Work Text:
Мерлін з полегшенням зітхнув, опустившись спиною на землю. Посміхнувся, коли Артур приліг поруч з ним.
− Радий бути подалі від замку, правильно розумію? – запитав Артур, дивлячись на те, як Мерлін вовтузиться в траві, абсолютно байдужий до того, що його одяг забрудниться.
Мерлін у відповідь мугикнув і кивнув:
− Ти навіть не уявляєш собі наскільки.
− О, справді? – Артур фиркнув, − Зовсім не уявляю?
Мерлін декілька секунд помовчав, роблячи вигляд, що обдумує це. Тоді, нарешті, з нахабною посмішкою на вустах, він зустрів погляд Артура.
− Зовсім, − підтвердив Мерлін.
Артур штовхнув його у плече, закотив очі і відвів погляд до неба. Серце Мерліна підскочило від дотику – він насолоджувався навіть цими, нічого не означаючими, доторками, знаючи, що ніколи не ризикне посягнути на більше.
Це була дурнувата маленька гра, в яку він любив грати сам із собою.
Як довго Артур може торкатись його перш, ніж у грудях почне фізично боліти від туги?
Для цього зазвичай не багато було потрібно.
Артур мав здібність змушувати його коліна підкошуватись одним лише поглядом, що ж до доторків…о, Мерлін хотів би, щоб контакт ніколи не обривався. Грайливі бійки і ласкаві поплескування по плечу, щоб підбадьорити, долоні, що ковзали по шкірі, коли Мерлін допомагав Артуру одягатися ще в ті часи, коли був слугою.
Як же воно пекло, боги, як пекло. Кожен дотик відчувався язиком полум’я, що пробирався йому під шкіру в найприємніший спосіб – хворе порівняння, але разом з тим ідеально підходяще.
Мерлін зітхнув і заплющив очі. Сонце як раз почало світити прямо на них, то ж це було доречно. Він любив такі моменти, навіть з нетерпінням чекав на них.
Моменти, коли вони були лише вдвох, наодинці, розслаблені. Коли можна було відпочити від тягаря їхніх обов’язків. Моменти, коли їм не обов’язково було бути королем і придворним чаклуном, а можна було бути просто собою. Моменти, коли життя було спокійним, коли життя було достатньо милосердним, щоб подарувати їм перерву, щоб передихнути.
− Пахне дощем, − пробурмотів Мерлін, відганяючи геть думки про свої почуття, − Думаю, скоро буде злива. Нам пощастило, що ми встигли добратись сюди, але краще не залишатись тут надовго.
− Відколи це ти вмієш передбачати погоду? – пирхнув Артур, і Мерлін знав, навіть з заплющеними очима, що в нього на обличчі у виразі невіри підняті брови.
− Відтоді, як прийшов у Камелот, просто подумав, що зараз, коли ти знаєш про магію, ти повіриш мені більше, − фиркнув у відповідь Мерлін. Артур так задумливо забурчав, що Мерліну захотілось його ляснути.
− Не буде зливи, − вирішив Його Величність.
Мерлін подумав, коли це Артур отримав вміння керувати погодою.
− Справді, Артуре, тобі варто було б послухати мене хоч раз. Ти потрапиш під зливу, промокнеш і захворієш, а це, насправді, не весело.
− Ага. Так. Звісно. Я це запам’ятаю, − відповів Артур, очевидно переконати його не вдалося. Мерлін лише закотив очі. Боги, його серце очевидно вибрало не того чоловіка.
− Однак, наближається злива. Я відчуваю її запах, ти не відчуваєш? Повітря таке…
− Тшшш, тшш, чуєш?
Мерлін замовк і нахмурився, прислухаючись до…тиші.
− Ні…?
− Отож бо!
Мерлін штовхнув Артура в плече і закотив очі.
− Не будь придурком.
Вони лежали поруч на вологій траві, дивлячись у хмарне небо. Артур тихенько розсміявся у відповідь на обурення Мерліна, і в цей момент Мерлін міг би поклястися, що його серце от-от вибухне від цього звуку.
− Я тебе кохаю.
Сміх увірвався.
− Що?
Чорт.
Він не збирався цього говорити. Дійсно не збирався. І все ж він це сказав. І тепер відчував погляд Артура на собі, і жар підіймався до обличчя, і серце прискорювалось у грудях, і…
Справді, це було вельми жорстоко з боку цього світу, не дозволити Мерліну зникнути, провалитись під землю тієї ж миті.
Можливо, якщо він нічого не буде говорити, Артур вирішить, що йому здалося. Можливо, Артур позбавить його цього сорому – не стане змушувати нічого пояснювати. Та варто було про це лише подумати, як боги, мабуть, вирішили, що це буде занадто милосердно, бо наступної ж миті Артур відкрив свого рота.
− Мерліне, ти щойно сказав, що…кохаєш мене? – повільно запитав Артур.
Мерлін прочистив горло, але так нічого і не сказав. Він подивився на Артура краєм ока – той сів, спираючись на руки.
− Мерліне.
Чаклун глибоко вдихнув. Тоді, нарешті, теж прийняв сидяче положення і відкрито подивився на Артура.
− Сказав, − визнав він, − Ага.
Артур відповів не відразу. Живіт Мерліна аж скрутило від тривоги. Це мала б бути та частина, коли Артур говорить, що не відчуває того ж. Коли Артур сміється йому в обличчя, або ще гірше – намагається обережно відшити.
Мерлін не знав, що буде робити, коли це станеться.
Боги, він цього не витримає.
− Що ж, а ти саме це і мав на увазі? – Мерліна вразило таке запитання. Зрештою, це було зовсім не те, чого він очікував. Він не вигадав нічого кращого, як просто кивнути, занадто збентежений тим, що Артур чомусь відтягував момент з відмовою.
− Ага, − пробурмотів Артур, і раптом підсунувся до Мерліна майже впритул. Мерлін кілька разів здивовано моргнув. Якусь мить Артур мовчав, вдивляючись в обличчя Мерліна.
− Артуре? – нарешті сконфужено вичавив з себе Мерлін.
− Срібло личитиме тобі більше за золото, як думаєш?
Мерлін розгублено насупився. Срібло, золото…що?
− Про що ти говориш?
Артур знизав плечима. На його обличчі з’явилась дурнувата посмішка.
− Про твою корону, звісно.
Минула мить тиші, поки Мерлін перетравлював слова Артура. Потім мерлінові очі помітно розширилася.
− Я…ти що щойно…та ти повний…
− Я не роблю пропозицію, − перебив його Артур, − Просто думаю наперед.
Він ненадовго замовк, а потім нахилився ще ближче і взяв Мерліна за руку. Мерлін вражено зойкнув.
− Я теж тебе кохаю, Мерліне. Та я б почав з залицяння, для початку, якщо ти не проти.
− Я, − Мерлін раптово замовк, серце калатало в нього у грудях, він опустив погляд на їхні руки. Дав собі мить, щоб зібратись докупи перш, ніж знову зустрітись поглядом з Артуром.
− Я не проти.
Очі Артура засвітилися, він ніжно стиснув руку Мерліна перш, ніж відпустити.
− От і чудово. Я радий, що ми поговорили про це.
− Радий, що я випадково зізнався тобі в коханні? – Мерлін насупився. Артур на секунду прийняв замислений вигляд, а потім кивнув.
− Насправді так, − він посунувся, знову сідаючи поруч з Мерліном, цього разу настільки близько, що їхні плечі торкалися. Мерлін трохи повагався, та все ж схилив голову, поклавши її артурові на плече. Ледь помітна посмішка прикрасила його обличчя.
− Я дуже радий, що ти випадково зізнався мені у коханні.