Chapter Text
Чонін поволі йшов коридором, прямуючи з однієї кімнати до іншої. Крижана підлога холодила ступні. Позаду нього волочився хвіст ковдри, у яку він загорнувся, сповзаючи з ліжка.
Холодно.
Вікна були відчиненими, наче він, неначе дух чи привид, вислизнув через одне з них. Протяги перетворили фіранки на білі примари.
Чонін покликав його на ім’я, хоча й здогадувався – знав, що в цьому – жодного сенсу, що ніхто не відгукнеться, що його тут більше немає.
Чонін розумів, що всьому рано чи пізно приходить кінець, і передчував, що цього разу він радше буде раннім: помічав (та відчайдушно намагався ігнорувати) ознаки його наближення, але все одно зараз було боляче.
Он яке ти, доросле життя.