Work Text:
В голові шумить так, наче всередині неї увімкнули блендер і збили мізки в ніжне рожеве смузі, яке Кісакі тепер повинен з’їсти разом з полуничним топінгом і шоколадною стружкою, щоб хоч щось зрозуміти в цьому дурному Всесвіті і на цій не менш дурній планеті. Земля під ногами гудить, вібрує, стогне підбитим левом, пронизаним сотнею пульових поранень, і до неї хочеться припасти долонями, обійняти, пригріти, заспокоїти її дрижачі від ридань плечі, що масивами гір підскакують від неочікуваної навіть для прогнозистів сейсмічної активності. Кісакі примруженими очима вдивляється в чомусь такий далекий міський ландшафт: потріскані стіни бухикають цементовим пилом, падаючи один на одного наче доміно, раніше старанно вибудоване в хитромудру конструкцію; силуети людей короткими перебіжками прошмигують повз криво усміхнених-впавших кафе і розкиданих по дорозі вивісок. Тепер до слуху доходять крики, схвильовані розмови і ріжучі по вухам зойки — люди панікують, і це відчувається шкірою, це в’їдається в думки надто емпатичної сторони надто чутливого Тетти. Власне ім’я викарбовується на язиці пекучим клеймом: хоч для смертних воно як спасіння — справжня милість небожителів, для нього самого — прокляття, розжований кактус замість підошов, кара, на яку здатні лише серафими.
Стіни, між якими він прийшов до тями, холодні і в пилюзі, від якої хочеться кашляти й чхати до кривавих пелюсток із носа і рота, і він майже це робить, бо так звик прикидатися людиною, так довго знаходився серед них, що, здається, дифузія між ним і суспільством землян максимально скоротила відстань різниці навіть між їх поглядами. Йому точно треба взяти відпустку.
Пошук артефактів для спасіння світу як завжди схожий на дитячий квест: знайди підказку тут, поблукай по території дитячого садка, роздери собі всі руки, бо треба лазити в чагарниках, і знайди якусь брудну етикетку від пляшки з пивом чи перекособочений камінчик, який принесло в хащі дощем. Тільки в шкільних іграх це просто розвага, дурня, якою займають себе підлітки, аби відволіктися від думок про завтрашній тест з алгебри або те, чому батько приходить додому пізно, хитається і гучно свариться з мамою, а тут… Тут все так серйозно, що Кісакі істерично сміється, коли в минулий раз останнім артефактом стає копілка манекі-неко з відбитим вухом і побляклим золотим розписом на пузі з сільського будинку в Тюрингії, а потім плаче від знесили, бо всі ці апокаліпсиси і вибрики їх творця його дістали. «Це безумство», — повторює він кожного разу, коли помічає щось дивне в організації світу і розуміє, що тепер естафетна паличка в його руках і йому треба його рятувати. «Задовбав», — пошепки проклинає він того, хто йому ту паличку передав, коли прокидається між брудними стінами руйнуючихся багатоповерхівок десь в Польщі, якщо прислухатися до моментів, коли люди не кричать.
Можливо, цього разу Кісакі пощастить, і він швиденько з усім впорається, проведе ритуал по відмотуванні часу до точки, коли все було «нормально», і повернеться в свою теплу постіль, щоб після плідної праці гарненько поспати років сім точно. А, можливо, його прямо зараз ці стіни перетворять на тортилью, накидають на нього шлакоблоку і скловати, а потім скрутять в таке собі бурито, щоб в голодній пащі Катастрофи на зубах захрумтіли його кістки. Щоб таке раптом не сталося, він спішно вибігає на відкритий простір і в тьмяному світлі сонця обдивляється на собі строгий чорний костюм-трійку, лаковані туфлі та веселкові шкарпетки з котиками — ну просто ідеал серйозності. Голова вкривається тріщинами — точно середньовічна ваза, не витримавша бою з грайливим котом; і від цього думки не просто плутаються: вони тісно прилипають один до одного, склеюються в одне місиво, незрозумілої форми клубок, викинутий дитиною з миски з манкою.
Кісакі йде залишками дороги: уламки асфальту під його ногами — дрейфуючі материки в морі лави, на блискуче взуття попіл падає сірим матовим нальотом, а краї брюк обгорають, і тепер весь палаючий, падаючий додолу світ бачить його шкарпетки і його останнє «хі-хі» виглядає болісно.
Загалом на пошуки артефактів він не витрачає багато часу, бо вони, як потрібні предмети в комп’ютерних іграх, для нього підсвічуються, приманюють до себе непояснюваною силою, але щоб напасти на їх слід, треба не просто попотіти, а вмитися потом та кров’ю — не завжди артефакт валяється на дорозі і нікому не належить. Вбивства іноді стають необхідною мірою, але вони все одно залишаються забутими, бо коли все повертається на свої місця, смерть залишається лише в пам’яті Кісакі, скривавлені та перекошені обличчя кадрами відштамповуються на його сітківці, а крики часом переслідують в снах лише його. Не те, щоб це його дуже хвилює: це доля безсмертних — бачити смерть, це вже звичка, умовний рефлекс — прикривати очі та затуляти вуха, коли чітким, відточеним рухом перерізаєш чиєсь горло. А от прати білі сорочки, заплямовані кров’ю, що має властивість засихати і ставати тяжковидаляючоюся — ось це справжня морока.
Подих гарячого вітру руйнує зачіску Тетти і колихає його червону краватку, в грудях прокидається азарт: він дійсно думає, що його загадки настільки складні? Достатньо тільки набрати в легені більше повітря, заспокоїтися і розкрити свою сутність, уявити себе квіткою, що от-от розпустить пелюстки і стане привабливою для птахів-запилювачів — він сміється з власного порівняння і закриває очі. Зображення світу не зникає, а лише стає монохромним, чорно-білим, наче сумним і зовсім не рідним, не схожим на такий світ, що прямо зараз тоне в катастрофі. В далечині миготить фіолетова зірка — маяк, що приведе Кісакі до першого артефакту.
Зруйновані будівлі рясніють пістрявими кольорами, вимазаними в пил, смерть та крики, все перетворюється в хаос, суцільний, єдиний всередині рій паніки та божевілля, наче ось-ось планета справді зірветься та розлетиться маленькими уламками назустріч іншим галактикам, іншим цивілізаціям, що буду роздивлятися шматки бувалого життя так само, як теперішні люди не звертають увагу на каміння під ногами — безсоромно та зверхньо. У Кісакі німіють долоні та в голові трохи паморочиться від одноманіття барв, та лиш пурпурове світіння стримує його організм від нападу непритомності, наче цей доки невідомий предмет є єдиною його ціллю, таким собі Богом, владним над його розумом і свідомістю. Цього вистачає, щоб триматися на ногах та для всіх довкола здаватися жвавим та цілеспрямованим, хоч зараз це і вирізняється надто сильно. По дорозі йому зустрічаються різні люди: деякі не стикаються з ним поглядом, бо по їх душі вже приходила Морена, деякі дивляться надто пронизливо, наче ріжуть на шматки, з ненавистю, сліпою, глухою і німою — такою самою, як їх загиблі близькі; а хтось дивиться з безмовним проханням, тихою молитвою, наче Кісакі — справді небожитель, який спустився з Раю, щоб врятувати людство. Частково це навіть правда, але він надто грішний божисько, аби керуватися лише «світлими» та добрими бажаннями.
Кісакі дивиться вгору — на його окуляри сиплеться прозорий бісер дощу і тепер перешкоджає нормальному спогляданню навколишнього світу, та це не трагедія, бо навіть крізь мутну плівку води він помічає фіолетовий блиск поряд з собою, а потім, коли все ж знімає окуляри, розуміє, що перед ним не просто руїни. Поряд з його ногами криво лежить майже зотлівший постер фільму, він ломаною польською вголос читає назву: «Гіацинт», — і в той самий момент кольоровий папір перетворюється на сірий попіл, обережно роздмуханий вітром по всіх усюдах. Отже, по цеглинці розвалюючийся кінотеатр перед ним не просто так з’явився, але в будь-якому випадку це не перешкоджає йому трохи «позалипати», як то кажуть люди, на шедевр Апокаліпсису: розмежований тріщинами цемент, що колись раніше був розмальованим хитромудрими візерунками, посунуті бетонні плити, скошені настільки, що від них майже фізично можна відчути втому, як наче вони дуже стомилися і давно хочуть прилягти на постіль м’якої землі. Кінчиком вказівного пальця Кісакі проводить по цілій системі тоненьких тріщин, схожій на судини людини, і ось він торкається капілярів на стегнах, акуратно веде по артерії і підіймається вище, до сплетіння легеневих вен, аорти та невеликої вибоїни — пульсуючого під дотиками серця, вкритого сажею та пилом.
Пекуча біль пронизує все його тіло — в глибокій подряпині пальці знаходять щось, схоже на шматок цупкого паперу з невеликим отвором і дивним контуром. «Це воно», — пошепки підтверджує Тетта, розгладжуючи на долоні невеликий квиток на кіносеанс, датований сьогоднішнім днем. Коли розуміння, що це потрібний йому артефакт, надходить, світ знову стає строкатим, криваво-рідним, а бузковий на власній руці в’їдається в очі яскравістю, судомами й болем, наче ось-ось по всьому тілу розійдеться отрута передсмертних страждань. Але насправді Кісакі не помирає, а лише падає на розбиту дорогу, востаннє чує хрускіт своїх кісток і помічає, як весь він мов би перетворюється на крапку, маленьку цяточку, випадково залишену синім чорнилом на білому комірці Всесвіту.
Під стелею кліпає лампа розжарення, трохи розсіюючи темряву в туалеті заправки — саме тут себе знаходить Кісакі, коли прокидається і тяжко розліплює повіки після стрибка в просторі, і, можливо, це зовсім не те місце, в якому хотілося б опинитися в умовах Апокаліпсису. Тиша навкруги осідає на його плечі тягарем покинутості, наче зовсім недавно він круто проводив час з компанією друзів і лише на хвилинку відійшов до вбиральні, але ось його вже ніхто не чекає, і він, зраджений та спустошений, тяжко опускається на підлогу, ледве стримуючи сльози. Роздивившись довкола, Кісакі з полегшенням зітхає: ну, нарешті спокійно і не галасливо, як минулого разу, але звичка завжди бути у вихорі подій позначається на його сприйнятті, і декілька разів він з осторогою дивиться навколо, коли з вугла чується шурхіт. «Мені точно треба піти у відпустку», — ненароком ця думка займає в його голові надто багато місця.
Атмосфера в цьому приміщенні зовсім не схожа на ту, яка була в Польщі: від гладеньких білих стін відбивається бліде світло, від дерев’яної підлоги відскакує помірний, врівноважений цокіт, і все тут якесь надто спокійне, надто мирське, наче немає ніяких жахів за кордонами вузького коридору, наче катастрофа, яку досі він бачив — його дурне, химерне сновидіння. Написи над піктограмами різноманітного палива привертають увагу Тетти, і незнайомі йому символи лише здалека нагадають щось, що він наче недавно бачив у підручнику з географії, який він помітив серед уламків в попередньому місці телепортації. «Скоріш за все, я в якійсь африканській країні», — неквапливо передивлячись деякі папери, що зустрілися йому на робочому місці диспетчера, він іноді зупиняється на текстах англійською, але їх так мало і вони такі незрозумілі, що довго часу він їм не приділяє. Пустка за маленьким віконцем і віддалені краєвиди пустелі лише підтверджують всі його здогадки.
Чомусь Кісакі думав, що може опинитися будь-де, навіть в іншій галактиці чи в іншому часовому відрізку, але не в Африці, а чому сюди занесло його — взагалі величезне питання без відповіді. У нього, звісно, є ім’я, але Протуберанець — це надто довго навіть для проговорювання в думках, та й не зовсім це ім’я, щоб на нього він реагував так само, як на своє справжнє. Це не те, що може мати зараз значення, але…
— Він колись зведе мене з розуму, — бурчить собі під ніс Кісакі, бере з чужої полички чужу бляшанку вишневої «Пепсі» і з тріском кульок газу на язиці згадує його ім’я, прокручує його в голові, обмащуючи нам череп зсередини, і одразу ж хоче відкараскатися від нього, відкинути, але воно прилітає йому в ніс важким йо-йо, і тепер тріщать вже кістки Кісакі, а на вустах залишається смак вишневої крові.
…він задумується, чи справді рятує світ для людства, а не заради однієї зустрічі в десятиліття?
Вийшовши з невеликої заправки, він втягує ніздрями холодне повітря, і волосся в носі вкривається інієм, викликаючи не найприємніші в життя відчуття, а плечей торкається пронизуючий мороз — навіть цупкий костюм не рятує від колючих мурах по шкірі. Як би там не було, але його головна задача — знайти артефакт, що, за чуттям, знаходиться десь поблизу, а відігріється він вже потім, у себе під ковдрою чи в іншому місці, аби тільки Катастрофа не встигла за час его ледарства розростися до тяжкоприборкуваних масштабів. Тому він прикриває очі в той самий момент, як думка закинути все й лягти спати на пісочку починає свербіти під шкірою — і світ звично вкривається чорно-білим, навіть краплі рожевого напою з бляшанки стають сірими, зовсім не апетитно виглядаючими, але Кісакі, попри все, допиває, облизує губи швидким рухом язика, насолоджується залишками яскравого смаку і вдоволено придивляється до небокраю. Далекі піски через сіру монохромність здаються небезпечними, чужими, набагато холоднішими, ніж раніше, але важливо зовсім не це, і, не помічаючи ніякого кольорового миготіння, він відвертається, повертаючи пустелі її звичну жовтизну. «Це дивно», — з невеликим, не до кінця прокинувшимся, а ще трохи куняючим острахом думає Тетта і тре зігнутим вказівним пальцем кінчик носа, наче принюхується до чогось, та мороз віддає лише далеким ароматом самоти, Сахара ділиться тривогою від близькості до дикої, непередбачуваної та жорстокої природи, а на сітківці віддзеркалюються перевернуті догори дриґом чорно-білі оазиси.
Навіть згадки про маленький вказівний вогник немає: Кісакі розчаровано штовхає носиком взуття камінці зовсім не тому, що не вдається знайти артефакт, а тому що його не вдається знайти тут і зараз, що прийдеться знову кудись йти чи навіть їхати — декілька разів Фортуна вже викидала його за тисячі кілометрів від потрібного предмета, і щоб його знайти, треба було копирсатися в смітті — це навіть не метафора. Тут в радіусі сотні кілометрів, мабуть, ні душі, і навіть якщо він закричить щосили — це навряд чи хтось почує, та він не розуміє, чи хоче він взагалі, щоб його не чули. І він до першіння та гидотного присмаку в роті кричить, падаючи на коліна й грузнучи онімівшими від холоду пальцями в піску, приємно поколюючому і гладенькому, наче безпечному. Не те, щоб стає легше, але хоча б всередині не булькає кипляча смола розчарування і гарячим паром не обпалює нутрощі, хоча б не так сильно відчувається тиск відповідальності на плечах, наче він на мить перенісся в інше місце, де не потрібно щось шукати, щоб врятувати якесь дурне людство. У Тетти між зубами пісок, під нігтями — бруд та кров, а по кишеням — ні грама впевненості в собі і тому, чим він майже змалечку займається.
Спочатку це здавалося нав’язаним «верхівкою» завданням, яке просто треба виконувати, щоб не насварили, і в цілому це було весело: шукати різноманітні іграшки по планеті, а потім промовляти магічні слова і відчувати себе величним героєм, що вкотре рятує світ. Звісно, було цікаво дізнатися, чого все так відбувається і навіщо, якщо кожного разу люди все одно забували жахи, що з ними ставалися, і нічому не вчилися, та і хто взагалі всі ці речі для нього розкидає? Кісакі не мав сім’ї чи друзів: його виховували сутності, що називали себе Терезами — підрісши і порозумнішавши, він зрозумів, чому вони постійно так дивно хиталися і розмовляли рядками з дурних філософських трактатів. «Створений за людською подобою з крові Богів та деформованого простору-часу, метою твого існування є лише спасіння планети кожного разу, коли на неї буде насуватися Апокаліпсис», — так вони полюбляли казати, коли він відволікався від вивчення інформації про суспільство, в яке йому потрібно буде вливатися, на «дитячі» питання: чому він сам і якого дідька люди такі тупі?
— Та у вас чи платівку заїло, не можете придумати щось оригінальніше? Мене це вже не змушує почуватися приниженим, — одного разу наважився огризнутися він, і краще було б, якби його вдарили.
Терези замовкли і наче взагалі зникли: місце, в якому він жив, огорнула гірка, напружуюча тиша, і якщо раніше він називав цю локацію своїм домом, то після цього інциденту він сповна зрозумів різницю між будинком і тим, чим раніше вважав це місце. Більше ніхто його не контролював, не вказував на помилки чи недоліки його праці, не казав, що він не старається, і не повторював дурнуваті слова про «призначення» — здавалося б, нарешті свобода в її чистому, невинному вигляді, яку тепер можна забруднити гріхами та розпустою, руйнуванням старих заборон та порушенням остогидлих правил. Але Кісакі розумів, що все зовсім не так просто, як здається: можливо, його «вихователі» й справді більше його не чіпали, але це не означало, що він тепер залишився вільним птахом без будь-якої уваги. Потилицю іноді підпікало, а по плечам бігли кусючі сироти, отже, за ним точно спостерігали — можливо, більше не Терези, але хтось точно був зацікавленим в ньому настільки, що навіть вночі, бувало, він прокидався від такого тяжкого погляду зверху, що здавалось ось-ось — і на нього впаде величезна шлакоблочина.
Так було, поки він подорослішав за людськими критеріями, і його, очевидно, не випхали з «сімейного гнізда» в окремий простір з невеличкою поштовою скринькою — саме через неї йому надходили повідомлення про насування Апокаліпсису. І так було доти, доки він не зустрів його. Зовсім не так, як у мелодрамах, але сторонній глядач, на його думку, міг би розплакатися, знаючи їх передісторію.
Заглиблений в спогади, Кісакі не розумів, чому не можна відмотати час назад і зробити його циклічним, чому не можна затягнути на власній шиї часовий зашморг та впевнитися, що він досить тісно прилягає до шкіри і будь-який рух просто стане забороненим. Його пальці пече щось до болі, до дрижаків під колінами, але він не наважується відкрити очі, щоб перевірити — сподівається, що його вкусив якийсь скорпіон і до його скону залишилася пара хвилин, і ці думки приносять полегшення, ажурно-легку посмішку та крихти жалю під повіками, бо, можливо, він щось не встиг в цьому «житті». Але йому не щастить, і Тетта розуміє це точно в той момент, коли провалюється в своє звичне мікро-небуття перед телепортацією, а потім важко розплющує очі — і гірке сонячне світло випалює його зіниці ріжучим болем.
Затиснутий в долоні камінець нагадує йому про реальність всього, що відбувається навкруги, а пісок на губах — про невідворотність минулого, і він тяжко зітхає, декілька разів мружачи очі під палючим сонцем. Настільки блакитне небо востаннє він бачив років десять тому, коли магнетично-магічні сили артефакту закинули його на якийсь тихоокеанський закинутий острів і йому справді було дозволено трохи поніжитися на теплому пісочку, відчути солоні, трохи прохолодні хвилі п’ятками та роздивитися безхмаре небо, тягнуче до себе нескінченною глибиною однотону. Зараз оголену шию Кісакі лоскоче коротенька жваво-зелена трава, в литки боляче впирається щось тверде і сильно нагріте сонцем, а сухі вуста більше не віддають вишневим смаком — просять звичайної води, бажано настільки холодної, щоб волосинки в носі вкрилися інієм. І більше нічого йому не хочеться: ні вставати і робити все, що повинен, ні навіть роззиратися, щоб зрозуміти, куди взагалі його закинула доля цього разу. Тільки камінець, притискаючий його руку до землі відчутною вагою, цікавить трохи розплавлені сонцем мізки: Тетта швидким, але трохи болючим рухом перевертається зі спини на живіт і тепер прикриває власні руки тінню від голови, що вже жахливо тріщить по швах від спеки, помічаючи звичайного представника гальки, гладенького та трохи теплого з боку дотику. Від інших родичів його відрізняє лише одна ознака — перманентно-чорний, поблискуючий під палким світлом трохи кривенький смайлик: дві палиці-очиці, скособочена дуга посмішки та штрихи, нагадуючі рум’янець, сором’язливий червінь. Кісакі не втримався — у відповідь посміхнувся малюнку, автор якого до смішного очевидний.
Розпечене повітря залишає на його щоках подих макового поля, а в зіницях починає мерехтіти щось знайомо-хвилююче, тепле, осідаюче внизу живота приємним поколюванням — це почуття йому здається знайомим, настільки близьким і вірним, що він трохи нервово торкається свого волосся і розчепіреними пальцями зачісує спавший на змоклого лоба чуб. Веде головою випадково трохи вправо і помічає, нарешті, що так боляче врізалося в його ноги, і від цього виду в нього перехоплює подих: завмерши на декілька секунд, він лише тупо кліпає очима і знову відчуває вибухаючі пухирями опіки на своїх пальцях.
Невеличкий, зовсім не пасуючий загальному краєвиду пустки, доглянутий настільки, що його можна прийняти за зовсім новий, на пагорбі височить гранітний пам’ятник, майже повністю чистий, без будь-яких написів, загалом притаманним таким «спорудам». Лише крихітні подряпини-літери Кісакі зміг роздивитись, але не зрозумів їх головою — та серце (припускаючи, що воно в нього є) відчуває щось погане. Піднявшись на коліна, він поволі повзе ближче, з кошачою обережністю притуляється долонями до надгробка, і хоч за логікою їх обпікає гарячий камінь, на руках в нього волосся стає дибки, а по шкірі голови біжать сироти. Його не турбують ні вимазані в траву коліна брюк, ні сам факт того, де він опинився: лише магнетична сила, що ось-ось приліпить його до гранітної плити так тісно та млосно, займає його думки, лише дефектні лінії латинських букв залазять йому через слизові до нутрощів, до хвилями скорочуючогося «чогось».
Скошеним почерком, наче дряпали нашвидкуруч, на камені в сонячних променях купається «Шуджі Ханма» та два символи нескінченності з тире поміж ними.
— Бовдур, — шепоче Кісакі, повторюючи лінії легким дотиком вказівного пальця. Дряпається, і з тонкої кривої на шкірі проступає крапля чорного смоляного, яким він малює таке ж криве, як ім’я на надгробку, серденько. — Бовдур, — вже звертаючись до себе.
Впевненість, що могила, хоч і несправжня, але все ж таки є останнім та найважливішим артефактом, приходить до Тетти швидко, коли в кишені тоненький шматок картонного квитка починає вібрувати, а на камені, змоклому від поту долоні, з’являються неонові фіолетові відблиски, і це відчувається як приємне хвилювання. Як холодний вишневий кисіль, яким його іноді годували Терези під час вилазок в людський світ, солодкий на вустах та морозно поколюючий в шлунку, блідо-рожевий, точно щоко його самого від обпікаючого шкіру повітря. Як книга на шістсот сторінок, прочитана за день, закарбована в пам’яті гострими кутиками, загнутими на ніякових моментах, ниючою від болю шиєю, бо читати, скрутившись в три погибелі — точно не найкраща ідея. Як ковток гіркого сиропу з солодким післясмаком, розжована таблетка стрептоциду, запах скипидарної мазі та сік алое, через сльози та бій закрапаний до носу, і хоч Кісакі — зовсім не людина, а лише нею прикидається, він має деякі людські ахіллесові п’яти, як, наприклад, віруси, що старанно відпрацьовують весь спектр страждань, які повинна пройти істота, чия імунна система не здружилася з новими квартирантами в організмі.
Відчуваючи щось більше, ніж звичайне почуття обов’язку, він викладає всі артефакти в ряд: по прямій від надгробку донизу ставить камінь та обережно кладе квиток, востаннє проводячи пальцем по кривим контурам, а потім відходить на два добрячих кроки назад і тяжко випускає повітря носом. Це — найвідповідальніший момент всієї його невеликої подорожі, і якби все було фільмом — це точно було б його кульмінацією, під час якої глядачі завмерли б перед екранами, несвідомо стисли пальці та затамували подих. Кісакі починає свій ритуал.
Завчені дії збуджують: притискаючи великий палець правої руки до вказівного лівої, і вказівний правої — до великого лівої, а потім формуючи пари пальців в кільця, він відчуває фантомне кільце рук на своїй шиї, зовсім не тиснуче, але створююче почуття неволі; розправляючи інші пальці, наче крила, та імітуючи фігуру воронки, він вкривається сиротами від неіснуючого гарячого подиху на потилиці. Терези казали, що це — його персональна печать, те, що його ідентифікує та вирізняє поміж інших, Терези відточували положення його пальців з таким ентузіазмом, що Кісакі не здається — він впевнений — під час ритуалу його руки просто не зможуть більше прийняти інше положення, і ця печать, насправді, його тавро. Але в серці, якщо воно, звісно, є, в нього зовсім не це: чужі пальці, наслідуючі відірваний протуберанець — його Каїнова печать.
Через утворене пальцями кільце Тетта обережно дивиться на зібрані артефакти, наче перевіряючи, чи точно все по місцях, але скільки б він не дивився, нічого не зміниться, і єдине, що йому залишиться зробити — промовити магічні слова, схожі на псалом, але зовсім не релігійні, якщо взагалі не сприймати всі його дії як своєрідне поклоніння власному Богу Катастрофи. Світ скручується подібно до виру, стрімко знищуючи самого себе, перетираючи себе в тирсу, в жалюгідний монохромний попіл, але Кісакі це подобається — дивитися, як людство та світоустрій нарешті вгризаються в свій хвіст, як від цього гнилятиння залишається пустка, абстрактне нічого, чисте світло та нескінченний потік лоскочучої прохолоди, наче зараз зовсім не палюче літо, а переддень травня, квітнева ніч, що медвяно пахне та опадає на маківку цвітом мигдалю. Навколо нього — тихий, чарівний простір, перетікання кольорів, що наче затікає під шкіру та заливає очі строкатою плівкою, і світ — його залишки — перетворюється на химерний вітраж, барвистий калейдоскоп уламків минулого. І хоч оптична агнозія перешкоджає Кісакі впізнати навіть власні руки, він не припиняє ритуал, можливо, за звичкою і, точно, з превеликим небажанням вириватися з полону фарб, підніматися з поверхні чудернацького квітучого поля. В судинах пульсує вигадане різнобарв’я всезнищуючої Чорної Діри, вона стискає його пальці судомами, проводить долонями по талії його піджака і шепоче незрозумілою, але чомусь рідною Тетті мовою: «Гайда».
— Гайда, — стиснувши кільце пальців, Кісакі з полегшенням видихає і відчуває, що падає кудись вниз нескінченно довго, падає і засинає, нарешті дозволяючи собі відпочинок. Світ навколо нього знову стає статичним, спокійним, наче не було нічого, наче планета не переживала тільки що свій черговий кінець, наче всі знову все забули. Втім, йому все одно. Як завжди. Як вчили його Терези. Як навчило його людство, таке непостійне, що про нього неможливо скласти постійне враження. Як колись сказав йому він.
«Не думай багато про Землю, людей та карму. Бо сенс всього цього — лише розвага. Ти забарвлюєш мій світ та перетворюєш його на цирк», — сказав він тоді, дурнувато посміхнувся протуберанцями в зіницях та обпік апокаліпсисом губ вуста — його — навпроти.
Коли Кісакі прокидається, він одразу проклинає тверду лавку, від якої вже болить все тіло, а особливо — поперек. Все ж таки йому вже не шістнадцять, майже людська оболонка бере своє. Під повіками більше не буяють кольори, а пальці в блаженному безсиллі лежать на животі, вкритому тонкою сорочкою на декілька розмірів більше потрібного, і це все — ледь відчутний вітерець з ріки, аромат солодкої вати в повітрі та прального порошку від свіжого одягу, м’яке стегно під головою та лоскочуче щоку довге волосся — його особиста Аркадія.
— Ханма, — після сну голос трохи хрипить та звучить набагато тихіше звичайного, але на нього все одно звертають увагу, — ну ти й патли відростив.
— А що? Подобається? — Ханма дивиться з безмежною ніжністю, та зуби шкірить в усмішці все одно, примушуючи Тетту закотити очі. Звісно йому подобається, тому він тягне руку до темного волосся та єдиного світлого пасма біля лоба, обережно накручує на палець, змішуючи шоколадний та золотавий, а потім смикає, вдоволено посміхаючись від чужого зойку. — Дякую за відповідь.
Все заради цього: заради віддаленої від усього світу лави з трохи облущеною білою фарбою, заради затишного мовчання по пів години, а потім дурних анекдотів від найнебезпечнішого створіння в усьому Всесвіті, заради необхідного для світу зла, щоб вчасно давати людству ляпаса, і приборкування всіх наслідків їх знищенням, спасінням від іншого найнебезпечнішого створіння, заради того, щоб через десятиліття зустрітися і…
— Ну і що цього разу? — стомлено, але зі щасливою смішинкою в голосі.
— Канібалізм, — мило посміхаючись та з розкинутими для обіймів руками.
…дати на горіхи за таку банальність. І, звісно, заради Шуджі Ханми. Або Протубернця. Або Апокаліпсису чи Катастрофи — у цього дурня дійсно багацько імен, бо «це все мої персоналії, весь світ — сцена, та я на ній — головний актор, ти просто не розумієш». Але Кісакі більше подобається називати його бовдуром, тому що йому пасує і тому що йому за це нічого не буде, а бути непокараним творцем всіх бід на цілій планеті — велика вдача.
— Хочеш скупатися? — хитає головою в бік ріки та лукаво грає бровами, буцімто це справді непогана ідея.
— Абсолютно точно ні, — Тетта знає, що зараз відбудеться — не даремно ж в нього сила контролю над часом.
— А мені здається, що дуже хочеш, — тонкі сірникові руки підхоплюють тіло, притискають до себе, і тіло підкорюється без зайвих слів та дій, гучний сміх нібито підкидає їх обох вище, але такий відволікаючий маневр все одно не спрацьовує, і вони пронизливо голосно кричать від контакту з холодною водою.
Шкіра вкривається сиротами, сорочка неприємно прилипає до тіла, на вустах — характерний смак річкової води, а з волосся крапає на ніс та вії, через що доводиться мружити очі, але це не заважає не відривати погляду від Шуджі — грайливого, по-дитячому усміхненого, вільного Шуджі. Розуміння звалюється на голову швидко, та Кісакі впевнено стоїть на ногах і приймає це, як один з обов’язків своєї роботи, як вимушену частину свого існування: щастя в моментах і предметах, що ці моменти фіксують у вічності, щастя в кожному криво розірваному квитку на кінофільм, в кожному гладенькому камінці — можливо, саме з його допомогою хтось знайшов свою долю, в кожній підробній могилі. І ось чому Ханма обирає артефакти задля рятування світу: у кожної медалі є зворотній бік, і все, у чому хтось знайде щастя, може зруйнувати комусь іншому життя.
Гарячі дотики долонь пропалюють сорочку Кісакі та залишають опіки на його шкірі, ще трохи — й від нього залишиться лише зола, але він усміхається, як бовдур, віддзеркалюючи обличчя навпроти, та дозволяє чорній дірі власних губ затягнути в поцілунок палаюче, навіжене Сонце. І це — їх розділене на двох благословенне прокляття.