Work Text:
Під кінець першого місяця в Ордені Астольфо починає кашляти — тихо, сухо, явно намагаючись приховати це від Марко. Його тільки випускають з лазарету, за тиждень повинні початися перші тренування в якості учня, і Марко бачить: Астольфо докладає всіх зусиль, щоб виглядати в очах Роланда й інших мисливців готовим. Він встає куди раніше, ніж звик вдома, разом з усіма відвідує меси і не скаржиться на вбогий стіл у трапезній. Він перевдягається в уніформу, вдягає на шию чотки з хрестом і вивчає усі необхідні молитви, він питає Роланда, чи є якісь трактати чи книги, в яких описані слабкості вампірів. Він мовчить про нічні кошмари і паніку, які все ще наздоганяють його майже кожної ночі, дивиться вперто й зосереджено — і іноді Марко не впізнає в Астольфо того тендітного ясноокого хлопчика, якого знав раніше.
Самого Марко в мисливці не приймають: священик з адміністративного апарату довго роздивляється його особову справу, тоді тяжко зітхає і пропонує роль інтенданта. Марко погоджується: надто добре розуміє, що для нього це ледь не єдина можливість залишитися в Ордені.
Астольфо не може дочекатись початку тренувань: тільки про них і говорить кожного вечора. І все ж — він кашляє, і перша думка Марко — розповісти медсестрам. Марко заспокоює себе тим, що це задля блага усіх, що в закритих катакомбах, де немає вітру і незрозумілим чином вибудувана вентиляція, хворому ходити разом зі здоровими небезпечно. «Це не через те, що я не хочу, щоб Астольфо ставав мисливцем», — запевняє себе Марко, і навіть вирішує на ранок піти й поговорити якщо не з головною медсестрою Альциною, то хоч з Меліссою, яка доглядала за Астольфо весь останній місяць.
А ввечері помічає, що Астольфо раз за разом потирає плечі, і розуміє, що той просто мерзне.
Надворі в повну силу буяє травень, набережні Парижу заливає своїм золотистим промінням сонце, вода у Сені тепліє, а клумби повняться буянням квітів — проте тут, унизу в катакомбах, так само холодно, як і в день, коли Марко сюди вперше потрапив. Труби з нагрітою астермітовими котлами водою в’ються коридорами, не даючи перетворити штаб-квартиру мисливців на гігантський кам’яний могильник, проте їх тепла, схоже, все ж не достатньо, щоб зігріти дрібне дитяче тіло.
На ранок Марко іде не до медсестер, а вибиває собі дозвіл вирушити «на поверхню», як кажуть у Ордені. Шукає магазини з пряжею, купує кілька мотків і спиці, ловлячи на собі здивовані погляди відвідувачок — ще б пак, чоловік у суто жіночому царстві, напевне, виглядає святотатством. Марко не зважає — тільки міцніше пригортає до грудей пакунок. А ввечері, допомігши Астольфо перевдягнутись і дочекавшись, поки той нарешті забудеться тривожним сном, вперше за довгі тижні сідає в’язати.
Йому здається, що нічого не вийде. Що всі його вміння, все, що було пов’язано з його маленьким захопленням, залишилося там, десь далеко в минулому, де смішливі покоївки випрошували у нього рукавички на зиму, літня кухарка жалілася, що все частіше починають боліти плечі, і от би їй шаль, щоб зігрітися холодними вечорами, а старший лакей церемонно дякував за зв’язаний кардиган. Але спиці немов самі лягають у руки, петля іде за петлею, і на третій вечір Марко розуміє, що закінчив.
Для Астольфо він в’яже уперше, тому не впевнений, як той зреагує. Проте коли Марко простягає йому згорнутий шарф, Астольфо дивиться на нього широко розплющеними очима, і його погляд майже такий самий ясний і відкритий, як був до трагедії, що забрала життя Гранатумів. Він стоїть якусь хвилину, невпевнено роздивляючись дарунок, а тоді все ж бере його і намотує на шию, ховаючи в пухнастій пряжі половину обличчя.
— Дякую, — бурмоче тихо, а Марко бачить, як рожевіють кінчики його вух, майже зливаючись кольором з волоссям.
На очі мимоволі набігають сльози, і Марко витирає їх швидким рухом, просунувши пальці попід окуляри — а тоді раптом розуміє, який безглуздий подарунок зробив. Ну справді, учні ж майже не виходять на поверхню, а в самих катакомбах ходити, замотавшись у шарф, буде дивно.
Марко шморгає носом, ковтає клубок, який встиг застрягти у горлі, і вирішує: потрібно зв’язати кардиган.
* * *
Місяці непомітно спливають один за одним — Марко сам не помічає, як звикає до нового розпорядку дня. Прокинутись, розбудити Астольфо, допомогти йому вдягнутися й зібратись самому, разом відвідати месу і вранішню трапезу. А далі — на весь день або у відділ забезпечення у катакомбах, наглядати за інвентарем і видавати мисливцям амуніцію, або ж на поверхню, за закупками, прослідкувати, щоб правильно прийняли у штаб-квартирі чи відправили у форпости товар, домовитися з перевізниками чи й знайти нового продавця. Не вельми відрізняється від його роботи управляючим у домі Гранатумів, усвідомлює в якусь мить Марко.
Астольфо з головою занурюється в навчання і часто повертається у їхню спільну невеличку келію ще пізніше, ніж сам Марко. Загнаний, втомлений, іноді знесилений настільки, що відключається на ходу, і Марко доводиться його ледь на руках перевдягати до сну, він, на диво, з кожним днем виглядає все впевненіше. Його все рідше накриває паніка вночі, він все частіше починає усміхатись. Астольфо припиняє застібати сорочку до останнього ґудзика, коли він в келії, а іноді навіть закочує рукави до самого ліктя. Коли Марко бачить це вперше, йому хочеться плакати: спогади про те, як Астольфо панічно замотувався в ковдру, забиваючись у самий куток ліжка в лазареті, досі кривавляться свіжою раною на серці.
А ще Астольфо все більше і більше розповідає — про те, що вдалося на тренуванні, про те, що дізнався на теоретичних заняттях, про те, як хвалив його сьогодні Роланд. Роланда взагалі багато в його розповідях, і кожен раз, коли Астольфо говорить про нього, його великі очі сяють майже так само, як раніше, до всього, що сталося в маєтку. Марко возносить молитву Богу, що в Ордені знаходиться така людина — і що саме Роланд врятував Астольфо від вампірів.
Кошмари поволі, неохоче, проте починають відпускати Астольфо. Марко більше не потрібно чатувати щоночі біля його ліжка, щоб вчасно розбудити чи заспокоїти — однак звичка засиджуватись допізна за в’язанням, здається, намертво в’їлася за останні півроку. Іноді Марко замість цього бере книгу — його починає тягнути на пригодницьку літературу і всілякі драми, і він перечитує всього Дюму, тоді Гюго, тоді береться за Жуля Верна — проте остаточно в’язання не покидає.
Коли він закінчує новий кардиган — глибокого сіро-блакитного кольору — листопад перевалює за середину. Астольфо кутається в пухнасті широкі поли, ховає руки у трохи задовгі рукави — Марко знає, у Астольфо легко мерзнуть пальці, тому свідомо дов’язує ще кілька сантиметрів.
— Вам дуже личить, — каже Марко, а усмішка сама собою оселяється на губах. — Якби граф і графиня побачили, яким чудовим молодим чоловіком росте їхній син, впевнений, вони були б щасливі. Думаю, пройде всього кілька років — і Ваша Світлість стане одним із найвродливіших мисливців у Ордені.
— Припини до мене так звертатись, — раптом каже неприродньо рівним голосом Астольфо. — Краще просто на ім’я, і без «ви».
Марко запинається на півслові. Дивиться вражено, а у грудях поволі затягується холодний слизький клубок.
— Але ж ви єдиний спадкоємець і... — намагається заперечити він, проте Астольфо його обриває.
— Рід Гранатумів мертвий, — каже тяжко і глухо, а його очі темні, немов два бездонні колодязі. — Я мисливець. Мисливців «Світлостями» не величають.
Марко шукає слова, якими зміг би відповісти — і так і не може їх знайти.
* * *
Коли зовсім скоро після його п’ятнадцятиріччя Астольфо призначають паладином, одна половина Марко не може стримати радощів і гордості, інша ж завмирає від жаху.
У паладинів багато привілеїв. Вони можуть займати окрему келію, а не ночувати у спільній спальні — і з крихітної комірчини, яку Марко зміг йому вибити ще на самому початку перебування у Ордені, Астольфо переселяється в нормальну кімнату. Розділену на дві половини високою книжковою шафою, яка заміняє ширму, з письмовим столом і невеликим диваном з одного боку — і гардеробом й нешироким, але зручним ліжком з іншого.
У паладинів є власний кабінет при казармі. Своя унікальна зброя, створена спеціально для кожного. Окремий стіл у трапезній, багатший на яства навіть у пісні дні. Право самостійно обирати собі замісника.
— Я зроблю ним тебе: Роланд казав, я можу вибрати будь-кого, — кидає Астольфо через плече, метаючись по кімнаті у марних спробах знайти ідеальне місце для своїх скудних пожитків, якими він встиг обзавестись у Ордені за майже п’ять років, і Марко від шоку впускає валізу з речима просто на підлогу.
— Але ж я не мисливець... — лепече онімілим язиком, а серце у грудях калатає, мов шалене. Астольфо на мить зупиняється, окидає його здивованим поглядом.
— Ну так стань ним, — знизує плечима, відвертається і кидається до столу. Прилаштовує письмовий набір по центру, схиляє голову набік, супиться, тоді пересуває праворуч. Знову супиться, стоїть секунд десять, схрестивши руки на грудях, врешті пересуває ліворуч.
— Але я не вмію битися... — хрипить Марко, не маючи сил не те що нахилитись і підняти валізу — просто ступити крок. Астольфо, облишивши письмовий набір, розвертається.
— Не страшно, — на його обличчі розцвітає усмішка — осяйна, сонячна і зовсім трішки нахабна. — Я тепер сильний, навіть Роланд визнав це, раз рекомендував мене на паладина Гранату. Я тебе захищу.
Марко тоді так і не знаходить, що сказати.
У паладинів багато привілеїв — проте обов’язків ледь не більше. Очі Астольфо — великі, з довгими віями, такі ж, як були у Її Світлості графині — горять вогнем, коли на офіційній церемонії він слухає, що тепер сам вестиме свій загін у священний бій проти огидних кровопивць, проклятих порідь ночі, які порушують закони Божі. Марко б волів, щоб він з таким нетерпінням чекав не першого бою в якості паладина, а балу, який би організував граф, щоб представити юного спадкоємця вищому світові. Щоб не пропадав на тренувальному майданчику до ночі, а хвилювався, чи достатньо добре запам’ятав схему кадрилі «Вар’єте Парізьєн», та чи багато буде юних мадмуазелей з достойних сімей на присвяченому йому вечорі. Щоб не давав своїй новій зброї — складній, з астермітовим двигуном, як і у всіх інших паладинів — забуте друге ім’я гільйотини*. Щоб не дивився такими повними щирого щастя й захоплення очима, коли Міра вручала йому списа й пояснювала, що і як у ньому працює.
Щоб його життя не йшло рука об руку з кров’ю, ранами і смертю — паладини виступають авангардом Ордену, і найстрашніші противники завжди дістаються їм.
Коли Марко намагається поговорити про це з Астольфо, той дивиться на нього широко розплющеними очима, і на дні його зіниць світиться нерозуміння.
— Стати паладином — найвища честь для будь-якого мисливця, — відповідає він, і в цю мить Марко усвідомлює, що його ніколи не почують. Від цього хочеться плакати — хоча Марко до цього здавалось: усі сльози він виплакав уже давно, ще п’ять років назад. Він лише мовчки киває, проте Астольфо, здається, навіть не звертає на це уваги.
Марко учиться називати Астольфо «капітаном» і знову звертатися на «ви» — останнє звучить нарешті правильно. Починає ходити на завдання з дванадцятим загоном — і на першому ж ледь не накладає головою: просто посеред бою, коли до нього кидається вампір, у Марко відмовляють ноги. В останню мить, коли він уже встигає попрощатися з життям, вампіру зносить голову широким ударом. Марко заціпеніло дивиться на те, як розлітаються бризки крові, просто в повітрі розпадаючись на попіл, як за ними окреслюється тонка постать.
— Тримайся позаду мене, — хрипким голосом командує Астольфо. Його щоки горять румʼянцем, очі палають, по губах блукає ледь помітна усмішка, і Марко відчуває, як завмирає серце: такого Астольфо він зовсім не знає.
Будні мисливців зовсім не схожі на роботу інтендантом, і в намаганнях пристосуватись до нового життя Марко губить лік часу; єдине, що залишається незмінним — звичка у вільну хвилину братися за спиці.
До того, що на кожному завданні смерть дихає йому в потилицю, Марко поступово звикає. Десь в глибині душі він думає, що це навіть правильно. Це його розплата за те, що він не був у маєтку Гранатумів, коли все трапилося.
До того, що просто на його очах кіготь вампіра може пропороти затягнуту в рукавичку руку чи бік над самою фасцією, Марко звикнути так і не вдається. Астольфо калічиться куди менше, ніж той же Роланд, він уважний і спритний, він не атакує бездумно, а вибудовує складну тактику, готуючи пастки і використовуючи обманні маневри — коли Марко бачить це вперше, не вірить власним очам. І все ж в Ордені немає жодного мисливця, який би завжди повертався з завдань неушкодженим.
Кожна рана Астольфо відгукується в грудях десятикратним болем по зрівнянню з власними. Марко допомагає йому змінювати пов’язки — здається, Астольфо чим далі, тим сильніше намагається уникати лікарів. А тоді перед сном дістає спиці, моток пряжі — і в’яже до тих пір, поки не починають злипатися очі, а руки нарешті не припиняють тремтіти.
* * *
Годинникова стрілка поволі підповзає до дванадцятки, коли Марко заглядає навідати Астольфо перед сном. Вони уже давно не ділять одну келію — Марко відселився ще тоді, коли Астольфо офіційно прийняли в мисливці, — проте позбутись старої звички ніяк не виходить.
Кімнату тьмяно осяває лампа на столі, і в першу мить Марко здається, що Астольфо, низько схилившись, щось пише в документах. Проте в наступну Марко робить крок всередину і розуміє: поклавши голову на згин лівої руки, Астольфо спить.
Марко обережно причиняє двері. Тихо проходить всередину — мимоволі радіючи, що підлога в катакомбах кам’яна, а не дерев’яна, і Астольфо не розбудити скрипом дощок. Чорна мисливська сутана висить на спинці крісла, з-під неї визирають сині китиці фасції. Сам Астольфо напівлежить в одній сорочці, його плечі ледь підіймаються від рівного дихання, волосся у теплому світлі лампи сяє приглушеним багрянцем. Забуте перо валяється поверх якихось паперів, а права рука міцно стискає хрест на гранатових чотках.
Серце пропускає один удар. Астольфо майже не згадує сім’ю від самого потрапляння в Орден. Він не говорить про них сам і мовчить у відповідь, коли його питають інші. Він не відвідує їхні могили на День пам’яті усіх померлих вірних і так жодного разу й не повертається в маєток, хоча тепер, маючи статус паладина, отримати дозвіл на поїздку йому куди легше, ніж раніше. Марко здається: ще тоді, п’ять років назад, Астольфо провів невидиму стіну між собою і ними, і це в глибині душі лякає, проте Марко так і не може остаточно для себе сформулювати, чому.
І все ж — зараз Астольфо спить, міцно стиснувши хрест, який колись носив його батько.
Марко усміхається самими кутиками вуст. Він тихим кроком рушає до гардеробу, знаходить там широку шаль, яку зв’язав зовсім недавно, і обережно, щоб не розбудити, накидає її Астольфо на плечі. Тоді примощується поруч на вільний стілець, акуратно витягає забуті документи, пробігає їх очима. Підсовує до себе письмовий набір, окунає перо в чорнильницю і починає їх заповнювати. Паперова робота — напевне, єдине, що абсолютно не дається Астольфо в його новому статусі, і Марко радий взяти на себе хоча б це, раз не може захистити його на полі бою.
Годинник у кишені розміреним цоканням відміряє секунди. Лампа зі столу відкидає на стіни м’які тіні. Перо з тихим скрипом виписує рядок за рядком на папері, тче чорнильно-синє мереживо з завитків, хвостиків, рисок і кіл. Марко час від часу кидає погляди на Астольфо — той продовжує спати, не помічаючи нічого навколо, його обличчя світле і повне якогось внутрішнього спокою. Усмішка знову мимоволі оселяється на губах, і Марко ловить себе на тому, що хотів би, щоб ця мить тягнулася вічно.
Наступного дня шостий і дванадцятий загони вирушають на спільне завдання до Валансу. Звичайна зачистка обертається кривавою бійнею, з якої не повертаються п’ятеро, а рани отримує кожен другий. Роланду прохромлюють кігтями плече, коли він кидається прикрити собою новачка із шостого загону. Астольфо в гущі бою поранюють в правий бік.
Частині вампірів вдається втекти. Частині мисливців — не погубити свої життя в безглуздому, приреченому на поразку бою.
В цей день Астольфо востаннє розмовляє з Роландом і називає того на ім’я.
* * *
Астермітова лампа на столі то спалахує, то гасне: останній тиждень всередині десь став відходити дріт, і світло б’ється хворобливим пульсом. Марко все забуває її замінити, і тепер відкинуті нерівними сполохами тіні вигинаються на мурованій кладці стін, повзуть по підлозі і тягнуться до ліжка в кутку.
Астольфо тяжко дихає й зминає руками ковдру. Його сильно лихоманить уже годину, і Марко вкотре за своє життя шкодує, що у нього не вистачає характеру хоч раз наполягти на своєму.
Лікар, який зашиває і перебинтовує рвану рану на лівій руці — пропущений удар, коли Астольфо під кінець бою метнувся прикрити Марко — каже, що в лазареті краще залишитися хоча б на день. Що температура обов’язково підніметься, і хоч серйозних загроз здоров’ю це не повинно принести, не варто нехтувати медичним наглядом.
Астольфо мовчки чекає, поки на руку ляже останній бинт — тільки пальці кожен раз стискають до побілілих кісточок тканину штанів, коли лікар випадково торкається однієї з міток. Тоді, так і не кажучи більше ні слова, натягує сорочку, накидає зверху сутану і йде геть.
Іноді Марко думає: після сварки з Роландом Астольфо зовсім перестає себе берегти. Марко ненавидить себе за те, що з цим теж нічого не може зробити.
Вогник лампи нервово пульсує. Марко уже вкотре за вечір змочує невеликий рушник у мисці з холодною водою, витискає і підходить до ліжка. Відгортає мокрі — не розібрати, від води чи від поту — пасма, обережно змінює компрес. Астольфо не розплющує очі — тільки бурмоче щось хрипко й нерозбірливо, а його вії тремтять, як зазвичай буває у людей, що бачать сон.
Париж на поверхні мліє від липневої спеки, проте тут, внизу у катакомбах, стоїть звичний холод. Іноді Марко здається: час застиг поміж кам’яних стін, скував усе нерухомістю, і замість мисливців темними коридорами давно снують безтілесні тіні. Марко жене від себе ці думки — вони дурні й безглузді, всього кілька годин назад він сам спілкувався з лікарем, а опісля роздавав розпорядження дванадцятому загону. Однак неприємне відчуття неправильності, чужорідності всього навколо так остаточно і не проходить.
Лампа знову нервово спалахує, тіні судомно смикаються, тягнучись своїми зазубреними краями з одного кінця стіни до іншого. Астольфо поволі розплющує очі. Кілька секунд дивиться вгору, тоді намагається підвестися — і Марко нахиляється до нього.
— Капітане! — рушник сповзає на подушку, Астольфо зводить тьмяний розфокусований погляд.
— Марко?.. — шепоче зовсім тихо й хрипко. Його хитає, Марко ловить його під лікоть і знову вкладає у ліжко.
— Капітане, вам не можна вставати, — власне серце б’ється десь під самим горлом. Довгі вії опускаються, і на мить Марко здається, що Астольфо провалюється назад в тривожний сон — однак той знову розплющує очі.
— Води, — просить самими губами, і Марко схоплюється на ноги. Швидким кроком рушає до столу — там стоять глечик і глиняна чашка, — на півдорозі згадує, що лікар, який перев’язував Астольфо, вручив наостанок якусь мікстуру — «Якщо лихоманка буде надто сильною, дайте йому випити, все краще, ніж нічого». Кидається до свого саквояжу, який залишив на дивані, перечіпляється ногою через ніжку стільця.
Злітають в повітря і котяться у різні боки різнокольорові мотки пряжі, яскраві навіть у тьмяномі світлі лампи — Марко бере їх з собою, щоб легше було не заснути вночі. Він боляче забиває собі коліна об кам’яну підлогу, проте все ж ловить склянку з мікстурою. Підводиться, тихо охнувши, повертається за чашкою і глечиком, тоді йде до ліжка.
— Капітане, випийте спочатку це, — Марко допомагає Астольфо припіднятися, притримує чашку з налитою в неї мікстурою. Астольфо навіть не намагається звично заперечити чи хоча б спитати, що саме йому дали. Він п’є так слухняно й покірно, що Марко здається: принеси він отруту — Астольфо випив би і її. Марко подає воду, а сам намагається прогнати цю думку, проте вона продовжує тривожно шкребтися десь у дальніх кутках свідомості.
Астольфо втомлено заплющує очі. Марко забирає з подушки рушник, знову змочує його в мисці.
Розкидані мотки пряжі так і залишаються лежати на підлозі хаотичним плетивом ниток.
* * *
Петля рівно лягає за петлею. Марко в’яже, нанизуючи ряд за рядом, погляд час від часу просковзує над спицями і падає на ліжко. Вранішнє сонце прокрадається у вікно крізь мереживну фіранку, розливається червоним золотом по шовковистих пасмах волосся, дрібними, майже непомітними іскрами завмирає на довгих віях і тепло торкається своїм промінням худого обличчя, роблячи його хоч на короткий час не таким смертельно блідим.
Астольфо так і не приходить до тями після Жеводану. З дозволу Ордену Марко знімає невелику квартиру в будинку недалеко від собору і наймає юну фельдшерку. Не без складнощів, але все ж вибиває для себе право також тимчасово переселитись із катакомб. Розривається між домом і роботою, пише детальний звіт про інцидент в Жеводані, доплачує фельдшерці за те, що та іноді чекає на нього до пізньої ночі. І в’яже — коли видається вільна хвилина, щоб заспокоїти руки, які все частіше починають тремтіти, і впорядкувати думки, в яких він все повертається до того злощасного дня. Можливо, якби він зробив щось інакше, якби доклав більше зусиль, якби спробував зупинити раніше…
Раз в кілька днів перевірити Астольфо заходить один з лікарів Ордену — однак, попри всі сподівання Марко, нічого нового ніхто із них не каже. Імовірно, передозування еліксиром дало особливо тяжкі наслідки на не повністю сформований підлітковий організм. Можливо, якщо дати тілу час, воно зможе відновитись, і Астольфо прийде до тями. «Вам залишається тільки чекати», — фраза, яку Марко встиг зненавидіти за останні два з половиною тижні.
Він не думає, що справа лише у еліксирі — всі, хто потрапив у епіцентр подій навколо Звіра, пережили дещо страшніше. Марко надто добре пам’ятає, якими реальними видавались тіла графа і графині Гранатум, і досі іноді чує в кошмарах голоси, що повторюють: «Це твоя вина, твоя, твоя, твоя, тебе не було поруч, коли це трапилося, ти нікого не захистив, всі загинули через тебе!» Марко не знає достеменно, що саме бачив Астольфо, проте здогадатись не так складно. Від згадки, як відчайдушно чіплялись тремтячі руки за його спину за мить до того, як вибухнув формулами гримуар Ванітаса, стискається серце.
Марко не думає, що справа лише у еліксирі, але він не лікар, а у Ордену все одно немає панацеї. Мисливці калічаться. Мисливці гинуть. Мисливці зникають безвісти, і іноді єдине, що можна принести рідним — це звістка про смерть і натільний хрест. Це їхня реальність, реальність тих, хто взяв на себе сміливість боротись із надлюдськими чудовиськами — однак Марко до останнього не хоче вірити, що вона торкнеться і Астольфо.
Петля лягає за петлею. Сонячне проміння повзе по накрахмаленій до хрускоту постелі все ближче і ближче до вікна. Скоро воно торкнеться підвіконня, і тоді прийде фельдшерка, і Марко залишить Астольфо на неї, а сам на весь день пропаде у катакомбах під собором: дванадцятий загін мисливців і так зараз паралізований, і Марко потрібно зробити все, щоб він не розвалився остаточно до того моменту, як Астольфо прийде до тями.
В те, що це все ж трапиться, Марко уперто вірить.
У двері тихо стукають, і Марко здивовано обертається. Лікар повинен прийти не сьогодні, а більше тут нікому щось робити. Встати і відчинити він, одначе, не встигає: тяжка металева клямка підіймається, і всередину заходить Роланд.
— Капітане... — Марко підривається на ноги, проте Роланд зупиняє його коротким жестом.
— Не треба, ми ж не на службі, — усміхається світло і вибачливо. — Та й я ненадовго.
Його дорожній плащ покритий пилом, сонце переломлюється на полах дрібними іскрами, і зараз Роланд скидається на міжзоряного мандрівця, який щойно зійшов зі своєї стежки. Він кілька секунд стоїть, немов не знаючи, куди себе подіти, тоді знаходить поглядом грубий дерев’яний ослінчик, на який фельдшерка зазвичай ставить миску з теплою водою, акуратно підчіпляє ногою і сідає на край. Стискає і розтискає руки на колінах — без звичних латних рукавиць, мимоволі відмічає Марко.
— Як він? — питає нарешті тихо, не відриваючи погляду від Астольфо — і Марко переривчасто вдихає, намагаючись прогнати клубок, який одразу застрягає в горлі.
— Без змін, — говорить хрипко. — Лікарі кажуть, потрібно зачекати.
Роланд мовчки киває, крупні, покриті шрамами пальці на мить сильніше стискають тканину штанів на колінах. Марко згадує, як сяяв щастям маленький Астольфо, коли ця рука гладила його по голові, і очі починає щипати.
— Що це у тебе? — раптово обертається Роланд, в його очах сяє щира, непідробна цікавість, і Марко зі здивуванням опускає погляд на в’язання, про яке уже встиг забути.
— Ох, це... — йому стає трохи ніяково — він ніколи ні з ким особливо не обговорював своє скромне захоплення, тим паче, з паладином. Це було щось, що пов’язувало тільки його і Астольфо. — Шарф, з яким капітан прибув у Жеводан, загубився, і я вирішив, що треба зв’язати новий.
Очі Роланда спалахують захопленням.
— Пресвята Діво Маріє! — він зіскакує на ноги, і вже в наступну мить Марко шоковано витріщається на те, як покриті шрамами руки стискають його долоні. — Як же щедро розливає Бог Свою благодать! Хто б міг подумати, що у одного з моїх братів по Ордену виявиться такий талант! Неймовірно! Неперевершено! Воістину, Бог любить всіх нас і кожному дарує щось особливе!
Марко ошаліло кліпає, а Роланд все продовжує стояти поруч навколішки і виливати потік захоплень хвиля за хвилею, немов розбурханий океан раз за разом налітає на піщаний берег.
— То ті кардигани, які так любив носити Астольфо, всі твоєї роботи? — зелені очі сяють по-дитячому щиро. — І шарфи? А теплі рукавички, які я бачив у Астольфо минулої зими?
Марко сторопіло киває, і Роланд усміхається ще променистіше — хоча здавалось би, куди більше?
— Слухай, слухай, — не вгаває він, — а можна буде і мені попросити щось зв’язати? Теж шарф, наприклад? Звісно, тільки якщо у тебе буде вільний час і натхнення, о, і за нитки я тобі поверну гроші. Я б сам купив, але не розбираюсь…
Марко киває знову, і Роланд усміхається щасливо, мов хлопчик, який отримав раптом у подарунок купу солодощів.
...Як Астольфо на Різдво перед тим, як йому виповнилось десять…
У серці боляче коле.
— Спасибі, — Роланд відпускає руки Марко, підводиться з колін. — Тоді з нетерпінням чекатиму.
Він знову кидає погляд на ліжко, і усмішка майже збігає з його обличчя, перетворюючись на бліду, вибачливу тінь. Астольфо ніяк не реагує на все, що відбувається останні хвилини. Сонце крихітними іскрами танцює на довгих, мов стріли, непорушних віях.
— Якщо вам потрібна буде якась допомога, обов’язково кажи, — Роланд поправляє застібку плаща, тоді ховає руки в довгі рукави. — Зроблю все, що зможу.
Марко тільки мовчки хитає головою: навіть Роланд не здатен сотворити чудо. Якби його голос міг розбудити Астольфо, це б трапилося ще два з половиною тижні назад, коли Роланд вніс його, непритомного, у катакомби на руках.
І все ж, якби не Роланд... Одна думка про це змушує серце стикатися від холодного, липкого страху. Очі знову починає щипати.
— Ну, я піду, — Роланд ніяково усміхається, розвертається до виходу. — Вибач, що потурбував.
— Ох, капітане Роланде, — Марко теж підривається на ноги, притискаючи недов’язаний шарф до грудей. — Я так і не подякував вам тоді за те, що було в Жеводані. Якби ви не з’явились, я не знаю, що б... — Марко запинається, на очах все ж виступають сльози, і він швидким рухом витирає їх, просунувши пальця під окуляри. — Капітан мене не слухав, я не зміг його зупинити, і якби не ви, він би точно загинув. Ви врятували йому життя. Спасибі вам.
— Ні, — слово тяжко зависає у повітрі. Роланд зупиняється перед відчиненими дверима, мить стоїть мовчки, тоді підводить важкий погляд.
— Не врятував, — каже хрипко. — Я повинен був прийти раніше.
І до того, як Марко встигає вставити хоч слово, виходить.
В кімнаті знову западає тиша. Марко довго дивиться на зачинені двері, тоді повертається назад у крісло. Глибоко вдихає — тільки зараз він розуміє, що останні хвилини серце билося слабко і болісно.
Сонячне проміння переповзає за край ліжка і поволі підкрадається до підвіконня. Марко знову береться за спиці, накидує першу петлю.
Він хоче вірити: Астольфо обов’язково розплющить очі. І коли це станеться, Марко подарує йому новий, тільки зв’язаний шарф.