Work Text:
Regrets, I’ve had a few,
But then again, too few to mention.
I did what I had to do
And saw it through without exemption.
Повний переклад пісні
Сніжинки падають просто чарівно. Морану шкода, що така краса закінчує шлях в огидній калюжі його власної крові. Паличка вибухнула в руці після останнього заклинання Дерріла. Мало не відірвала ліву долоню при цьому та ще й відкинула магічною вибуховою хвилею до одного з надгробків. Під вагою Морана той покосився. Голова йде обертом від цієї бійки, однак у неї потроху доходить думка, що все скінчено. Що ж, померти в різдвяну ніч доволі символічно.
― Вже не такий крутий, Себастьяне?! ― верещить Дерріл, направляючи на нього паличку. ― Як же ти мене бісиш… Навіть зараз. Круціо!
Тіло сковує болем, таким, що Моран, корчачись, сповзає на холодну землю. Хтось кричить. Схоже, це він сам. Отакої, він навіть не знав, що вміє так кричати.
Час визнати, у нього ніяких шансів проти Дерріла без палички, зі скаліченою лівою рукою і безнадійно зламаним протезом правої. До того ж у зоні без роз’явлення. Ні втекти, ні захищатися… Та ще і зложар потрохи проїдає захисну тканину пальта, тож, мабуть, треба його скинути, але Моран звивається на землі під непрощенним прокляттям, і йому поки не до того. Він зайнятий своєю смертю. Взимку, під першим снігом, у Різдво, на кладовищі. Тіло далеко носити не прийдеться.
Дерріл скидає прокляття, судоми відпускають, але не біль. Ногу обпікає пекельний вогонь, що спалахнув із новою силою: усе ж пропалив пальто. Те саме, що подарував Гердер, і за зіпсування якого буде дуже злий, настільки, що певно скрутить Морану шию… Хай стає в чергу.
― Так, скавчи, ― шипить Дерріл, підходячи ближче. ― Такий ідеальний, такий обдарований Себастьян Моран, який усе й завжди може. Я буду вбивати тебе довго, насолоджуючись кожною миттю. Круціо!
В очах волого, а горло нещадно дере від крику. То так приходить смерть? Чимось схоже на народження.
Кажуть, перед смертю все життя проноситься перед очима. Моран тепер знає це напевно, зараз йому згадується його життя: дитинство в магічному маєтку, настанови батька, навчання в Гоґвортсі, знайомство з Деррілом, хлопцями, квідич… Ох, він же круто грав у квідич, але на мітлу чорт знає коли востаннє сідав. Чи жалкує він лише про це, стоячи на божій дорозі? Не про те, що не втримав Дерріла від зради в далекому минулому? Від цікавості до темних мистецтв ще в школі? Від усього того шляху, який привів їх обох на це кладовище сьогодні? Дивно, але це так.
Дерріл скидає прокляття, тож можна нарешті вдихнути. Вдихнути лише, щоб знову закричати і спробувати все ж скинути пальто. Рука відзивається болем, полум’я спалахує яскравіше, але так і залишається на пальті. Пощастило.
― Ні-ні, не думай, що ти так просто позбудешся цього, ― шепоче хрипло Дерріл десь над ним. А потім викрикує невідоме заклинання. Поштовх у живіт, біль, але не такий уже й сильний. На мить здається, що це взагалі не боляче. Але потім прокляття починає діяти: наче мільйон маленьких хробачків вгризаються в плоть і починають її їсти, їсти, їсти, їсти…
― Круціо!
Він точно труп. Тож час опустити філософію і подумати про нагальні речі. Хто нагодує кота Фреда, коли Моран не повернеться сьогодні додому? Хто скаже про його смерть старому Джеку, який уже й без того втратив достатньо колег? Хто відправить сову Вільяму? Хто займеться похороном? Було б непогано, якби хтось із колег ― вони точно зможуть сказати нормальну промову над його могилою, а не щось сльозливо-плаксиве.
Було б непогано, якби у їхнього новенького, Бонда, знайшлося кілька слів для нього… Бонд, якого рік тому привів Паттерсон. Бонд, що попри вигляд і вік був мало не найсміливішим аврором у їхньому відділі. Бонд, з яким вони були такі різні та водночас мали багато спільного. Бонд, якому Моран не сказав, куди й навіщо сьогодні йде… А дарма. Варто ж було б обдумати ситуацію трошки довше, трошки ширше, хоча б заради того, аби не вмирати отак. Не вмирати зараз.
Та пізно вже лікті гризти, тож під кінець треба віддати собі належне. Він впорався майже з усіма, майже з усім десятком темних чаклунів, маючи лише захисне пальто, паличку і протезовану руку. Майже впорався.
Болю так багато, що в якусь мить усі відчуття просто зникають. Здається, що свідомість відривається від тіла. Очі вже не вологі. Волога лише земля під щокою, бо ще тепле тіло розтопило перший сніг і тепер валяється в багнюці, звиваючись від прокляття.
Гарне було життя. Шкода тільки, що коротке, ледь встиг тридцять сьомий рік почати жити. Як там кажуть? На пів шляху свого земного світу…
Перед очима щось проноситься. Невже він ловить передсмертні галюцинації? З такими пораненнями, у принципі, нічого дивного.
А потім зникає прокляття. Дерріл скрикує. Моран його вже не бачить, не розрізняє, що відбувається. Для нього навколо залишилась лише вечірня темрява і сніг, багато снігу, що повільно осідає на землю, на сорочку, на пролиту кров.
Треба визнати, є ще одна річ, про яку він шкодує. Насправді шкодує, а не як із квідичем. Він хотів би сказати Бонду, що той крутий і вправний аврор. Незважаючи ні на що, найкращий із тих, кого Моран знав. Їм завжди було не до таких розмов ― то робота, то небезпека, то бюрократія зі своїми жартами. Однак це було правдою, чистісінькою правдою, яку Моран хотів сказати своєму напарнику й постійно відкладав. А ще, мабуть, усе ж варто було його тоді поцілувати.
― Агов, Моране, ти там живий? ― чується поруч настирний голос. Дратує. Дратує, навіть вмерти спокійно не дає. ― Моране, відповідай мені! Якщо будеш мовчати, я на похороні розкажу всім, що ти носиш труси з маленькими совенятками.
― Не посмієш… ― хрипить, хоча мить тому здавалося, що він уже відійшов у інший світ. Кудись подалі від свого скаліченого тіла, що боліло кожною клітиною.
― Живий! Чудово! Зараз я зупиню кров і… Мерлінова борода… ― Бонд перевертає його на спину і, мабуть, бачить наслідки одного з Деррілових проклять, яке досі їсть його кишки. Боляче. До нестями боляче. Слова, поява Бонда повертають цей біль, і Моран взагалі цьому не радий. При Бонді до того ж він не дозволить собі кричати та плакати.
Бонд водить паличкою над ним, щось шепоче, супить свої дурнуваті світлі брови, часто кліпає блакитними очима. Дурний. Це всього лиш смерть, вона чекає на кожного з них, така вже в них робота.
― Якщо ти вмреш сьогодні, я знайду тебе на тому світі та вб’ю знову, ― попереджає Бонд, наче читаючи його думки. Підловив, чортяка.
― Не дочекаєшся, ― хрипить Моран, хоча слова даються важко, з болем. Здається, він зірвав горло. А може, прокляття добралось і до голосових зв’язок. Може, його вже насправді з’їли зсередини, і він порожній, зовсім порожній, без серця, печінки, шлунка, легень, сама лише оболонка з кісток і шкіри. І всі старання Бонда зараз марні.
― От і добре! Бо треба ж буде комусь писати пояснювальну про те, що ти тут забув один в оточенні аж десятка напівмертвих магів! Я за тебе цього робити не збираюся.
Хочеться розсміятися, але це боляче. Навіть всміхатися боляче, однак він усе ж кривить губи в посмішці. Кривій, кривавій, але все ж.
А потім біль у животі зникає. Бонд із полегшенням видихає і спускається оглянути його ногу. Дихати стає трохи легше. Повертається відчуття холоду від землі, бо лежати в самій сорочці взимку на кладовищі ― все ж дурна справа.
― Все погано? ― хрипить він і намагається сісти. За звичкою спирається на ліву руку й одразу ж скавчить, як підбитий звір, падаючи назад.
― Не рухайся! ― наказує, майже кричить Бонд так, що не послухатися вже неможливо. ― Поки я не скажу, що можна, не рухайся! Бо так, усе дуже погано, але я допру тебе до Мунґо, і ти, щоб тебе Ґодрік Ґрифіндор копнув, не помреш!
― Домовились, ― хрипло відповідає Моран і більше навіть не намагається поворухнутися, ― Ґрифіндор ― то Ґрифіндор… А чого саме він?
Бонд зітхає, переміщується до його лівої руки й обережно підіймає її з багнюки. Моран із затримкою розуміє, що там багнюка ― це земля, перемішана з його кров’ю. Бридота.
― Бо тільки ґрифіндорець міг полізти в таке пекло сам, тож зад тобі має надрати сам Ґрифіндор.
― Мене розподілити на Гафелпаф…
― Справді?
― Жартую.
Бонд слабко всміхається, продовжуючи водити паличкою над його лівою рукою. Біль відступає, залишаючи по собі лише втому і слабкість. І бажання заснути прямо тут, попри холод, тверду вологу землю і сморід власної крові. Може, він і заснув би, але не поки Бонд його рятує.
― А ти при якому вчився? ― питає, хоча говорити все ще важко й боляче.
― Слизерин.
― Ого… Круто.
Бонд кидає на нього здивований погляд, навіть від заклинання відволікається.
― Ти перший, хто так реагує.
― Справді?
― Так. А тепер обережно підіймайся. Треба пройти метрів двадцять, і потім я зможу явити тебе до Мунґо.
― Щоб вони мене добили?
― Жартівник із тебе ніякий. Тримай мене за руку.
― Не можу.
― Ох. Ну тоді я сам.
Моран хоче сказати, що не треба, він якось впорається, бо Бонд нижчий за нього аж на голову, бо Бонд майже вдвічі вужчий за нього в плечах, бо Бонд ― біологічно жінка й не має тягати хай навіть пораненого товариша, що важить під центнер. Але він не встигає, бо Бонд підіймає його. Спочатку ривком змушує сісти й майже одразу встати. Неочікувано сильно й легко. Моран, правда, мало не падає знову, бо в очах темнішає, а ноги не тримають. Але Бонд його підхоплює, закидує його руку собі на плече, міцно притискає тіло до себе, аби не гойдало.
― А тепер хоч трошки порухай ніжками, Моране. Давай, отак. Усього двадцять твоїх гігантських кроків, і все.
― Звичайні в мене кроки, ― бурмоче Моран і йде. Майже нічого не бачить перед собою, майже вирубається, але іде. Сніг хрустить під чоботями. Права нога чомусь постійно підгинається… Мабуть, через зложар, що його торкнувся. Здається, він ніколи ще не був таким немічним, навіть коли вибуховим прокляттям йому відірвало праву руку, навіть коли зачарована маґлівська зброя зробила в ньому дірку, навіть коли він опинився під кігтями мантикори, він ще міг рухатися сам або хоча б чаклувати. Цього разу все було значно гірше. Однак Моран радий, що має напарника, який прийшов по нього. Усе ж, рано йому вмирати.
― Ще десять, ― бурмоче Бонд через силу. Йому важко. Моран намагається іти сам, але де там. Його, мабуть, гойдає, бо в голові паморочиться. Він уже б давно впав, якби не плече напарника під рукою.
― Як ти мене ще терпиш?..
― Ох, знайшов час, щоб таке питати, ― Бонд уже теж ледь переставляє ноги. Нічого дивного, йому доводиться Морана майже нести. Чорт, він же міг би його відлевітувати насправді… ― Просто ти крутий. Попри все. Найкращий аврор, і я маю це визнати. Працювати з тобою круто.
― Он як… ― Моран уже не намагається тримати рівновагу, залишає це на Бонда, лише ворушачи ногами, наскільки це можливо. Думки з голови розбігаються. Лише ця розмова досі тримає його при тямі. ― Ти теж крутий.
― Сподіваюся, ти говориш це не на прощання, ― бурчить Бонд. ― Три кроки, і роз’явимося. Не смій засинати раніше.
― Складно заснути, коли ти поруч, ― хрипить Моран, але сил тримати очі розплющеними в нього вже теж немає. Останнє, що він бачить ― це сніг, що осідає на могильні плити. Сніжинка за сніжинкою, утворюючи білу ковдру.
«Рано мені ще в землю. У мене кіт чекає на вечерю», ― пробігає в голові думка, коли світ навколо остаточно темнішає в роз’явленні. ― «І Бонд. Бонд теж чекає…»