Work Text:
Він явився перед воротами Гоґвортсу й одразу покрокував через сніг до замку, залишаючи за собою вервечку глибоких слідів. Кутаючись в синє, довге пальто він тихо лаявся під носа: тут було значно холодніше, ніж в Лондоні. Зігрітися трошки допомагало заклинання, що він бурмотів собі під носа дорогою, однак все ж який-небудь шарф, або ж рукавиці зайвими явно не були б. Та загалом було дурно потикатися на вулицю взимку, одразу після нового року, вдягнувши під пальто лише сорочку та звичайні джинси, однак цей чоловік, власник високих шкіряних чобіт, під якими рипів сніг, очевидно був не з тих людей, що серйозно задумуються над гардеробом перед виходом з дому.
― Приїхав все ж, ― пробурмотів Луїс, варто було новоприбулому переступити поріг замку. Він ще навіть не струсив сніжинки з подолу одягу, а викладач захисту від темних мистецтв вже з'явився у голі, аби його непривітно привітати. ― Брат саме закінчує урок.
― Хто ж у вас тут такий навіжений, щоб вчиться навіть на канікулах? ― скептично поцікавився чоловік і гучно потупав ногами, щоб струсити сніг і з них. Той швидко танув і приміщенні, хоча не можна було сказати, що в замку дуже тепло.
― Ті, хто хочуть чогось досягти в житті, ― похмуро відказав Луїс. Від гучного тупоту, що луною прокотився порожнім коридором, він скривився. ― Брат займається з майбутніми випускниками, готує їх до екзамену. Вони самі його попросили про додаткові заняття. Знайдеш його у кабінеті зіль та настоянок. Тільки прошу, не ввалюйся прямо на урок.
― Не буду, не переймайся, ― всміхнувся чоловік і рушив далі коридором. Його пальто, підхоплене заклинанням, швидко обсохло від залишків снігу. Калюжа під ногами також моментально висохла, однак Луїс все одно проводжав його осудливим поглядом.
Гість замку встиг пройти один коридор і вийти на перехрестя перед входом у Велику залу, коли дорогу йому перекрив учень. На око йому було років тринадцять-чотирнадцять, шию прикрашала краватка у червоних та золотих кольорах, темне волосся було скуйовджене, а карі очі палали натхненням.
― Я викликаю тебе на дуель! ― вигукнув він до чоловіка, наставляючи на нього чарівну паличку.
― Знаєш, у тебе було б більше шансів, якби ти атакував мене зі спини, ― незнайомець завмер і широко всміхнувся. ― А так я тебе вже помітив. Ну нехай. Припустимо, що це дуель. Починай, Віґґінсе.
Хлопець перед ним насупився.
― Навіть паличку не дістанеш?
― Вона мені не знадобиться.
― Недооцінюєш мене? ― Віґґінс вишкірився. ― Начувайся, цього разу пальто тебе не врятує. Експеліармус!
Він наставив паличку точнісінько незнайомцю в груди, заклинання вдарило в них і розсипалось золотими іскрами не завдавши ніякої шкоди. Незнайомець всміхнувся, нахилив корпус вперед, а за мить Віґґінс опинився в міцних руках, однак з яких утримувала його правий зап'ясток з паличкою, а друга ― перехопила шию так, що хлопцю було не викрутитися. Віґґінс встиг помітити лише як промайнуло перед його очима пальто.
― Знезброююче заклинання не подіє, якщо я не триматиму паличку в руках, ― прошепотів низький насмішкуватий голос йому на вухо. ― Ти знову не подумав, перш ніж нападати, малий, так ти далеко не підеш.
― Сволота! Відпусти! ― попри свою не надто вдалу позицію, Віґґінс почав брикатися і навіть спробував дати п'ятою по ногах нападнику. Нічого не вийшло. Всупереч всім намагання хлопчини, гість продовжував утримувати його фактично однією рукою, не даючи навіть поворухнути паличкою.
― Награвся? ― запитав він, після хвилини брикань хлопчини. ― Знаєш, я взагалі то в справах прийшов.
― Добре! Добре. Я програв, ― визнав Віґґінс. ― Можеш відпустити, будь ласка?
― Отак вже краще, ― всміхнуся гість і поволі відпустив його. Хлопчина одразу невдоволено прийнявся розминати руку з паличкою.
― Наступного разу у мене вийде! ― пробурмотів він невдоволено.
― Не сумніваюся. А поки вчись краще, малече, ― відказав гость, а потім його велика долоня лягла на голову Віґґінса, настовбурчуючи йому і так неслухняне волосся. Насуплений вираз майже моментально зник з обличчя хлопця, змінившись аж надто задоволеним, наче похвала для нього насправді була навіть цінніша за перемогу. Втім, довго балувати хлопчину гість не став: помахав йому рукою на прощання і рушив далі коридором. У нього і справді ще були справи.
На зимові канікули в замку залишалося не так багато учнів, тож гість проминав останні повороти коридору у цілковитій тиші й самотності. Зупинився він лише перед дверима в потрібний кабінет і прислухався. Через них долинав спокійний голос вчителя і тихеньке булькання казанків.
― Вже значно краще, панове, певний, що вам всім вдасться здати НОЧІ на середній бал без проблем, однак для високих балів треба підтягнути знання впливу пропорцій компонентів на зілля. Думаю на цьому сьогодні закінчимо, вже скоро обід, а вам ще прибирати тут.
― Дякуємо, професоре Моріарті, ― відповів викладачу неорганізований хор учнівських голосів. Незнайомець відмітив, що голоси були в більшості дівчачими.
Упевнившись, що урок закінчено, він відкрив двері кабінету.
Тут було просторо і світло. Зимове сонце грало на склі колб і баночок, в повітрі завис запах сухих трав та тихий гул учнівських перешіптувань. За учительським столом стояв директор школи ― Вільям Джеймс Моріарті, і саме переглядав пергаменти, імовірно з домашнім завданням своїх підопічних. Він підняв погляд на звук дверей і всміхнувся гостю.
― Передчуття мене не підвело, ти вже дійсно тут, Моране.
― А ви сумнівалися, директоре? ― з перебільшеною повагою відповів аврор, переступаючи поріг кабінету. Він одразу відчув на собі зацікавлені погляди учнів, однак вони були достатньо тактовні, аби не втручатися в бесіду старших і поспіхом збирати речі, прибирати ножі та ваги зі столів. ― Хоча я більше повірив, якби Луїс встиг надіслати тобі сову про моє прибуття.
― Не перебільшуй, він всього лише відправив домовика з посланням, ― відказав Вільям, відкладаючи папери. ― Хоча це було точно зайве. Все ж появу когось на кшталт тебе на території замку я ніяк не зміг би пропустити.
― Не перебільшуй, ― іронічно повторив за ним Моран. ― Я може і не поганий чаклун, але не настільки аби мою появу можна було відчути. Хіба що ти зробив щось новеньке для охорони, а я не помітив.
― А якщо і розробив? ― Вільям весело стрельнув поглядом на Морана, а потім виразно поглянув на останню пару дівчаток, що затримались в класі. Ті швиденько чкурнули за двері, правильно зрозумівши натяк.
― І от треба тобі так жартувати перед дітьми? ― пробурмотів Моран невдоволено, коли двері кабінету нарешті зачинилися, залишаючи його з директором удвох. ― Я ж прислав тобі сову, з точною датою прибуття. Знову розпускаєш чутки сам про себе, аби потім насолоджуватися тим, як вони обростуть деталями і стануть абсурдними до неймовірного?
― Ти надто добре мене знаєш, ― всміхнувся Вільям. ― Саме цим я і займаюся. Але давай до справи. Що ти підготував для дітей цього року? Знаєш, вони ж нетерпінням чекають практики з тобою щоразу, знову балакають про те, що ти притягнеш під своїм пальто справжнього дракона, ― в його очах майнули хитрі бісики, ― сподіваюся ти не обманеш їх очікувань.
― Цього року ― ховчик, ― відмахнувся Моран. ― З твого дозволу, звісно, заховаю його десь в лісі, так аби не втік, але і щоб не було ясно, що це саме ховчик. Хай помучаться з тим, аби згадати потрібне заклинання.
― Гарний хід, ― кивнув Вільям, присідаючи на край свого столу. Помах паличкою і вогонь під його казанком загаснув, а ключ у дверях повернувся, закриваючи їх двох на замок. ― Розкажеш детальніше за вечерею. Маєш щось новеньке з поля?
― Не без того, ― Моран пройшов до вікна, по дорозі діставши з кишені пальта паличку та одним помахом наклавши на кабінет чари від підслуховування. ― Артертон заганяє себе у все глибшу яму, йому недовго на своїй посаді залишилося сидіти, певний, що Голмс старший скоро його посуне.
― Набрид навіть міністру? ― Вільям розплився в усмішці. ― Схоже на те, що пан Артертон втратив свого останнього покровителя. Якщо це так, то йому і справді не довго у кріслі сидіти. Маєш прогнози?
― Вже шукають хто міг би його замінити, тож до весни матимемо нового керівника сектором безпеки. У Паттерсона є всі шанси зайняти це місце.
― У тебе теж вони могли б бути, ― зауважив Вільям. Моран поглянув на його віддзеркалення у склі, потім обернувся до нього обличчям.
― Знущаєшся? Я з глузду з'їду з тими папірцями, та й в місті від мене більше користі, сам знаєш.
― Я не заперечую, але не менше від тебе було б користі й на такій роботі. До того ж Віщун став часто про тебе писати, ти стаєш надто помітним, мій друже. Надто відомим, ― Вільям похитав головою і на мить притиснув паличку до губ, задумливо дивлячись кудись собі під ноги. ― З одного боку це добре, твоя репутація іде поперед тебе. Однак з іншого, сам знаєш які проблеми несе за собою гучне ім'я.
― Поки що це мені на руку, чи не так? ― Моран уважно поглянув на свого співрозмовника. ― Смертежери здаються без бою, коли чують, що я по них прийшов, це значно полегшує роботу. До того ж схоже я справді здатний поратися з такою роботою сам, вже скоро рік справляюся, як бачиш. Навіть якщо Віщун захоче погратися з моєю репутацією, я вже маю достатньо довгу історію успішно розкритих справ, аби на газету не зважав навіть Артертон, хоч би як я йому не подобався.
― Ти стаєш занадто самовпевнений, ― Вільям поглянув йому в очі. ― Наче забуваєш проти кого ведеш гру. Ти ж не безсмертний, пам'ятаєш?
Моран тихо цикнув і відвів погляд. Повільно стиснув і розтиснув пальці правої руки. Вони слухалися ідеально, як рідні.
― До чого ця розмова?
― Ти правий, облишимо філософію, ― Вільям всміхнувся. ― Паттерсон дійсно мітить на місце Артертона і якщо пан Голмс йому трошки допоможе, аврори нарешті зможуть працювати з максимальною ефективністю, майже так само, як під керівництва самого Голмса колись. Це гарні новини для нас всіх. Але для тебе є інша окремо гарна новина. Паттерсон приведе вам новенького, який має стати до тебе в пару, ― Вільям піднявся зі столу, перейшов до казана і почав возитися з його прибиранням: дістав колбу, аби злити зілля, загасив вогонь, остудив ручку. ― Я знаю, що ти вже не сподіваєшся знайти напарника, але до цього хлопчини придивись, будь ласка. Не те щоб я гарно його знаю, але мені його рекомендували, як дуже вправного аврора з досвідом. Можливо він зможе стати тим, кому ти нарешті довіриш свою спину.
― Настільки гарно рекомендували? ― у голосі Морана прозвучав сарказм. ― Хоча не зважай. Я ще не настільки дурний, аби ігнорувати твої поради. Придивитися, то придивитися, не питання, абикого Паттерсон точно не приведе. А що ти там наварив сьогодні, до речі? Дивно пахне.
Моран наморщив носа, намагаючись вловити аромат. Спочатку йому здалося, що це запах від самого Вільяма, однак він швидко зрозумів, що запах став сильніший, поки той переливав зілля з казанка до маленької пляшечки, на зберігання, імовірно.
― Справді? І чим же тобі пахне? ― Вільям підняв на нього погляд, повний зацікавленості. Щось у його виразі обличчя змусило Морана пошкодувати про питання. ― Бо варили ми амуртензію.
― Серйозно? ― Моран насупив брови. ― Ти певний, що не наробив помилок в процесі? Не задивився в красиві очі когось з учениць? Пахне чоловічим одеколоном.
Брови Вільяма злетіли на лоба. Вираз щирого здивування на обличчі був для нього не характерний, навіть рідкісний.
― Правда? Однак я певний, що все зробив правильно, до того ж для мене вона пахне цілком звично.
― Перевір себе, ― фиркнув Моран. ― Бо я поки не зустрічав дівчину, яка б користувалась чоловічим одеколоном, а чужі члени мене не надто ваблять.
― Знаю, знаю, що ти у нас поціновувач виключно чарівної статі, ― Вільям всміхнувся і закрив пляшечку корком, перш ніж прибрати її до своєї шафки. ― Але і ти маєш знати, що в зіллях я не помиляюсь.