Work Text:
Волосся не може бути задовгим. Або закоротким. Принаймні, так вважає Родіон.
Цікаво, чи змінила б вона свою думку, опинися зараз на місці Гіткліфа. Ну чому він сів саме в кінець! В салоні мільйон місць, прикнутися можна було будь-куди! Все одно Дон Кіхот чути буде всюди, додаткові три метри не врятують. Але ні, він сів сюди, а одразу перед ним – вмостилася Ізмаїл. І тепер її розкішна шевелюра розкинулася по всіх усюдах. Ні, він точно збреше, якщо скаже, що кінчики, які от-от торкнуться- Ні-і, які вже торкнулися брудної підлоги! Його не хвилюють. Ні, абсолютно точно не хвилюють. Він у цьому впевнений.
Навіть Дон Кіхот, яка так старанно намагається розговорити Еміля, цікавить значно більше. Йому просто варто прислухатися до цієї розмови і... Наприклад, спробувати заснути. Не думати про те, як магічно-руде волосся, сиплячись вниз, торкається підлоги салону і брудниться. Ну в чому проблема почати зав'язувати його!
Десь недалеко, фоном, він чує вигуки Дон Кіхот. Що вона робить? Сінклер також не мовчить, щось тихенько шепчучи чи то до себе, чи то в безрезультатній спробі звернутись до неї. Зброя, звалена купою, лежить на сусідньому сидінні. Гіткліф добре бачить їх обох. Він повертає голову, вдивляючись у вікно. Скло спітніле – два легкі, залегкі для нього рухи – і воно знову чисте. Мокрі потоки обертаються краплями на очах. А за склом – темрява. Іноді, раз у раз, пробиваються ледь помітні спалахи світла – а може, то лише фари їхнього автобуса відбиваються у чужих вікнах.
Гіткліф підкладає долоню під голову, а лікоть опирає о підвіконня. Так зручніше. Нитка чужого діалогу остаточно губиться десь у пітьмі. Він вже не слідкує.
Від нічого робити ліхтарі немов самі починають рахуватися – перший, другий, третій, п'ятий... Не має сенсу вирізняти що з них є справжні світильником, а що – лише відбитком, тимчасовою реплікою та імітацією. Восьмий. Ще за хвилину дев'ятий. Спокійний і на диво рівний голос Сінклера заповнює вільний простір автобуса. Він про щось розповідає – нарешті, вільно. Дванадцятий. Гіткліф не вслухається. Тринадцятий. Інтонація легка, розповідач стрибає з трохи нестримного до знову м'якого і такого знайомого тембру. Чотирнадцятий. Він захоплює, хоч і чується десь далеко – немов забута платівка. Ненавмисно, просто зазвичай вона губиться за шумом вечірки. П'ятнадцятий та шістнадцятий. Вони блимнули зовсім поруч – Гіткліф ледь встиг роздивитися другий.
Здається, вони виїхали на міст. Території довкола величезні – ліхтарів так багато, що всі не порахувати. Він намагається, та вже після п'ятдесят сьомого губиться і збивається. Можна почати спочатку, але чи є сенс? Важко зітхнувши, розвертається знову – і одразу бачить жовто-гарячу пляму перед собою. Хоча, напевне, некоректно буде продовжувати називати її такою – брудно-сірі кінчики не дають. Гіткліф знову зітхає, хоч і трохи тихіше. Ні, він більше цього не витримає. Просто з поваги до цього розкішного кольору.
Він простягає руку і впевнено торкається плеча перед ним. Ну, принаймні, це мало б бути плече – за стіною кучерів не роздивитися.
Нуль реакції.
Він пробує знову, але відповідь все така ж – а саме, ніяка. Абсолютний ігнор. Він не витримує і встає, бо сил його більше немає, аж бачить: Ізмаїл точно і цілком реально.. спить. Звично склавши руки на грудях і, склонивши голову, спить. Трохи хмуриться. Все ще спить.
Якщо він розбудить її заради такої дрібниці... Але чи така це дрібниця?
Це ж просто неможливо.
Гіткліф воровато озирається – десь попереду досі сидять Сінклер і Дон Кіхот, яка, здається, і сама от-от засне. Харон відсторонено веде автобус. Жодного зайвого руху. Жодної зайвої емоції.
Руки тягнуться самі – жаль, нема гребня чи ще чогось, може бути важко розділити всі ці пасма.. Аж ні, навряд – волосся рівними хвилями сиплеться крізь пальці. Добре, можливо йому все ж таки варто погодитись з Родіон. Але тільки цього разу.
Гіткліф обережно, трохи тремтячими руками вивільняє більшу частину волосся – і ох, дякувати богу, Ізмаїл на ньому не сидить – і перекидує всю цю масу за спинку сидіння. Декілька пасм зісковзнули назад, але він їх легко спіймав. Переклав знову. Притиснув.
З чого ж почати? Якось цей пункт він не продумав. Хвіст? Тоді треба робити високий, та й перев'язувати чимось міцнішим за подерту стрічку – інакше одразу розвалиться. Якась бесформна гуля? Чи взагалі коса? Хоча, насправді, останній варіант звучить непогано. А якщо додати ще й короткі по боках... Щоб вони вливались в основну.
Рукава засучувати не треба, він так ходить постійно. Але зараз дуже сильно захотілося.
Руки впевненими рухами зачісують всю купу назад. Гіткліф не спішить – роздивляється, з якого боку до цього монстра краще підступитися. Для початку він обережно вивільнює передні пасма – ті опускаються вже знайомою хвилькою. А потім відкидає ще дві однакові. Придивляється. Ще трошечки рівняє. От тепер нарешті можна і почати.
Одне пасмо опускається на інше. Вони переплітаються у найдивнішому танку, проте лягають рівно, однаково – немов кожен рух був відточений сотні, ні, тисячі разів. За це бралися руки майстра, який точно знав, як створити шедевр. Хвиля за хвилею, візерунок сплітався воєдино. Це більше не були розрізнені патла, такі звичні та грубі.
Цікаво, скільки вони вже проїхали.
Гіткліф піднімає голову і дивиться в вікно. Усього секунду, але й її достатньо щоб вичепити з темряви блискіт вогню. І навіть так він зігріває.
Він з новою, незнайомою раніше завзятістю береться за справу. Це не займає забагато часу – дві рівнесенькі коси лежать, як їм і треба. Далі – важче. Гіткліф зачаровано зважує більшу частину волосся у руці. Напевне, він навіть не зможе обхопити його усе однією. Автобус підстрибує на камінці. Ще кілька волосин спадають униз. Він проводжає їх поглядом.
Час не чекає. Принаймні, не тут і не зараз. У всьому є виключення.
Долоні розділяють волосся на три ідеально рівні частини. Звичайно, не з першого разу. І не з другого. Навіть не з третього. Він не рахує, бо губиться вже після шостого. В якийсь момент кого нього з'являється незвично тиха Дон Кіхот. Вона не займає, надавши перевагу можливості продовжити дивитися. Гіткліф теж не зважає – ця ніч занадто пуста для них обох. Самими очима він ловить чужий погляд, безмовно запитуючи. Відповідь не голосніша – кивок головою, і знову – ледь помітний рух, самотній погляд. Вони розуміють одне одного. Хоча й можна бути впевненим, що неправильно.
Він знову збирає волосся до купи. Порівнює і намагається знайти найменші помилки, але не може. Дон Кіхот зачаровано дивиться на його руки – навіть не намагаючись відвести погляд. Дивує, як сильно ніч змінює людей. Їх усіх.
Він закриває очі. Перший крок зроблено – пасма перекривлено, поєднано в поки що одинокий вузол. Він діяв на чистому досвіді, орієнтуючись одними лише відчуттями. М'який шовк волосся під його мозолистими руками покірно збігається в однорідну стихію. Йому дозволили (ну, чисто теоретично..) торкнутися найдорожчого, тож він зобов'язаний зробити все ідеально.
Гіткліф плете. Іноді – кривиться, розбиває останній готовий вузол на частини і збирає знову. З кожним додатковим витком така жорстока і самобутня на перший погляд стихія стискається і вкладається рівним пластом. Він спускається все нижче, починає пригинатись, щоб дістати самих кінців. Краєм ока бачить вже ну зовсім котячий погляд збоку – ні, серйозно, вона починає лякати. Під пальцями починає відчуватися пісок – певно, на цьому варто зупинитися. Гіткліф підчіпляє з власного сидіння шматок колись блакитної стрічки і, не відпускаючи куций хвостик на кінці коси, підбирає її. Обережно перекручує. Нарешті дістається кінця – тож сміливо перев'язує. І відпускає.
Хм, ну, напевне по-перше: його робота йому як мінімум подобається. Дрібні волосинки, звичайно, де-не-де вирізняються, але ж це не погано? Цілу картину вони не псують, а навіть доповнюють. Можна пишатися. Але лише трішки.
По-друге: він не подумав, що скаже Ізмаїл як прокинеться. І як пояснити все це навколишньому, так би мовити, соціуму. Родіон знову закидає улюбленими і зовсім не жорстокими жартами. Можливо, запропонує заплести так її, або навіть Грегора. Хоча, насправді, на другого він би не проти подивитися й сам: з його довжиною можна багато придумати. Отіс кине один погляд, а зовсім інший – Фауст. Якщо взагалі на нього дивитиметься. Ї Санг...
– Навчиш мене такого ж? – шепоче Дон Кіхот, і цей ледь чутний шепіт миттю викидає його з обтяжуючих роздумів.
– Спитай Ізмаїл, – Гіткліф ледь помітно посміхається. – Якщо вона погодиться наступного разу стати піддослідним кроликом – завжди будь ласка.
– Хіба обов'язково це робити саме на ній? – питає з чистою щирістю. – Довге волосся багато в кого...
– Готовий дивитися як ти вмовляєш Хон Лу. І ні, – одразу перебив він, не давши вставити ані слова. – Родіон відпадає, вона не заслуговує таких мук.
– Я не настільки погана! – шепіт переходить на дуже тихий, проте дуже ображений крик.
– Всі мають з чогось почати. – дозволяє собі ще один жарт Гіткліф. Але тепер не посміхається.
Дон Кіхот насуплено подивилася на нього – проте, з їхньою різницею у зрості це виглядало зовсім не так, як планувалося. Помилку вона зрозуміла одразу – смикнула плечем, розвернулася і пішла до свого місця. Могла не грати ображену – Гіткліф добре бачив, як здригалися у сміху чужі плечі.
Він повернувся до власної роботи. Ізмаїл спала, не чуючи нічого навколо. Десь попереду так само вмостився і Сінклер. А він не спить. Переводить погляд знову у вікно. Більше там не буде сьогодні світил – лише одне. Сходить сонце. Займається ранок.
* * *
Це пробудження було дивним з якого боку не поглянь. Для початку, вона була не в ліжку – хоча, до цього можна було б вже і звикнути. Два, її ніхто не будив – абсолютно нормальне пробудження після не менш нормального чотирьохгодинного сну. І останнє – їй холодно. Щось точно не так. Для цього не треба відкривати очі і пів години вдивлятися у своє віддзеркалення.
Ізмаїл остаточно прокидається. Веде рукою, щоб звично скинути волосся з обличчя – але його тут немає. Пасма по боках – лишаються, але основна маса... Зникла? Вона протягує руку далі – і обережно, самими пальцями, торкається міцно сплетеної коси. Проводить ще далі. Вона не зникає, досі тримаючись десь позаду. Це точно не сон? Не втримавшись, Ізмаїл легенько щипає себе за щоку. Це... Цікаво.
Вона тихо піднімається. Обертається навколо, чіпляє поглядом половину коси. Ловить за кінчик, підкидає на долоні – роздивляється з усіх боків. Храп Гіткліфа позаду дозволяє безпомилково визначити винного. Проте...
Зміна іміджу завжди вчасна.
Харон беземоційно дивиться у дзеркало над лобовим склом. А вже за секунду відводить погляд назад, на дорогу.