Work Text:
Він нікому не говорив, але йому було боляче. Так, йому було достобіса боляче. Він знав, що не може залишитись по цей бік, що його чекає його світ і неможна порушувати свою часову лінію більше, ніж він уже це зробив. Більше, ніж він вже порушив Законів Часу. Він не міг хитрити більше, ніж хитрував. Часом, після їхньої останньої зустрічі в затоці Злий Вовк, Доктор думав про те, аби начхати на правила, стрибнути в ТАРДІС, закрутити її у Вирі й, зібравши всю можливу енергію, пробити стіни між Світами. Часом він егоїстично хотів ризикнути всіма вимірами, аби знову зустріти Роуз. Аби повторити їх подорожі бодай останній раз. Один бісів раз.
Цікаво: вона сумувала за ним? Дурне питання, якби не сумувала, то не шукала б можливості прийти в його світ. Не обіймала так палко, коли зустрілися й не стискала його руку там, в полоні далеків, коли він боявся, чи не буде тим, хто має померти, вона. Їй вже пророчили смерть в битві. Можливо, та битва, про яку він думав, була не останньою. Або то він себе так заспокоював. Намагався егоїстично переконати себе, що справа була не лише в згасанні зірок. Йому хотілось, аби вона сумувала. Він сумував.
І от зараз, коли вони прощаються друге. Цього разу востаннє. Він хоче, аби з нею залишилось щось від нього. Він знає, що НапівДоктор небезпечний. Такий, яким був він сам до зустрічі з Роуз. Краще його залишити тут. Можливо, вона зможе знову створити диво й його темна сторона зміниться під її лагідним впливом.
Доктор знав, що так буде на краще, але він все рівно відчував неабияку заздрість до свого невдалого клона, до парадоксу, породженого метакризою володаря та людини. Він зможе залишитись з Роуз і дати їй те, чого ніколи не зміг би сам Доктор – він зістариться з нею й помре. Він проживе своє єдине коротке людське життя з Роуз Тайлер. Можливо, колись в них навіть будуть діти схожі водночас на їх трьох. Він навіть думає, чи зміг би назвати їх своїми.
Роуз плаче. Вона не хоче відпускати його. Каже, що їй потрібен оригінал. Він ледве стримує сміх. Якби ж то все було так просто. Просто взяти й покинути світ напризволяще, поринувши з верхом у почуття. Та він не міг. Така поведінка – привілей людей, а не володарів часу. Він й так порушив забагато.
Роуз Тайлер мала померти, але він дозволив собі слабкість скористатися лазівкою – ніколи не говорять про енергетичну смерть. Кажуть тільки про фізичну. Зникнення, перестання існування. Поглинання землею для подальшого перетворення на ніщо. Він просто прискорив даний процес для їх, вже його, світу, проминувши всі інші етапи, перетворивши для нього Роуз на ніщо відразу. За канонами тілесного світу нічого не змінилося. За канонами енергії – що таке одна маленька людина, яка вже закінчила свою роль в історії?
– Докторе, – хтось цикає йому на вухо. На мить він завмирає – він геть забув про Донну. – Докторе, щілина між світами закривається. Нам вже час.
Він обертається через плече. ТАРДІС незадоволено мигає ліхтарем. Вони обидві праві. Але як же не хочеться йти. Можливо, якби в іншого Доктора було два серця, він міг би… ні, до дідька, не міг би! Це був би не він! Він би зачах на одному місці без подорожей. Роуз би цього не стерпіла.
– Дай мені хвилю, – кидає він через плече, повертаючи погляд в полон карамельно-піщаних очей. – Що ж, Роуз Тайлер, – її ім’я опікає губи. Воно звучить надто реальним навіть для реальності. – Ось знову тут. Прощаємося.
Він киває, а вона киває у відповідь, розтираючи вологу по обличчю. Йому хотілося підійти, взяти її лице в долоні й притиснутись до неї. Як тоді, коли він упитував вир часу з її тіла, коли вона хотіла повернути до життя всіх мерців. Але тоді він думав не стільки про себе й свої відчуття, а про те, що таку силу часу не міг витримати ніхто. Вир би просто вбив її, навіть якби вона не намагалась нічого зробити.
– Знову кидаєш мене саму? – її голос тремтить і від цього стає ще гірше.
– Чому саму? В тебе тепер є він, – Доктор киває в бік свого майже¬ двійника.
– Він – не ти, – протестує Роуз. Вона права, НапівДоктор не Доктор. Але це все, що він міг їй дати. Навіть більше.
– В нас однакова зовнішність, в нас однакові спогади. Він такий же як я. Тільки в нього одне серце.
– Тобто?
– Я – напівлюдина, напівволодар часу, – його двійник робить крок вперед, привертаючи до себе її увагу. Роуз спантеличена. Ох, його розумна Роуз.
– Тобто, він не володар часу? І що?
– Я маю лише одне життя. І, якщо ти не проти, я хотів би провести його з тобою, – з останніми словами він коротко дивиться на Доктора. Доктор смикається від того, наскільки легко його двійник каже заборонені, але жадані для Доктора слова.
– То ти постарієш і помреш зі мною? – Роуз широко всміхається так, як тільки вона може, оголюючи зуби й бліді, ледь помітні ясна. Її тонка рука торкається його обличчя. Доктор наче дивиться в дзеркало, але бачить сон. Він не відчуває дотику, але бачить його. Він не бачить обличчя Роуз, але уявляє, яким воно мало б бути.
– Тільки якщо ти захочеш, – його усмішка така сама як в нього самого. Це жахає Доктора. Він вже збирається піти за Донною в ТАРДІС. Тим паче, що рудоволоса жінка вже кілька разів смикала його за край рукава.
– Але ти не він, – Роуз все ще вагається. Й Доктору боляче з того, але водночас й тішить. Якби вона так само легко прийняла в своє життя його копію, двійника, заміну, він би не зміг стримати сліз.
– Ти потрібна йому, – «ти потрібна мені». – Він небезпечний, – «я небезпечний». – Він щойно вбив расу, зчинив геноцид, – «він щойно зробив те саме, що робив я до зустрічі з тобою». – Він такий, як я був, доки не зустрів тебе. Ти зробила мене кращим, Роуз Тайлер. Можливо, йому ти теж допоможеш стати краще.
Її очі розширюються від здивування, а стримати сльози стає все складніше. Він дивувався сам собі, як минулого разу він зміг їх стримувати, поки не повернувся в ТАРДІС, коли його егоїстичне бажання попрощатися й прояснити все наостанок так і залишилось бажанням, навік згубивши молоду зірку. Роуз підбігає й стає між ними. Вона підзиває їх руками. Хто вони такі, щоб не скоритися?
– А тепер кажіть ви, обоє, одночасно, – її голос повний гніву й рішучості. Вона в процесі прийняття його рішення. Вона починає розуміти, що інакше бути не могло. Що поява НапівДоктора – це неймовірний дарунок Часу для неї. – Докторе, що останнє ти сказав мені, коли ми бачились тут минулого разу?
– Я сказав Роуз Тайлер.
– Я сказав Роуз Тайлер.
– Добре, – киває вона, не звертаючи уваги на те, як Джекі за її спиною відійшла подалі. Її увага перемкнулась на Доктора. – А як мало закінчитися речення?
Він на мить завмирає, пронизаний бажанням сказати. Воно таке сильне, що перехоплює подих. Ні, він не може. Не зараз. Не тоді, коли вже все вирішив і от от їх шляхи розійдуться навіки. Вона має почути це не від нього. В неї тепер своє життя. А в нього попереду ще купа справ, світів, які потрібно рятувати.
– Ти знаєш, – тільки й витискає він з себе.
– А тепер ти, – вона повертає головою так різко, що його обдає тонким запахом її квіткового шампуню. – Як мало закінчитися речення?
НапівДоктор очікує на легкий кивок з боку оригіналу й лише тоді схиляється над вухом Роуз. Доктор знає, що він сказав їй. Він знає, що така реакція могла б чекати його ще тоді, коли він вперше вирішив це сказати. Він мав вказати їй "Я тебе кохаю" ще тоді. Хай би якими важкими ці слова йому не були. Але бачити їх зараз зі сторони було млосно. Обидва його серця наче одягнули в розпечені металеві лати й залишити запікатися. Вона мала бачити в його клонові його самого. Він сподівався на це. Він хотів, аби вона була щасливою. Однак, боліти від того менше не стало.
Настирне смикання за рукав повторилось. Донна вказувала в бік ТАРДІС. Так, вона була права. В цьому світі в нього не залишилось нічого, що б тримало його. Він спалив всі містки. Хай і найменш очікуваним для себе способом. В грудях все ще пекло. Він не мав права на ревнощі. По суті ж Роуз цілувала його. Тільки іншого. Цикл замкнувся, світ закрито. Тільки гарячі краплі зрадливо котились донизу.
– Моя голова, – застогнала Донна, тримаючись за скроні. Доктор змахнув вологу й кинувся робити те, що вмів – допомагати…