Work Text:
джеймс не дуже любив подібні вечори: перед очима речення вже не складались в абзаци, від лоу—фаю клонило в сон, а помаранчеве світло лампи набридло, м'яко кажучи, ще вчора. на столі лежала купа паперу в його замітках, й рука ледь—ледь рухалась робити нові.
хотілося в ліжко та гортати стрічку інстаграму, але від одної ідеї нудило — від завтрашнього іспиту залежило все йго життя, й було б безглуздо лягати отак, зараз, коли в нього залишилось тільки десять годин на те, щоб оновити свої знання.
він застонав від відчаю, мабуть, так гучно, що через хвилину в його двері постукали.
— пап, я в нормі, — джеймс разгорнувся на стільці, щоб його було краще чути.
але в кімнату увійшли. високий хлопець з кумедними бірюзовими кучерями, в футболці з якимось безбожно старим рок—гуртом. в нього на кедах розтрепалися шнурівки, на щоці був якийсь стікер — мабуть, від банану, — ну, тобто, зовсім не офіційний вигляд.
але це був тедді люпін, який завтра прийматиме у джеймса іспит.
— як ти, малий? — він зачинив двері, притулившись до них. — хвилюєшся?
— звісно ж ні, — джеймс хминув, прикриваючи собою книгу на столі. — якого ти тут робиш?
нічого дивного в відвідинах тедді не було, вони жили разом. попри це, один погляд тедді змушував пальці джеймса тремтіти, а щоки — червоніти.
— прийшов сказати: ти впораєшся, — тедді всміхнувся тією самою своєю посмішкою, яку дарував тільки дуже близьким: теплою, наче сонячною, такою щирою аж защемило серце.
— це все?
— ні, — тедді відштовхнуся від двері, такий легкий, наче й не було в нього жодного м'язу, й підійшов до столу. посміхнувся записам, потім — подивився джеймсу прямісенько в очіб ніби дістав поглядом до легень, дихання перехопило.
— тобі страшно? — він запитав, й джеймс не зміг нічого, зокрема як кивнути
— все буде добре, — люпін повторив, закриваючи книжку м'яким рухом, в якому й натяку на контроль не було. — джеймс, я тебе знаю. в тебе були чудові результати весь семестрб ти впораєшся
— цього все ще недостатньо, — джеймс зітхнув. — мені ще треба вивчити...
— слухай, — тедді ворухнув плечима. — краще буде, якщо ти зараз поспиш. всі аврори сплять перед великими рейдами, пам'ятаєш, я тобі говорив?
джеймс повернувся до столу.
— нужбо, малий, — він торкається м'яко плеча поттера. — спа-ти.
— тобі легко говорити, — незадоволено відповів джеймс. — ти склав цей іспит з першого разу. круто бути метаморфом, але от звичайним хлопцям типу мене...
— дядько рон ледь не завалив мене, бо я не слухався наказів, — тедді розсміявся і присів на куток його столу. — а потім гаррі цілий рік не давав мені нічого складнішого за порятунок котів з дерев, бо надто хвилювався.
— та не може бути, — джеймс недовірливо насупився, змусивши тедді знову розсміятись.
— може, — в кутках його очей з'явилися зморшечки. — й в нас був цілий скандал через це.
— але ж батько тебе обожнює?
— тому скандал й був, — тедді киває з таким задоволенням, наче розповідає про якийсь героїчний вчинок. джеймс думає — красивий.
долоня тедді гладить його плече.
— заплющ очі, — він говорить, й джеймс заплющує, бо знає, що нічого поганого не станеться.
щось тепле й м'яке торкається його губ, й до поттера з декілька секунд не доходить, що саме — а потім він розплющує очі, щоб побачити посмішку тедді близько—близько.
— якщо здаш іспит з першого разу, відведу тебе в клуб, — він обіцяє.
щойно кімнатою лунає звук замкового механізму, джеймс обережно торкається губ подушечками пальців.
це був його перший поцілунок.