Work Text:
Only love can hurt like this,
В повітрі кружляють сніжинки, повагом опускаються вниз, шепочуться про щось між собою, іноді навіть лоскочуче туляться до долоні Доракена і через мить опадають краплями води, дощем нагромаджуючихся змін. Відкрите на балконі вікно напускає холоду та запрошує вітер покружляти разом з крихітним снігом в танці, обійняти трохи змерзлу високу фігуру, щоб ту грів не лише тліючий кінчик сигарети та гіркий дим, осідаючий в легенях сірими пелюстками золи. Це дивно – в канун Нового року дивитися сумно з вікна та курити, відчуваючи лише роз’їдаючу зсередини пустку, шаркати ступнею в тонкому капці по холодній підлозі балкону і розглядати, як сизі вензеля диму змішуються та втягують в свою круговерть вимальовані в блакитний фрагменти стін багатоповерхівки навпроти.
Десь вдалечині миготять вогні кав’ярні, в яку він часто ходив вранці за двома філіжанками капучино, під балконом прогулюються люди – Доракен злегка б’є пальцем по цигарці, струшуючи попіл на голови – не цікаві до смерті, він проводить їх поглядом: їх усміхнені обличчя, їх розділені на двох поцілунки та їх переплетені в одному кармані пальці. Ледь темні хмари пливуть небом точно дирижаблі, сиплять додолу фігурну стружку снігу та гигочуть – він не розуміє – над світом чи персонально над ним. В багатьох вікнах кольорами переливаються, мерехтять гірлянди, спіралями обкручуючись навколо ялинок або дощиком звисаючи вздовж тюлі; приліплені на скло паперові сніжинки посміхаються, бо вони не справжні і не помруть за мить від теплого дотику руки, і Рюгуджи їм заздрить по-доброму, знову затягуючись і прикриваючи очі. Під повіками образ білими плямами пливе, то отримуючи форму, здалека схожу на людську, то знову перетворюючись на розтерту пляму, рану, що запаленим червоним клеймом розтікається під шкірою.
– Доракен, вертайся, – луною чутно з пустих кімнат – він ковтає печаль разом з димом.
– Нам треба прикрасити квартиру, тому я купив трохи різного на барахолці, – чужі долоні обпалюють передпліччя, шию, плечі – все, куди вони могли дотягнутись, де могли доторкнутися і сказати щось ніжне без слів. І хоча Сейшу був зітканим з інію, і навіть сльози його були наче крижані краплі, що з тріском розлітались на черепки, коли падали з очей, він все одно кипів кров’ю під пальцями, плавився блідою парафіновою свічкою, коли Доракен надто наближався і дихав гаряче на щоки.
– Підемо пити глінтвейн у новорічну ніч? – духмяний аромат клубами пари відлітає до стелі, стіни вбирають його, не можуть надихатись, а всередині гірко так, наче замість гарячого напою він випив освіжувач повітря. Рюгуджи пам’ятає: скляні стакани з кип’яченим вином, рожеві потріскані вуста, довгі пальці, мов би створені для музики, але навчені ранами та кастетами, що гра на піаніно не вразить тих, для кого зовнішній вигляд – єдиний показник для вибору «наш» чи «не наш».
Скелети в шафах награно, показово мовчать, коли Доракен натрапляє поглядом на них поряд зі своїми куртками, але він на них не ображається, бо йому також більше ні з ким базікати про все і одразу, і щоб подих перехоплювало, а між ребрами розквітала акація. Бере зі столу ключі, пачку цигарок, запальничку з візерунком дракона, невеличкий букет і свою печаль, нескінченну і невтішну, розлогим деревом замінюючу йому рідний дім, сім’ю, кохання і все, що було в нього так давно, що він іноді сумнівається: чи це взагалі колись було?
Під ногами хрустить свіжий сніг, на віях краплі від розтавших сніжинок – на його віях вони ніколи не тали: так і залишалися мереживом білого, зливалися з блідістю шкіри, осідали на крейдяне волосся зимовим затишком, і хотілось дивитись на це якщо не вічність, то хоча б трошки наближено до неї. Рюгуджи між пальцями розтирає невеличкий зелений листок, що не зрізали зі стебла в флористичній крамниці, і становиться боязно – такого ж кольору були його очі, і в них навіть у лютому буяли сади, в них трава шаруділа природним шепотом, а від фруктових дерев пахло літніми туманами й червневим цвітінням черешень.
На зустрічі з Інуі Сейшу він подарує йому білі хризантеми, наче вперше, покладе їх на невеличку гранітну плиту, присівши поряд з нею і впершись лобом в світлі ієрогліфи імені. Очам так сухо, що аж боляче, але Рюгуджи мовчить, не дозволяє собі навіть рота відкрити, щоб з болем зітхнути, бо тоді істерика впаде на його плечі так само, як, граючись, колись сідав на них він. Чотири квітки символічно прикрашають темну пляму граніту в снігах, між дрижачими пальцями – морозно-білий папір з нікотиновою бомбою. Докурюючи до половини, Доракен ділиться цигаркою з Сейшу, обережно засовує кінчик в невеличку тріщину на плиті і довго-довго дивиться, як криві лінії диму повзуть повагом догори.
– Коли я згадую Новий рік, я уявляю тебе, – ніжно цілує різьблені кандзі, долонею притискається до холодного каменю і відчуває: і киплячу кров, і обпалююче тепло, і гладенький шрам над лівим оком, що темнів на морозі та в розжареній ванній, коли вони вдвох наважувалися обійматися під гарячими краплями душу. – Саме тому я ненавиджу зимові свята.
Must’ve been a deadly kiss.