Chapter Text
Цей навчальний рік можна було б назвати повністю чорною смугою мого життя. Постійні суперечки з Лілі, підготовка до іспитів та ще й дивна увага професора Макґонеґел. І це я ще не згадую ту фігню, яка коїться на факультеті, хоч й інших це теж торкнулося. Всі студенти разбиваются на групки, ось бачите там наприкінці коридору стоять чотири студенти шепочуться, озираючись довкола.
І справді, там стояли троє рейвенклівців і уважно з фанатизмом та страхом в очах слухали одного слизеринца.
Можливо, ви захочете дізнатися, що саме він розповідає, але я не ризикуватиму і не буду підходити ближче, бо й так знаю про що вони говорять. Знову про Нього. Наразі немає інших тем для розмов.
Я навряд чи згадаю, як звати Рейвенкловців, але я точно їх бачив, ніби вони з шостого курсу, а ось оратором у їхній маленькій групці є Мальсибер. І от його краще уникати. Цього року він випускається з Гоґвортсу і любить хизуватися тим, що ось-ось зможе вступити до лав Лорда. Бісить.
Хтось через свої ідеї піде на це крило, а в когось просто немає вибору.
Вибір, а хтось казав, що він є завжди.
-Снейп? Чого не підходиш? - несподівано звернувся до нього Мальсибер, це все не віщувало нічого доброго.
Я ще більше стулився, інстинктивно закриваючи обличчя волоссям, ніби намагаючись зникнути з цього світу.
-Я зайнятий. - Так, звичайно зайнятий, для тебе я завжди зайнятий і навіть не підходь. Не тягни мене туди, куди я не хочу потрапити.
Він повернув назад і пішов на трансфігурацію, у нього реально було через що турбуватися. Професор Трансфігурації цього року вирішила зробити йому нерви, її постійне бажання випалити в ньому дірки власними очима просто вбиває. Найцікавіше, що до цього року нічого такого не було, ну, звичайно ж, осудливі погляди вона кидала, але тільки після тих випадків, коли траплялися сутички з Мародерами. А ось, як почався п'ятий курс, її понесло прямо з першого уроку. Вона постійно стежить за моїми діями на заняттях і навіть не дає вдихнути. Найвеселіше те, що я навіть не можу зрозуміти чого вона так поводиться.
Розмірковуючи, він навіть не помітив, який мерзенний погляд послав йому Мальсібер і це не віщувало нічого доброго.
Снейп увійшов до класу одним із останніх і непомітно, немов тінь, сів на задню парту – найвіддаленішу від столу вчительки. Макґонеґел ще не було в класі, вона явно запізнювалася, як ні як вона була заступником директора та головою факультету Грифіндорців, так ще й саме вона займається підготовкою до іспитів цього року.
Сьогодні була п'ятниця, тому трансфігурація проходила з Рейвенкло і це було чудово, ніяких Поттерів з компашкою немає і можна спокійно займатися чимось своїм.
Підручник по зіллям був у його руках вже наступної секунди. Ця книга стала для нього сховищем. Саме тут він писав результати своїх досліджень, коментарі та безліч ідей на різні теми. Так, в інших він теж робив позначки, але тут були ті ідеї, які працювали і мали сенс, це вже не була якась нісенітниця, а дані підтверджені експериментами та досвідом.
Перо приємно холодило шкіру і легко ковзало пергаментом, а душа співала від натхнення й перекреслюючи речення, виправляючи рецепт - він відчував себе живим. Давно цього не було, як же він втомився. Іноді він прокидався із бажанням зникнути, перестати боротися. Що варте життя, якщо ти лише порожнє місце? Навіщо він взагалі живе? Що змушує його вставати щодня?
Він не знав, хоча ні швидше не хотів визнавати. Його зупиняє лише власна мати, а саме те, що це розірве їй серце. І все. Напевно. Тому він намагався не думати про це.
Снейп давно зрозумів, що іноді краще не думати про щось, а просто вчитися. Поглинати, як губка всі знання, радуючи маму. Мовчати про те, що він відчуває і бігти вперед, не дивлячись назад чи довкола. Плисти за течією і, можливо, колись його приб'є до берега. А можливо і ні. Ніхто не знає як буде.
Двері відчинилися легко і вже на 10 хвилині уроку, Мінерва Макґонеґел вшанувала їх своєю присутністю, як мило з її боку. Радість різко покинула мене. Перо стало колючим, папір жорстким і неякісним. Все нормально. Все нормально... А як же по іншому? Що може бути негаразд? Паніка та огида це норма, вони завжди зі мною, немов найкращі друзі, як би комічно це все не звучало. Так, що випрями спину і гордо дивись уперед і не забудь сховати руки, щоб ніхто не бачив твоє тремтіння. Що нам паніка, коли душа й так порожня, а сенс лишився за межою?
- Містере Снейп, прошу вас пересісти ближче. - Раптове звернення вивело з рівноваги, очі пустилися в нервовий танець. Я лише кивнув, краще так, хто знає наскільки жалібно звучатиме мій голос.
Схопивши сумку і зібравши те, що лежало на столі, я швидко і безшумно прослизнув до четвертої парти. Вона була вже набагато ближче, але на гідній відстані.
- Ще ближче, містере Снейп, ось там - вільна друга парта. - Сказала вона з легкою усмішкою, вказуючи рукою на другу парту середнього ряду.
Як мило з вашого боку, що вказуєте мені, як дитині, куди сісти. Злість наповнювала тіло. Яскраві емоції… Вони є двигуном життя. Ненависть, злість. Стисаючи зуби до болю, я сів за ту саму парту, не промовивши жодного слова.
Мовчи, мовчання – золото. Притримай свою жовч і постарайся не захлинутися. Сміх та й годі. Конспектуй, пиши та забудь про біль у грудях. Незабаром кінець. П'ять хвилин чи більше. Чекай, а потім знову діставай пергамент і строчи матері – радісно та щасливо, що все добре.
Він не пам'ятав, як вийшов із кабінету, він не пам'ятав, що їм задали, він навіть не знав, що вони взагалі проходили. Повз нього проходили діти, підлітки, вчителі, а він ішов оглушений світом. Йому не вистачало Лілі, але він знав, що вона не зрозуміє, їй це чуже й невідоме. Так, і сама вона не хоче зрозуміти його в такі моменти, вона надто впевнена у своєму досвіді.
*
- Сев! - докірливий голос, вивів його з роздумів. Згадай і вона прийде. Ось тільки обличчя і тон говорили про те, що вона чимось незадоволена.
- Що таке, Лілі?
- Ти просто не уявляєш, який це жах. Вчителі просто божеволіють, а учні не краще. Маргарет, ти знаєш Маргарет? - лише піднята брова була їй відповіддю. - Ну, це староста з мого факультету, така височена з двома дивними косами.
Кивок.
- Так Ось, вона прям з ума зійшла. Гидота з вашого факультету пролізла їй у мозок.
Знову, знову починається. Чому Лілі не думає, що в інших теж є почуття? Чому вона впевнена, що її слова правильні і не завдають болю? Навіщо ти так? За що? Але я не спитаю тебе, адже знаю до чого це все приведе, ти знову скажеш, що я піддаюся поганому впливу і якщо продовжу то теж стану Його прихильником. Так і буде мабуть, я навіть не можу заперечувати, адже так зможу отримати підтримку. Хоча ти кажи, продовжуй терзати мене.
- Чого ти мовчиш? Я взагалі хотіла нормально поговорити з тобою. - Ображено підтискає губи і жалібно підіймає брівки. - Давай розповідай, що у вас на уроках відбувається.
Ха, ну і що тобі казати? Про Мальсібер? Трансфігурація? Зілля? Макгонагл? А чому б і ні?
- Макґонеґел вас теж третує? – питаю я обережно.
- Хм, начебто ні. А що?
- Та нічого, просто цікавлюся, вона все ж таки ваш декан. - брехня, яка нахабна брехня, але мені не соромно, зовсім.
- Ну в плані цього вона звісно трішки нервна, але сьомому курсу більше достаеться, хоча не знаю. Ну взагалі то все нормально. А що Слагхорн? Давить на вас?
- Перший місяць таке було, але зараз уже спокійніше. Мабуть, попустило. - Звичайно, попустило, що йому якісь іспити, коли тут таке діється. Він же не в бульбашці живе, адже знає, що коїться, з його то зв'язками. Більш ніж упевнений, що обізнаний він майже з перших рук. - Як ти вже сказала, у них є сьомий курс, там, напевно, і визверяються.
Останню пропозицію я сказав максимально рівно, хоч не вірив у це ні на грам. З того, що говорили наші старші, саме п'ятий курс шмонают найбільше, адже нам треба вибрати напрямок.
- Ти сьогодні, якийсь небалакучий. І взагалі, куди ми йдемо? - подала голос Еванс.
- Навіть не уявляю.
Вибравшись із думок, я озирнувся довкола. Ага, другий поверх, якщо далі йти можна вийти до кабінету по Захисту.
- Підемо назад? Я все ж таки хотіла б провести з тобою час, якщо ти не зайнятий звичайно ж. - можливо у Лілі є важлива інформація або реально вона розуміє, що це не справа постійно сваритися.
- Я не зайнятий, але треба з'явитись на вечері, Макґонеґел прямо несе на темі того, що треба відвідувати вечерю, вчора вона зняла з мене за це бали.
- Що? – очі дівчини полізли на лоба.
- Я теж був у шоці, але щодня втрачати по п'ятнадцять балів я не збираюся. - однокурсники не зрозуміють, ха-ха. - Походжу тиждень, а там може й забуде.
- А ну і ні, Северус! Тут я цілком погоджуюся з професором. Я ж не сліпа, ти і так пропускаєш сніданок, на обіді сидиш десь хвилин десять і знову закриваєшся у своїх книгах. Це не діло!
- Лілі. Будь ласка.
- Що Лілі? - прописклявила вона. – Що? Я не права? Будеш пропускати вечерю, я розповім усе професору. Нема чого тут випендрюватися.
- Мерлін за що мені це. Ти ж не серйозно.
Лукавий погляд і мила посмішка. Ага, розбігся. Твоя подруга так і зробить, що з неї станеться.
- Добре, але…
- Жодних але, я роблю тобі поблажку і мовчу за сніданок. Так що будь вдячний.
- Лілі, якщо хочеш потоптатися по мені то хоча б вимий черевики. Не хочу потім мантію чистити. І так часу обмаль.
Тичок у ребро став мені відповіддю.