Work Text:
Дощ почав накрапати разом із заходом сонця, поступово посилюючись, та не дозріваючи до зливи. Задуха зійшла, у повітрі повис приємний вогкий запах, а мокрий асфальт іскрив неоном. Чюя завис на хвилину, витріщаючись собі під ноги на їдку червоно-синю вивіску бару “Бродячі пси”. Виглядає… гарно.
От дідько. Звичка бачити світ немовби через об’єктив камери, здається, передається як інфекція якась. Треба зупинитися. Урешті-решт, це ж не його гобі, вірно?
Чюя лається собі під ніс та ліниво спускається у бар в підвальному приміщенні. Їдкі кольори відсвічують від його чорної шкірянки, усіяної дощовими краплями, у промоклих кросівках максимально неприємно. Ну, хоч волосся майже не змокло.
Людей всередині багато. Майже всі сидять у своїх компаніях за столиками, у залі лише кілька танцюючих сп’янілих тіл. Периметр барної стійки майже пустий. У дальньому кутку пригортаються один до одного два байкери, неподалік від них сидить дівчина у зеленій вечірній сукні та неначе на когось чекає. І з протилежного боку окремо від інших сидить містер:
– Ти запізнився на п’ять хвилин, – “я-ніколи-не-запізнююсь”.
– Закрийся.
Дадзай лежить на стільниці та ліниво тицяє пальцем у великий шматок льоду в стакані віскі. Він дивиться кудись у міжчасся та позапростір, роблячи невеличкі ковтки свого напою. Він навіть не звернув уваги на те, як Чюя вже прикінчив свій перший коктейль, настільки випадаючи із реальності, що пропустив момент, як Чюя взагалі робив замовлення.
Відірвавшись від споглядання паралельних всесвітів у своїй уяві, Дадзай хапає Чюю за руку, змучуючи того здригнутися і ледве не перекинути келих з новим коктейлем. Накахара голосно лається, проте навколишній шум його заглушує.
– Завмри.
Дадзай дістає свій пошарпаний фотоапарат, налаштовує кадр і кілька разів клацає. Мружиться, переглядаючи фотографії, гмикає і відкладає камеру на стійку.
– Ти можеш хоча б попереджати, щоб це не було травмонебезпечно? – Чюя зітхає та невдоволено нахмурюється. Насправді він уже давно звик до таких забаганок Осаму.
– Як усе пройшло? – питає Дадзай, ігноруючи обурений тон Накахари, та замовляє ще віскі.
– Як завжди.
Стрілка годинника ліниво повзла до одинадцяти. Танцівники вгамувалися, зал ще трошки спустів. Дадзай, замовляючи п’яте віскі, грає з незрозуміло звідки взятою квіткою гортензії, намагаючись піймати найвдаліший ракурс. А Чюя замислено дивиться на його худі, завжди крижані руки та павучі пальці. На якусь мить захотілося взяти його руки у свої та зігріти теплим подихом.
– Віскі – це трагедія. – Дадзай ізнов, наче неумисно, кидає у всесвіт свої нісенітниці. При цьому не відволікається він створення своєї композиції, тримаючи однією рукою камеру біля обличчя, а іншою поправляючи квітку.
– Ти говориш це вже мільйонний раз.
– А ти знаєш правила.
Звісно, Чюя знає правила. Перше: Дадзай завжди починає цю гру першим, варто лиш йому забажати. Друге: він завше починає з одної й тієї ж самої фрази, а Чюя завше жаліється на його заїжджену платівку.
– Вино – комедія, – із вищиром, повним сарказму, Чюя заразом допиває свій шот. Йому нудно.
– Повто-орюєшся, – у голосі Дадзая нотки образи. Це його улюблена гра, і він не любить, коли за його правилами не грають. Або коли гра комусь не подобається. Він стискає стебло квітки й клацає. У кадрі – його зап’ястя. – Тоді бинти?
– Комедія.
Дадзай підіймає на компаньйона похмурий погляд.
– Бар.
– Трагедія. Дощ?
– Ось взяти тих, – Чюя нахиляється до Дадзая та вказує пальцем на когось у залі. Осаму вдихнув із запахом м’ятних цигарок бажання припасти губами до цих рудих кучерів, пригорнутися до теплого тіла, що так близько зараз до нього, – зараз вийдуть під дощ, для них це, можна сказати, трагедія. Та для мене це комедія, бо мені начхати на них.
– Непоганий раунд. – Дадзай визнає почуття розчарування, коли Чюя віддаляється. Тактильний голод дає про себе знати. – Моя черга.
– Байк.
– Якщо розглядати як причину ДТП, то трагедія, та, як на мене, це непоганий спосіб самогубства, отже – комедія. Сам байк – трагедія, але твій, той рожевий, очевидно, комедія.
– Ще хоч раз доїбешся до мого байку – отримаєш по пиці.
Дадзай все вертів стакан та змінював положення вільної руки, не відриваючись від камери.
– Давай звалимо звідси куди-небудь? – каже. “Давай втечемо”, – думає. – Куди б тобі хотілося?
– Може, у Скандинавію? – Чюя паралельно просить рахунок. – Ну, знаєш, ліс, фіорди… Я б хотів там загубитися.
– Я чомусь був упевнений, що ти обереш Францію, – протягнув Дадзай у відповідь, спустошуючи свій напій.
– Ну хіба не комедія? Локі?
Дадзай хитро примружується та усміхається.
– А ти сьогодні підозріло добре граєш. Який саме?
– Марвел.
– Трагедія. Персик?
Чюя пирхнув.
– Комедія. Гортензія?
Дадзай знов хмуриться у відповідь на усмішку Накахари. Підступний хід. Та хіба не в цьому принада гри? Най навіть опонент знає відповідь.
– Трагедія. Тоді пухлянки? – Гра з вогнем. Осаму це знає, проте чекає.
– Трагедія.
Дадзай дивиться допитливо, наче в очікуванні чогось. Чюя не впевнений: продовження гри чи пояснення. Тому він просто хапає свою шкірянку та кидає гроші на барну стійку.
– Пішли звідси.
Грубого каміння неприємно торкатися. Чюя відчуває неоднозначні почуття. З однієї сторони, хочеться зігнати на камінні всю свою злість, розбити об нього кулаки, забарвити його своєю кров'ю. Проте Чюя просто сідає зверху на надгробок і мовчить. Йому навіть сказати нічого. У цьому, власне, і немає жодної необхідності. Мовчазна присутність – ось його помста. Він нічого йому не скаже. Ні слова. Та все одно трошки побуде поруч.
Неприємна мряка уже закінчилася, вулиці міста пахнуть дощем. Чюя вийшов із бару, не дочекавшись Дадзая, і дістав пачку цигарок. Погляд знову опустився під ноги, і юнак зависає. Яка ж гарна гра кольорів.
– Так і стій. Не руш.
Пролунав звук клацання, і Чюя навіть відчув полегшення. Ця краса сфотографована. Разом із ним у кадрі.
Накахара дістає цигарку і клацає запальничкою. Тільки-но він вдихнув, Дадзай відразу вихоплює сигарету і підносить палець до губ Чюї. Той хмуриться, але нічого не каже. Що ж, ще одна безглузда гра.
– Ти знаєш правила, – повчально повторює Дадзай і вдихає нікотин. Цигарка за секунду переходить до рук Накахари. Він видихає дим тільки тоді. Награно занурюється у свої думи та переводить погляд у темне небо.
– Гарний день, чи не так? Сьогодні в метро читав “Вовка, що сміється”... – його вуста розтягнулися у вищирі, коли Дадзай нетерпляче нахмурився. О ні, терпи, Осаму, це помста.
Ще трохи потягнувши час, Чюя нарешті закурює і знов передає цигарку Дадзаю. Він був майже впевнений, що отримає чергову порцію помсти у відповідь. Дадзай підозріло посміхається, примружуючись разом з видихом.
– День жахливий, та і ти не в настрої.
І ні секундою довше – вдих. Яка поблажливість. Видох.
– Просто мене заїбали твої ігри.
Вдих. Видих. Примружився.
– Проте ти продовжуєш грати.
Вдих. Видих. Усмішка.
– А інакше ти поводишся як дитина, яку образив увесь світ. Починаєш скиглити, і тебе не заткнути, допоки не даси смаколика.
Вдих. Видих. Награне зітхання.
– Нащо ж ти тоді панькаєш таку дитину?
Вдих. Видих.
Мовчання.
Вдих. Видих.
Шкіра Рембо хворобливо-бліда, очі заплющені, дихання слабке, тіло тремтить, – знову кошмари, чи йому просто холодно? Чюя сидить поруч, стискаючи його руку, і хмуриться.
Як же він втомився.
Дадзай взагалі-то страшний мерзляк, навіть в середині квітня досі ходить у бежевому светрі з високим коміром, а у дощові дні ще й накидує зверху улюблений плащ кавового кольору.
Проте їм начхати на те, що всі лавки мокрі. І Осаму зовсім не проти, коли Чюя влягається на нього та кладе свою голову йому на коліна. Тепло…
Ізнов починає накрапати, дощовий пил губиться у волоссі. Його приємно перебирати пальцями. Чюя задоволено мружить очі – і зморшка між бровами хоч ненадовго зникає. Дадзай заглядає йому в обличчя і теж посміхається.
– Ти бездоганний.
– Га? – Чюя не слухає. Не хоче слухати. Він вбирає у себе дощ і акуратні, дбайливі дотики.
Осаму рахує всесвіти у думках. Так затишно, що йому хочеться, аби їх сфотографували зі сторони. Зафіксувати цей момент. Зберегти.
Дадзай колекціонує моменти. Вважає, що це найбільший скарб у світі, оскільки знає їм ціну. Щоправда, пізно її пізнав. Люди приходять та йдуть – це знання, здається, було разом з ним від самого народження. Саме тому моменти варто збирати, якими б вони не стали неприємними чи болючими колись у майбутньому.
Найперше фото у його колекції стоїть у чорній рамці на столі посеред темної кімнати. Стіни завішані знімками, що були зроблені після. Проте лише на цьому фото є людина, якої більше нема в його житті.
Ця посмішка – надламана, ненавмисно жаліслива, наче просить пробачення, – щоразу відривала від серця Осаму шматки. Його підпустили так близько, що він чув чуже спокійне дихання, міг відчувати теплі обійми. Він був так далеко, у безодні карих очей, не в змозі вилізти з глибини цього колодязя. А теплі руки Оди надто зайняті чужими. Осаму міг лише дивитися і руйнуватися від цього погляду кожний проклятий раз. Міг лише розігрувати блазня і зображати показну байдужість і смиренність. Міг лише широко, фальшиво посміхатися Андре та ненавидіти – себе. Усіма руїнами свого серця.
Дадзай загортається в пальто, стоячи за спиною Чюї, що розбирається з ключами та замком. У першу чергу біжить у спальню, хапає із собою теплу ковдру і, обгорнувшись нею, плентає на кухню, де Накахара вже зайнятий приготуванням напоїв.
Дадзай приймає чашку запашної кави й гріє вічно крижані руки.
– Тобі рано вставати, йди поспи хоч трохи.
– Не зможу. – Чюя здригається, коли виходить на балкон, але закурює, ігноруючи холод.
Осаму невдоволено хмурить брови та виходить за ним, щось бурмочучи під ніс.
– Жодних ігор. Я втомився. – Чюя видихає дим та струшує попіл. Дадзай дістає цигарку для себе із напівспустошеної коробки та знизує плечима, сідаючи поруч.
– Та я й не збирався.
Прижимається збоку. Ближче. Обіймає, накриваючи ковдрою, притискає до себе змерзле тіло.
Світає.
Чюя кладе голову на гостре плече Осаму і, викинувши недопалок у попільничку, зручніше кутається у ковдру. Дадзай теж докурює свою цигарку і обіймає Чюю за плечі вільною рукою.
Тепло й затишно. І новий день вже зароджується.
Постріл. Дзвін. Постріл. Глухий звук, як щось падає на підлогу. Чюя зривається з місця й біжить.
Підлогу заливає макове море. Довге чорне волосся розкидалося по білій кахлі.
Дзвінкий звук пістолета, що впав на підлогу.
Тиша…
… і різкий крик.
Чюя здригається і розплющує очі. Чужі пальці заплуталися у його волоссі.
– Знову? – Чюя не розуміє спросонку: голос Дадзая звучить байдуже чи схвильовано. Він вирівнює спину і знизує плечима.
– Усе в порядку. – І знов ця мантра. Наче він намагається переконати в цьому в першу чергу себе.
Накахара потягується, розминає тіло і знову тягнеться за цигарками. На вулиці стоїть сірий ранок, схований за пеленою сивого туману.
Йому майже не холодно. А Дадзай знову тремтить. Він задумливо дивиться на Чюю, не в силах відвести погляд.
– Ти ходяча трагікомедія.
– Знову твої ігри?
– Ні.
– Тоді поясни.
Дадзай його цілує.
Тут дуже затишно: атмосферно, мало відвідувачів, чудові напої, приємний бармен, ще й кіт муркотить під боком. Чюї тут подобається, тому він часто зависає тут з Анґо самотніми вечорами. Цей хлопчина – чудовий співрозмовник та надійний друг. Хоча в момент їхнього знайомства ніхто зі свідків і не подумав би, що вони потоваришують. П’яний Чюя і так достатньо роздратований, а коли ще й підкатують до його улюбленої офіціантки у нього на очах – це вже “тікай з городу”.
Якось Анґо привів своїх нових друзів. Вони часто зависали учотирьох, іноді вп’ятьох. Чюї подобалися ці люди. Щоправда, відтоді у нього з’явилося нове гобі: рахувати, скільки масок той забинтований мудак встигає змінювати за один вечір – потім, одну розмову, – потім, одну фразу. Якби за це йому видавали якісь нагороди, він був би всесвітнім чемпіоном. Чомусь він бачив Осаму наскрізь.
І навіть так він не відмовив Дадзаю у підтримці, коли той був максимально розбитим та потребував її. Потребував людини.
Мабуть, Дадзай вважає себе щасливчиком.
– Хочеш, сходжу з тобою? – пропонує Осаму, повертаючись у тепле приміщення. Чюя заварює нову порцію кави. Урешті-решт, кави ніколи не буває забагато. Не в цій оселі.
– Не варто, – кидає у відповідь Накахара рівним голосом, не відволікаючись від прибирання стола. – Все. У порядку. Я вже говорив.
Дадзай не наполягає, хоча і дуже хочеться час від часу. Це важливо для Чюї, важливо для них .
– Ти сам-то давно ходив до Оди?
– Мої щоденні прогулянки для тебе жарт?
Дадзай полюбляє сидіти тут, прямо на холодній землі, закидаючи голову назад на каміння. Він завше приносить із собою квіти гортензії. Не те щоб це були чиїмись улюбленими квітами, він просто не задумується і тримається цієї безглуздої традиції.
Поруч із могилою Оди – могила його коханого. Та Дадзай ніколи до неї не наближався. Він ходив тільки до Сакуносуке. Йому нема діла до Андре, най він буде хоч тричі дорожчий для Оди, ніж Осаму.
Дадзай називає це байдужістю.
Чюя називає це ревнощами.
Накахара тихо зачиняє за собою двері палати і підходить до ліжка, поруч з яким стоять крапельниця та різні апарати. Рембо, як і раніше, нерухомий, блідий і мовчазний. Рембо слабкий. І Чюя нічого не може з цим вдіяти. Лише тримати крижану руку, обтягнуту тонкою, майже прозорою шкірою. Інколи на блідих губах Артюра мерехтить ледь помітна посмішка, від якої розпач Чюї трохи стихає. Рембо хоча б усвідомлює реальність і знає, що Чюя до нього приходить. Що Чюї не все одно. Що Чюя хвилюється та дбає про нього.
Накахара посміхається у відповідь, сподіваючись, що Рембо що-небудь скаже. Завжди сподівався. Кожний проклятий раз, що він сюди приходить.
Два проклятих роки. І одне літо в пеклі .
Чюя міцніше стискає холодну долоню і нахиляється, щоб поправити довге темне пасмо, що впало на обличчя.
У цей момент у двері палати постукали та увійшли.
Чюя обертається.
Якби він не сидів, земля негайно пішла б у нього з-під ніг і він би впав.
Він наче риба хапає ротом повітря, що мовби почало стрімко випаровуватися, і дивиться на високого чоловіка з білявим довгим заплетеним волоссям і скорботою, відбитою на дні очей.
– Тато?..
Верлен тихо вимовляє ім’я, і Артюр робить новий, глибокий вдих.
***
Дадзай довго шукає це чортове вино. Інколи запити Накахари за межами можливостей простолюдинів. Осаму лається, викурює половину пачки по дорозі, та все ж знаходить необхідне.
Ну добре, Чюя заслуговує трохи святкового настрою.
(І він обіцяє собі сходити нарешті до Морі в гості).
((Дадзай довго берегтиме у своїй пам’яті дзвінкий сміх Накахари, коли той йому подзвонив і повідомив новини. І дає собі ще одну обіцянку постаратися, щоб Чюя сміявся частіше)).
***
Чюя стоїть навпроти пустої могили і беззвучно сміється.
Пальці стискають три тоненьких стебла пухлянок.
***
Рембо вже набагато краще, посмішка не полишає його вуст, а Поль не відпускає його руку.