ніжним, бо після такої запаморочливої бійки просто не вистачало сил на щось більше. Вони лиш тендітно торкались губ один одного, нібито вивчаючи їх. Мінхо гладив Ліксові щоки, після цього переходячи до них дрібними неквапливими поцілунками. Хотілось зцілувати кожне ластовиння на цьому прекрасному обличчі, закарбувати в пам'яті кожен сантиметр, кожну родимку.
- Мінхо-о, лоскотно! - хлопець засміявся, беручи обличчя навпроти в полон своїх долонь.
- Ти, здається, чаю хотів. Ще не передумав?
- Ні, але давай я тобі поможу.
- Лежи, там немає з чим допомагати, - Мінхо востаннє чмокнув Лікса і піднявся, йдучи в напрямку кухні. За ним безшумно підкрався блондин і обійняв його зі спини.
- Тоді давай я тебе обійматиму? М? Як тобі така допомога? - він ткнувся носом в шию Мінхо, від чого той покрився мурашвою.
- Найкраща в світі допомога.
Наступні години вони провели за переглядом якогось фільму, коментуючи майже кожен крок головних героїв. Коли чай перестав бути теплим, вони грілися в обіймах, час від часу, даруючи один одному ліниві поцілунки.
Ці двоє відчували себе такими щасливими, адже знали, що це далеко не останній такий затишний вечір у їхньому житті.