Work Text:
Сіре, трохи розпелехане хвилясте волосся — видно, що хлопець заморочився з вкладанням. В носі срібне кільце з дрібними білими камінцями. Погляд людини, що лягла спати три години тому, а за годину вже відчиняла це кафе.
Кафе. Богдан зайшов сюди, бо воно в одній будівлі з коворкінгом, в котрому для опалення стоїть лише один масляний радіатор. Промерз до мозку кісток, хотів зігрітися хоча б чаєм, а тут таке чудо за прилавком.
— Які у вас є чаї?
Хлопчина дивиться на нього своїми великими очима й наче не розуміє, що працює тут. Довгих кілька секунд він роздупляється й кидається до стільниці. Богдан помічає там два звичайні аркуші, текст на них візуально схожий, але той хлопець перебирає їх кілька разів, немов цілий стос паперів. Він висуває один вперед до Богдана й киває. Богдан не знає, куди більше треба дивитись: на аркуш чи на це чудо. Вони вдвох дивляться на аркуш, де чорним по білому надруковане меню. Ціни кажуть, що власник — справжній породистий одеський єврей, але йти нікуди, та й це чудо.
Богдан замовляє обліпиху, як скрізь і завжди. Хлопчина розвертається до кавової машини й починає шуміти. Гарний. Ні. Гарненький.
В цю мить Богдан розуміє, що сам приперся небритий з жирним волоссям. Спогади викидають його ранкове відображення в дзеркалі. Мабуть, зараз він виглядає ще жахливіше. Як справжній бомжара, не інакше. Якби Богдан зараз захотів щось сказати незнайомцю, він би точно назвав його якимось старим збоченцем. Йому ще навіть тридцяти нема, куди «старий»?
Чай готується занадто швидко, й Богдан помічає, що дивиться вже не на спину хлопчини, а йому в очі.
— Дякую, — киває худко й забирає чашку. Міг би в стаканчик з собою попросити, ще ж по сходах підійматись; точно розіллє.
— Дякую, — у відповідь кидає бариста. За що?
Богдан ще раз киває й розвертається до дверей. Чай підозріло хитається до країв не настільки глибокої, наскільки широкої чашки. На вісім сходинок вище його чекає відкритий лаптоп, біля якого точно залишиться помаранчеве коло від дна чашки. Богдан обіцяє собі, що до наступного походу за чаєм обов’язково приведе себе до ладу. Зі спогадів випливає банка з написом «на Ялту», що стояла прямо між ними біля каси.
За півгодини, допивши чай, Богдан розуміє, що доведеться нести чашку назад. Навіть не спитав чи можна її виносити. Хоча той хлопець не наздогнав його, то, мабуть, можна.
Цього разу бариста без бейджика зустрічає його прямо за прилавком; дивиться на чашку в руках Богдана й дякує, коли він ставить її на стільницю. Мабуть, за те, що не вкрав.
***
Наступний раз трапляється за три дні — графіки відключень такі систематичні, коли працюють. Перед Богданом стоїть дівчина, що замовила каву з собою. Продумана. Богдан цього разу теж. Підходить до прилавка та з вітанням дістає свою чашку-термос.
— Можна обліпиху сюди? — клацає нігтями по металевій стінці.
Хлопчина киває та, взявши термос, розвертається до кавової машини. Богдан теребить в кишені яскраво-зелену єврову купюру й думає, чи варто покласти її до банки, поки бариста не бачить, чи краще, як побачить. Знову він робить все занадто швидко; знову підглядає в аркуш на ціну. Поки вводить цифри на терміналі, Богдан таки опускає в банку ті сто євро. Хлопчина наче й не дивиться в бік банки, але його погляд змінюється — Богдан помічає, що він стає більш відкритим і вже не таким і задовбаним.
Приклавши смартфон до термінала, Богдан дякує й киває.
— Вам дякую, — навздогін кидає хлопчина й дивовижно міцно стискає губи.
Богдан хоче погладити його по голові, сказати «нема за що», але натомість виходить дещо зовсім дивне.
— Ви гарнюній.
Бариста дивиться на нього з чимось схожим до переляку. В цю мить Богдан бачить найкращим варіантом якомога швидше втекти без пояснень.
***
Богдан сидить в навушниках і нервово тупає ногою. Через дві скляні стінки від нього той, кого він тиждень тому назвав гарнюнім. Цілий тиждень, бо йобана русня. Якби можна було зайти в кафе й нічого не замовляючи покласти до банки ще кілька купюр і при цьому не викликати якихось підозр, Богдан так би й зробив. Але ж, бляха, не можна. Та й після минулого разу він досі почувається ніяково. Хто взагалі залишає такі чайові? На сотку можна було б всю зиму пити той обліпиховий чай. Але тоді для чого він захопив сьогодні ще одну?
За три години Богдан добре промерзає й, попри те, що в термосі ще залишилось трохи домашнього трав'яного чаю, він йде до вбиральні, полоще його й знову заходить до того кафе.
— Доброго дня, — як і в попередні рази, вітається хлопчина своїм приємним, хоч і не дуже привітним голосом. — Обліпиха?
— Будь ласка, — Богдан ставить перед ним термос.
Цього разу він немов не поспішає; навіть оглядається на Богдана.
— Ще чогось бажаєте?
Звісно, бажає.
— Ні, дякую.
Хлопчина закручує його термос і вводить ті самі цифри на терміналі. Богдан знову протягує купюру до банки. Хлопець смикається — точно помітив це, — а його вуха миттю багряніють.
— Схоже, Ви хочете чайний абонемент на півроку.
— Зовсім ні, це від Миколайчика.
— Вас звати Микола? — з усмішкою недовірливо питає хлопчина; Богдан готовий розтанути.
— Ні, — натомість відповідає він та відступає на крок, щоб розвернутись і знову втікати, але хлопчина зовсім трохи голосніше, ніж завжди, перепитує:
— Ви точно більше нічого не бажаєте?
Розвернувшись лиш боком до нього, Богдан завмирає та озирається. Хоче, але знає, що це знайомство, скоріш за все, закінчиться як і всі попередні — швидко, варто буде йому трохи краще пізнати людину. Але все одно хоче.
— Можливо, спитати Ваше ім’я.