Work Text:
Знову сирена проривається крізь сон. Адріан вже зі звички хапається за кут ковдри й хоче скотитись з ліжка, щоб поповзти до дверей з кімнати, але щось його не пускає. Він смикається кілька разів, хмуриться, але очі не розплющує. Відпускає кут, торкається того, що своєю вагою тримає інший край ковдри.
— Ти заїбав, — бурчить хлопець під вухом й штовхає Адріана коліном в стегно.
Він таки розплющує очі й поступово усвідомлює, що під боком бурчав Мирослав. Вони зараз не у військовому таборі поблизу зони бойових дій. Вони у батьків Мирослава. Звільнення. Артур. Скоро весна. Перший день весни. Сирена на смартфоні зовсім тиха. Забув змінити населений пункт.
— Вибач, сонце, — Адріан обіймає Мирослава, втискається обличчям в його шию ззаду та ледь не плаче. Зараз вони у відносній безпеці. Той знову щось тихо бурчить собі під носа, але накриває руки Адріана своїми.
***
Зранку у світлій кімнаті все зрозуміліше. Хоча б видно все довкола. Не так страшно розплющувати очі. І сирени нема. Вже десята. Мирослав досі спить. Адріан більше не може, однак і вилазити з ліжка не поспішає.
Коли вони закінчили магістратуру, а дім Адріана разом з рідними залишився реальним десь в останніх числах лютого минулого року, батьки Мирослава сказали «почувайся як вдома». Єдині люди, що знали про їхні ближчі ніж дружні стосунки. Однак ні він, ні Мирослав не залишились надовго в цій оселі. Тож безпідставно почуватись тут як вдома.
Незручно ходити по чужій квартирі, навіть знаючи, що, крім них двох, зараз тут нікого немає.
В грудях нізвідки знову розкручується паніка. Адріан перевертається на бік передом до Мирослава й намагається обережно намацати його долоню. Йому майже завжди це допомагає. Трохи сіпається, коли той хоч і повільно, але несподівано розплющує очі.
— Ти вже? — питає тихо Мирослав. Мінус один до тривоги. Не можна бути слабким.
Адріан проводить пальцями по його долоні й проповзає рукою на його живіт, гладить по краю спіднього. Не можна бути слабким. Впирається іншою рукою в ліжко й нависає над обличчям Мирослава. Ранково-невдоволене, завжди. Кладе долоню на його ранковий стояк.
— Я сплю, — бурмоче Мирослав і перехоплює долоню Адріана, однак він сплітає їхні пальці й притискає до подушки поруч з чужою головою.
— А знаєш, шо буде, якшо нагодувати котика? — він схиляється ближче до чужого обличчя, намагається всміхнутись. Знає, що в їхніх ротах зараз не м’ятна свіжість, але це не вперше — в таборі всяке траплялось.
— Він почне вилизувати яйця.
Адріан відчуває міцну хватку на власному паху. Занадто міцну. Мирослав немов намагається видавити з нього хоч той крем на тортик. Вочевидь невчасно почав загравати. Але він все одно схиляється до губ Мирослава й починає потихеньку цілувати, ненав’язливо, після кожного дотику трохи підіймається, щоб побачити обличчя коханого. Чекає, коли той його відштовхне. Але він ніколи не відштовхує, хоч спочатку й бурчить як сердитий кіт.
***
За сніданком Адріан тримає Мирослава у себе на колінах. Той кілька разів нагадує, що йому незручно, що стегна Адріана тверді як палки, але сидить, закинувши руку йому за шию, і п’є свою до біса мерзотну міцну чорну каву з цукром. Ось після неї смак поцілунку жахливіший, ніж після дванадцяти годин сну зі смаком члена в роті. Тому Адріан цілує його в шию поруч з кадиком.
Мирослав ледь не давиться кавою та таки ковтає те, що набрав до рота.
— Ти йобнутий? Я п’ю.
— Не злись, сонце, — Адріан гризе відбивну з кашею, що залишила їм мати Мирослава. — Ми вже були на цвинтарі, може, сьогодні залишимось вдома?
— А я не казав, шо хочу кудись йти.
— То це так?
— Так, — Мирослав трохи сильніше спирається на Адріана, а він це любить.
— І дозволиш затискати тебе на півроку вперед? — з надією питає Адріан, стискаючи його стегно, але Мирослав мовчить, дивиться задумливо прямо в стіну. Дивом Адріан розуміє цей погляд. — Ти не знаєш, куди нас відправлять і коли ше ми матимемо можливість…
— Я теж хочу, — недослухавши перебиває Мирослав і, схилившись до його вуха, шепоче: — Ці три дні лиш наші.
— Два, — так само пошепки виправляє Адріан.
— Чого?
Інколи Мир буває смішним. Зараз, коли не вловлює, в чому власне проблема.
— Третій — субота, твої батьки, розумієш?
— Коли нам це заважало? — по губах Мирослава проходиться ледве помітна посмішка, залишаючи по собі лиш злегка піднятий лівий кутик. — З такою пам’яттю Артур би точно не взяв тебе в лицарі знову.
Лицарі. Персі казав, що малі ще в них граються, а от їхньому потоку випускників вже не до цього.
— Мирчику, якби він взнав, яким хорошим ти стаєш від одних моїх пальців…
Договорити Адріану не вдається, бо Мирослав стягує волосся на його потилиці, змушуючи відкинути голову, й шипить йому в обличчя:
— Чуєш, я зараз ногу від цього стола запхну тобі в горлянку.
— Я тебе теж, — Адріан всміхається, бо більше не може стримуватись.
Цього разу Мирослав сам цілує його. Любить розкидатись нереалістичними погрозами, а потім як зривається. Адріану подобається.
За вікном починає вити сирена; смартфон реагує трохи пізніше. Мирослав відсторонюється від нього, але ще тримає за шию.
— Пішли в коридор. Якшо дістанеш матрац з-під мого ліжка, я буду весь твій.
Адріану не треба повторювати двічі. Він хоче, щоб ці два дні були лише їхні. Вони хочуть.
Матрац під ліжком — той, на якому перший тиждень в цій оселі спав Адріан, поки Мирославу не набридло грати друзів. Так, терпіння у нього як не було, так і не з’явилось. Хоча для Адріана це одна із його найкращих сторін. Аби лиш від неї не було проблем у майбутньому.