Chapter Text
Листопад 1884
Шлях від тренувального залу до паладинських келій видавався довгим, як і кожного разу після хороших двобоїв. Олів’є затягнув туди Роланд, який тільки-но вчора вернувся з чергового завдання, з формулюванням «Ну треба ж іноді розминатись, не все скніти без діла!» Олів’є, який якраз мордував документацію третього загону за останній місяць, спочатку хотів висловити Роландові дуже багато хорошого про «без діла», проте подумав, подумав — і вирішив, що відпочити теж не завадить. Врешті-решт, останні хвилин п’ятнадцять перед приходом Роланда букви перед очима так і норовили злитись в суцільне рябе полотно.
Через півгодини після початку тренування до них приєднався Рінальдо — новий восьмий паладин. Отримавши титул Опалу всього місяць назад, він уже встиг нарватися і отримати на горіхи від зазвичай доволі стриманого Гано, стати героєм запеклих суперечок, хто ж тепер найкрасивіший паладин Ордену — Олів’є, який утримував цей статус від самого свого призначення, чи новачок з довгими каштановими кучерями і ясно-блакитними очима. І — що особливо шокувало Олів’є — просто чудово зійтися з Роландом. Можливо, справа була в тому, що їх розділяло всього два роки різниці, проте остаточно це Олів’є все ж не міг зрозуміти ніяк. Він сам іноді задавався питанням, як Роланда досі терпить — а вони ж були друзями не один рік.
Зараз вони втрьох поверталися з тренування: Роланд з Рінальдо про щось жваво перемовлялися, Олів’є слухав їх впіввуха. Тіло приємно нило: у Роланда й Рінальдо був абсолютно різний стиль бою, і провівши з кожним по кілька поєдинків, Олів’є відчував, як наливаються тяжкістю м’язи. Це було правильно: не викладаючись щодня на тренуваннях, дуже легко було втратити форму і на черговому завданні стати жертвою надто довгих пазурів чи надто гострих ікол вампіра.
Повз них іноді проминали мисливці з інших загонів, один раз, активно жестикулюючи і сиплячи незрозумілими термінами, пробігла пара вчених. Звідкись здаля долинали звуки не то сварки, не то якоїсь гучної дискусії — Орден жив своїм звичним повсякденним життям.
Рінальдо раптово збився із кроку і зупинився просто перед черговим поворотом коридору. Роланд відстав від нього лише на мить, Олів’є — ще на одну. Обернувся, намагаючись зрозуміти причину.
— Знаєте, хлопці, я тут дещо забув у тренувальній залі, — Рінальдо виглядав раптово блідим і дуже підозріло відводив ясно-блакитні очі. — Мені терміново треба вернутися. Вибачайте, ідіть далі без мене.
— Ти чого? — не зрозумів Роланд, проте Рінальдо, здається, і не збирався їм нічого нормально пояснювати: натягнуто усміхнувшись і махнувши рукою на прощання, він крутнувся і хіба що не чкурнув від них геть. Роланд провів здивованим поглядом каштанову кучеряву потилицю, яка зникла у розгалуженні коридорів.
— І що б це мало значити... — промовив тихо, проте Олів’є лише стенув плечима: відповіді у нього так само не було.
Вони постояли ще з хвилину, чекаючи, раптом Рінальдо все ж повернеться, повз них встигли проскочити, навіть не привітавшись, трійко переполоханих учнів. Зовсім новенькі, чи що, раз не зволили навіть кивнути паладинам, мимоволі подумав Олів’є.
— Йдемо, захоче — дожене, — врешті не витримав він: після тренування нестерпно хотілося добре вимитись. Тіло під сутаною спітніло, нижня сорочка липла до спини, а в волосся понабивалося піску, і мрія про гарячу ванну чим далі, тим більше переважувала бажання розбиратися у чиїхось вибриках. Роланд кинув ще один задумливий погляд туди, де зник Рінальдо, проте врешті кивнув.
Вони встигли ще кілька раз повернути по коридору, перш ніж сварка, яка до того звучала віддалік і зливалася з рештою шуму, виділилась і стала виразнішою.
— ...не розумієш, він мені конче потрібний! Такі голоси нечасто зустрінеш, а тут ще й освіта є в силу походження!
— Маячня. У тебе завжди вистачало хлопчиків для хору, немає абсолютно ніякої потреби забирати одного із наших учнів. Мисливців не так багато, щоб марно тратити місяць навчання одного з потенційних кандидатів на співи.
— О Пресвята Діво Маріє, та у тебе ж самого є слух! Ти чув, як він співав «Te Deum» на месі позавчора, ти теж був там і сам повинен розуміти, що такий дискант просто зобов’язаний прославляти народження Господа на весь Нотр-Дам!
Олів’є дійшов до кінця коридору — і завмер на вході у невеликий зал. Роланд зупинився поруч.
По центру, бурхливо сперечаючись, стояли двоє. Праворуч, величний, мов статуя, з тих, які вінчали вежі Нотр-Даму, височів Клод Фролло, один із метрів Ордену мисливців. Ліворуч Олів’є зі здивуванням побачив преподобного Блеза, капельмейстера собору. Попри те, що катакомби знаходились просто під Нотр-Дамом, а Орден формально підпорядковувався Паризькій архідіоцезії, справ з самим собором мисливці практично не мали. Побачити когось зі священиків внизу можна було вкрай рідко, а преподобний Блез був тут у якихось своїх справах лише позавчора. Олів’є ще запам’ятав, як виділявся його сильний баритон на обідній месі, яку преподобний відвідав.
Зараз Блез стояв просто посеред залу і, судячи з легкого рум’янцю поверх ластовиння на щоках, щось палко доводив далеко не по першому колу. Його русяве волосся стояло сторчма і відливало майже непомітним рудим у світлі астермітових світильників, крупні руки раз за разом змахували в повітрі, і широкі рукави здіймались навколо них крильми якогось гігантського птаха.
Метр Фролло напроти виглядав непорушним, мов Монблан. Його довге сухе обличчя здавалось висіченим із каменю — тільки чорні розчерки брів відсторонено-зверхньо припіднімались в особливо емоційні моменти монологу Блеза. Худі вузлуваті руки лежали на плечах якогось із учнів Ордену, і за мить Олів’є впізнав знайомий профіль.
Затиснутий між розбурханим полум’ям і льодяною скелею, Астольфо, здається, боявся навіть вдихнути. Він стояв, заціпенілий, широко розплющені очі перелякано витріщалися в нікуди. Рядові мисливці, яким не щастило потрапити у залу, старанно оминали епіцентр бурі, проходячи під самими стінами: вочевидь, ніхто не горів бажанням потрапити під гарячу руку.
— Опівнічна меса — один з найважливіших обрядів року! — голос Блеза лунко дзвенів під кам’яними склепіннями, каро-зелені очі горіли вогнем. — Навіть Орден бере у ній участь, яка тобі різниця, де стоятиме хлопчик — серед твоїх учнів чи серед моїх хористів? Месу він в будь-якому випадку відбуде, а на хорах принесе куди більше користі!
— Цей хлопчик — не співак, що б ти собі там не надумав, — на Фролло, здавалось, полум’яні промови не справили ані найменшого враження. — Він учень Ордену і збирається стати мисливцем, співи в соборі йому ні до чого, це марнотратство сил і часу.
— Ісусе, та твоїй наполегливості міг би позаздрити сам Діонісій Паризький — шкода тільки, що вона далеко не завжди має правильне застосування! Що є справжнім марнотратством — так це не використати в різдвяній службі такий прекрасний дискант. Наступного року у хлопчика уже може розпочатись мутація, діти зараз ростуть швидко, і буде надто пізно!
Олів’є стояв і не вірив власним вухам: щоб хтось — і подібним тоном розмовляв із метром Фролло? З тим самим метром Фролло, якого вважали, напевне, найбільш суворим у всьому Ордені, і якого... ну, не те щоб побоювався, але остерігався і сам Олів’є? І, судячи з ошалілих поглядів мисливців, які іноді пробиралися під стіночкою вздовж залу від одного коридору до іншого, шокованим був не він один.
— Ми всі служимо Господу, і служіння через спів є нічим не згіршим за служіння через полювання на вампірів! — пішов, схоже, на новий круг Блез, і Фролло роздратовано підняв одну руку, намагаючись жестом перервати полум’яний монолог. Це ніби пробудило Астольфо: той стрепенувся, обвів зал загнаним поглядом, помітив Роланда з Олів’є — і його очі загорілись відчайдушною надією. В них читалось таке очевидне «Врятуйте!», що проби було ніде ставити — і Олів’є ледь встиг піймати Роланда за комір: той уже збирався зробити перший крок.
— Ти куди намилився? — голос клекотів десь глибоко в грудях. Роланд обернувся, так і не опустивши занесену вже ногу, стривожено кліпнув.
— Але ж... — почав було, і Олів’є щосили струснув його за комір. Роландів феноменальний талант вляпуватись у найгірші проблеми давно став легендою серед мисливців, проте зараз Олів’є був поруч, повний рішучості хоч цього разу не допустити непоправного.
— Тільки тебе там не вистачало! Метр Фролло — офіційний опікун Астольфо, він вже як-небудь з усім розбереться! — гиркнув злісно і смикнув, намагаючись відтягти куди подалі від бурі, яка чим далі, тим більше набирала оберти посеред катакомб.
— Але... — спробував був знову заперечити Роланд, проте Олів’є не дав: поміцніше стиснув за комір і поволік геть, назад в той самий коридор, з якого вони майже вийшли. На мить озирнувся — Астольфо проводжав їх такими повними відчаю очима, ніби його кинули наодинці зі зграєю голодних вампірів, — а тоді вони завернули за ріг.
Відпустити Роланда Олів’є наважився лише після того, як вони повернули ще тричі і пройшли одне розгалуження — те саме, після якого розійшлися з Рінальдо. Зупинився, переводячи подих. Роланд став поруч, потираючи шию і стривожено суплячись.
— Я все ж думаю, що дарма ми не втрутились, — між його бровами залягла уперта складка, погляд зелених очей раз за разом ковзав у бік повороту, який вони щойно минули. — Астольфо виглядав таким нещасним...
— Ти з глузду з’їхав?! — визвірився Олів’є так голосно, що відлуння з виляском прокотилось по коридору. — Лізти під руку офіційному опікуну і при цьому метру Ордену? Тобі на останньому завданні усі мізки відбило?!
Роланд було відкрив рота, щоб заперечити — проте тут в їхню розмову втрутились: з ніші у коридорі відділилась якась тінь, і Олів’є зі здивуванням впізнав у ній все ще трохи блідого Рінальдо.
— Хлопці, я так розумію, преподобний Блез все ще там? — він покосився вкрай сторожким поглядом на той самий поворот, на який ще зовсім недавно дивився Роланд, тоді обернувся — і скривився. — Ох, по лицях ваших бачу, що так. Дідько. Доведеться чекати, поки він не отримає те, що хоче, і не піде. А я так хотів нормально помитись...
— Зроби ласку, поясни, що за чортівня відбувається, — Олів’є відчував, як починає закипати. Мало йому було Роланда і проблем, які той приносив, так тепер, схоже, на його голову додався ще один проблемний паладин. Рінальдо тоскно звів очі догори.
— Преподобний Блез — капельмейстер Нотр-Даму, — мовив так, ніби вони цього не знали, а це все пояснювало, і Олів’є страшенно захотілось його тріснути.
— І? — схоже, його тон виявився достатньо виразним, тому що Рінальдо якось дуже швидко перестав зображати вселенську скорботу.
— І він фанатик своєї справи, — мовив уже нормально. — Живе і горить нею. Світу білого не бачить, якщо іде підготовка до великого церковного свята. І не приведи Господь він знаходить когось із красивим голосом: викраде, в ланцюги закує, проте затягне у свій хор. Не бачив ще жодного, кому б вдалося втекти. Зараз, судячи з крику, знайшов собі чергову жертву і тепер відбиває її у Ордену.
Олів’є з Роландом переглянулись: після слів Рінальдо ситуація ставала куди зрозумілішою.
— Ну, там метр Фролло, думаю, з Астольфо це швидко вирішиться... — почав був Олів’є, проте піймав погляд Рінальдо — і змовк.
— Ви, хлопці, початково з провінції, — незвично низьким і хрипким голосом мовив Рінальдо, — а от я був у Парижі від самого початку і застав Блеза, коли сам був от таким, — він показав долонею нижче пояса, — хлопчиськом. І повірте, ваше щастя, що ви з ним практично не пересікались: я страшнішої людини не знав за все своє життя. Тож пом’янемо раба Божого — як його там? Астольфо? — значить, Астольфо. Спочивай у мирі, нехай твоя душа за призначені їй земні муки знайде спокій на Небесах. Amen.
На мить він склав долоні докупи у молитовному жесті і знову підвів очі догори, тоді перехрестився — і, не кажучи більше ні слова, розвернувся й пішов геть. Олів’є провів його довгим поглядом, тоді знову переглянувся з Роландом. Згадав повні відчаю очі Астольфо, і на серці стало якось зовсім паскудно.
— Все буде гаразд, Рінальдо той ще любитель перебільшувати, — мовив, не впевнений, більше собі чи Роланду. — Не можу уявити людину, яка здатна переконати у чомусь метра Фролло.
Роланд задумливо кивнув, проте тривожна зморшка між його бровами так остаточно і не розгладилася. Олів’є спробував загнати чимдалі неприємне передчуття, яке чим далі, тим сильніше шкреблося у грудях.
Ні на вечері, ні на службі після неї Астольфо серед учнів уже не було.
25 грудня 1884
Останній відгомін дзвонів розтанув у морозному повітрі за стінами собору. Мить панувала тиша — а тоді заревів орган, з підлоги до самої стелі наповнюючи Нотр-Дам звуком, від якого по потилиці пробігли мурашки. Широкі масивні акорди гриміли над головами людей, здіймались під склепіння і, здавалось, виривалися крізь вітражі назовні, туди, де у темному небі холодно поблискували колючі зорі.
Навіть на Опівнічній месі мисливців було мало: окинувши перед початком служби коротким поглядом натовп у себе за спиною, Олів’є нарахував менше сотні. Присутністю командирів могли похвалитись лише перший, третій і з шостого по восьмий загони. По праву руку від Олів’є стояла Брадаманта, нинішня паладин Лазуриту, і в світлі міріадів свічок її руде волосся, зібране у звичний високий хвіст, горіло вогнем. По ліву сяяв, напевно, найнатхненнішим виразом, на який тільки був здатний, Роланд, за ним виднілася світло-попеляста коса Малагіса, паладина Малахіту, ще далі ледь виглядали каштанові кучері Рінальдо. Окрім них на службі повинен був бути ще Гано, однак його разом з четвертим загоном перед самим Різдвом висмикнули на завдання. Олів’є, відверто кажучи, цьому радів: не хотілося спаскуджувати свято його присутністю.
Орган завмер на останньому акорді, непомітно, майже нечутно його перехопили людські голоси. Олів’є піймав себе на тому, що мимоволі затамував подих.
— Adeste fideles laeti triumphantes, — завів на фоні хору хтось з-за вівтаря. — Venite, venite in Bethlehem.
Високий, тонкий, чистий, явно дитячий, голос, здавалось, нісся угору, повз кам’яні склепіння Нотр-Даму, далі й далі, і на мить Олів’є справді здалося, що він здатен досягнути самих Небес. Роланд поруч, не інакше як від релігійного натхнення, затулив рота рукою, на його очах виступили сльози — і зараз Олів’є тяжко було його звинувачувати.
— Natum videte regem angelorum, — продовжував дзвеніти голос.
— Це Астольфо, — Роланд обернувся до Олів’є, сяючи повними захоплення очима.
— Що?..
— Venite adoremus! — гримнула паства, підкоряючись ритмічним акордам органу. — Venite adoremus, venite adoremus Dominum!
— Це Астольфо, — повторив Роланд, розцвітаючи усмішкою. — Тобі його зі свого місця навіть краще має бути видно.
— Чекай, що?! — Олів’є шоковано обернувся, вдивився у хористів за вівтарем — і онімів.
Астольфо справді був там: зодягнений, як і решта, у довгий білий балахон, він нагадував хлопчика з «Велізарія» Жака Луї Давида чи ще якесь таке ж ходяче втілення невинності і чистоти. Його погляд був звернений на когось за вівтарем, у великих очах відбивались вогники свічок.
— En, grege relicto, humiles ad cunas, — почав він другий куплет на фоні довгих хорових акордів.
Олів’є застиг, не знаючи, чому менше вірити — власним вухам чи власним очам. Так, Астольфо, наче, непогано співав, наскільки Олів’є міг чути на спільних службах — проте щоб за місяць дорости до рівня, який дозволить бути солістом на Опівнічній месі? Олів’є не був великим поціновувачем опери, проте регулярно водив туди на побачення мадмуазелей, з якими мав стосунки, та й вбита батьком у голову освіта все ж давалася взнаки. Святий Діонісій Паризький, що преподобний Блез робив з хлопчиськом весь цей час, що добився такого результату?!
— Et nos ovanti gradu festinemus, — ідеально чисто й рівно, нота до ноти, вивів Астольфо.
— Venite adoremus! — ведмедем заревів поруч у повну силу своїх легень Роланд, безжально скидаючи з музичних Небес у наповнену какофонією безодню Тартару. Олів’є аж поперхнувся власним диханням і закашлявся, пропускаючи весь приспів.
— О Господи, стули пельку, ти ж мажеш все мимо! — він злісно обернувся, спопеляючи Роланда повним люті поглядом, проте релігійний екстаз того, здавалось, було не пробити навіть вистрілом з гармати.
— Дурниці, Олів’є! — очі Роланда сяяли, по щоках котилися сльози щастя. — Отець наш Всевишній не ділить нас по красі голосів, йому важливо, що у нас на серці.
Стримало від лайки Олів’є лише те, що вони були все ж у головному соборі Франції. Тепер він уже щиро шкодував, що сьогодні на службі між ними не стояли інші паладини, хоча б і клятий Гано. Все було б краще, ніж слухати Роландове ревіння. Олів’є ковзнув очима далі, на Рінальдо з Малагісом. Рінальдо косився на Роланда з жахом і відразою — явно не чекав, що паладинське життя підкине йому таке естетичне випробування. На обличчі Малагіса, який стояв поруч з Роландом далеко не першу Опівнічну месу, відбивались приреченість і усвідомлення тлінності земного буття.
— Стуліть пельки обоє, — озвалась раптом праворуч Брадаманта. — А то я забуду, що ви уже давно не хлопчиська, яких мені віддали на тренування. Ви на різдвяній службі, ведіть себе належно.
Олів’є зітхнув: якщо вже Брадаманта, яка ніколи не відрізнялась ревносним дотримуванням усіх ритуалів і традицій Ордену, зробила їм зауваження... Він відвернувся від Роланда якраз тоді, коли Астольфо доспівував «Deum infantem, pannis involutum», набрав повні легені повітря.
— Venite adoremus! — затягнув разом з усіма. Брадаманта праворуч вторила йому в октаву доволі пристойним контральто. Ліворуч знову заревів Роланд. Малагіса за ним не було чутно взагалі, зате Олів’є раптом піймав вухом чийсь красивий сріблястий тенор. Скосив очі.
Рінальдо більше не дивився на Роланда: звівши очі вище вівтаря, до статуї Діви Марії над Христом, він впевнено і ясно виводив приспів, прорізаючи сильним голосом навіть той кошмар, який Роланд чомусь щиро вважав співом. Мимоволі згадалося, яким сполотнілим було обличчя Рінальдо при згадці про Блеза, і в голову сам собою закрався здогад.
— Pro nobis egenum et fœno cubantem, — десь зовсім угорі, понад головами людей, вище полум’я свічок, вище акордів органу, під самим стрільчастим куполом Нотр-Даму звучав голос Астольфо. — Piis foveamus amplexibus. Sic nos amantem. Quis non redamaret?
— Venite adoremus! Venite adoremus! — загримів тисячами голосів собор. — Venite!..
— ...adoremus Dominum! — радісно звився над ними дзвінкий голос.
Опівнічна меса почалася.