Chapter Text
Ноги в брудних черевиках тарабанили по підлозі, а рука ковзала по дошках, що прогнили, намагаючись знайти хоч щось схоже на відмичку, щоб відкрити кляті наручники. Метушня за тонкими дверима перекривала всі звуки з кімнати, тому Меріан міг скористатися цим.
Маленька скалка потрапила в палець вільної руки, і Меріан тихо вилаявся, дужче сердячись. Наручники билися об батарею, дратуючи ще більше. Якщо всіх вб'ють, ніхто не звільнить його. Та ніхто навіть не знав, що в цій кімнаті занедбаного, як і всі навколо, дому сидить хлопець, прикутий до батареї якимись дивними людьми, що викрали його.
Два постріли — і все затихло. Меріан затамував подих, закусив губу, прислухаючись до кроків. Сюди йдуть. Ті ж ідіоти чи прийшли інші?
Двері обережно відчинилися, і підлога жалібно застогнала. Високий рудоволосий чоловік направив на нього рушницю, приховуючи обличчя козирком потертої кепки.
«Черговий тупий дорослий.»
Підійшов, дивлячись зверхньо так гидливо, що Меріан захотів плюнути в нього, але вперто приймав виклик зелених очей, не відступаючи. Той гмикнув і почав перевіряти руки Меріана — шукав той самий укус, який не перетворив його на зомбі та через який його тут тримали? Це була чудова нагода штовхнути незнайомця або вкусити, і Меріан обрав перше, ногою вибиваючи повітря з грудей чоловіка. Той трохи відсахнувся, і його кашель плавно перетік у смішок.
— Такий сильний, а кайданки зламати не міг? Ну нічого, будеш гарним смаколиком для зомбі, — він поправив кепку, насуваючи сильніше на очі, і з розвороту рушив до виходу з кімнати, наче нічого не сталося.
— Стій! — несподіваний страх залишитися тут на самоті взяв гору над злістю Меріана. — Ти можеш їх зняти?
— А чарівне слово? — та він насміхається!
— Іди в дупу!
— Па-па! — двері відчинилися, поглинаючи незнайомця, що був єдиним шансом на втечу. Меріан стиснув кулак онімілої руки з наручником і вдарив по батареї.
— Будь ласка!
— Хто ти? — тихо спитав Меріан пізніше, потираючи вільне зап'ястя. Тіло ніби придавило до підлоги та він ніяк не міг знайти сил відштовхнутися від стіни, щоб нарешті залишити це лайнове місце. Чоловік підняв козирок кепки, з-під якої вибивалися руді кучері. На мить примружився, скривив губи.
— А ти?
— Ти не знаєш мене? — здивувався Меріан.
— А ти що, президенте України?
— Ні...
— Тоді якого дідька я мушу тобі знати?
— Але ти прийшов за мною?
— Е ні, я дупля не різав, що саме ти тут будеш.
— Заливаєш.
— Ні, я тільки знав, що тут якийсь супер важливий вантаж, який я маю доставити, щоб отримати своє. Збирай свої манатки та за мною.
«Вантаж. От як мене всі кличуть…»
— Чому я взагалі маю йти в якусь дупу з невідомим мені дядьком?
— Я не маю часу на цю хрінь, малий. Я погодився тебе взяти, тому або ти назирці чимчикуєш мовчки, або...
— Або? — Меріан дивився на нього із викликом, той — із неприхованою дратівливістю.
Вони зупинилися посеред порожнього кварталу, де навіть птахи не співали. Маленькі п'ятиповерхівки були затягнуті довгими покривалами ліан та моху — люди були надто зайняті виживанням, щоб заважати природі влаштовувати все на свої смаки. Руїни навколо з безліччю квітів і зелені виглядали не так гнітюче, а навіть викликали симпатію у Меріана. Хоч він і не знав, яким було життя до вірусу, йому було комфортно в цьому оточенні. Наче воно могло врятувати та сховати його від жадібних та егоїстичних дорослих, для яких він був ні людиною, ні дитиною, а вантажем. І цей чоловік нічим не відрізнявся. Та він навіть свого імені не назвав!
— Гаразд, почнімо з початку, але без ударів у живіт, — Мешко зупинився та повільно видихнув, змирившись.
— Не можу цього обіцяти, — зиркнув на нього Меріан.
— Я Мешко.
— Меріан.
— Вже краще. Послухай, Меріане, тих людей, які тобі там тримали, більше нема. Якщо хочеш — вертайся в кімнату та пильнуй їх, як вони тебе. А як ні — пішли зі мною. Я тобі до батареї прив'язувати не буду. Поки що.
— Багатообіцяючий початок, — нещиро посміхнувся Меріан, чимдуж натягуючи рукави кофти до кінчиків пальців.
Далі йшли мовчки, спілкуючись лише жестами, щоб безшумно дійти до проміжного пункту. Мешко чудово знав місцевість, вів Меріана через місця, які міг знайти тільки той, хто сам їх зробив. Меріан все ще не горів бажанням довіряти йому, придивлявся та вивчав. Не було в ньому чогось особливого, крім рудого волосся, що нагадувало Меріану осіннє листя, яке хрумтіло під ногами.
— Не дивись, — неочікувано наказав Мешко, і Меріан одразу став озиратися, не розуміючи, про що він.
— Я сказав «не дивись», — гнівно повторив Мешко, морщачись, коли вони пройшли повз купи запліснілих, гнилявих тіл. Меріан відвернувся, але краєм ока встиг мазнути по руці трупа. Він не боявся мертвих, бо боявся живих. А якщо точніше — живих мертвих.
Холодний осінній вітер наганяв дрижаків, і Меріан загорнувся в блакитну кофту, що більше була схожа на ганчірку з купою ниток, що стирчали, і латаних-перелатаних дірок. Ноги починали скиглити від довгої ходьби — Меріан уже й забув, як давно не виходив із тієї клятої кімнати. Навіть голова паморочилася від свіжого повітря. Але скаржитися він, звісно, і не думав. Показувати слабкість теж. Він сильніший за це.
Тільки коли вони опинилися в кімнаті з забитими дошками вікнами, що червоніли від заходу сонця, Меріан зміг видихнути спокійно і впасти на запорошений матрац, навіть забувши перевірити, чи не стирчить щось з нього. Рука вдарилася об підлогу, нагадуючи про скалку в пальці.
— Ай-ай...
— Що таке? — Мешко обернувся до нього, закидаючи рушницю за спину. Меріан стиснув кулак і притис його до грудей, уперто змовчуясь. Його оливкові очі непривітно й стомлено глянули на Мешка, який неочікувано схилився над ним, вибагливо простягаючи руку. — Показуй, — оглянув і цокнув язиком. — Можливо, інфекція, треба обробити.
— Плювати, все буде нормально, — буркнув Меріан, вириваючи руку, щоб повернутись на інший бік, але сильна рука впала на його плече і знову повернула на спину.
— Ай справді, спочатку згниє палець, а потім піде по всій руці. Твій суперовий імунітет не врятує тебе від ампутації.
— І що далі? Підемо до цілодобової лікарні? — огризнувся Меріан, дужче дратуючи через втручання в особистий простір. Його очі пашіли люттю. Мешко лише щось пробурчав і пішов до рюкзака, порпаючись там. Вагався Меріан не довго, тому дістали скалку у повній тиші, ніхто навіть не ойкнув, хоч у думках і облаяв Мешка всіма відомими прокляттями. А так хотілося сказати все в обличчя.
— Подорожник прикладемо й житимеш. Вибач, цукерки немає.
— А навіщо вона? — щиро не розумів Меріан.
— Раніше лікарі давали цукерку через те, що пацієнт був слухняним. Але це не про тебе, так що даремно перепрошую.
Попри втому, Меріан довго не міг заснути, розглядаючи забинтований палець у світлі місяця. Йому завжди було цікаво, як люди жили раніше, але ніколи не було змоги дізнатися — дорослим, яких він зустрічав, було не до цього. Тільки рот затикали дурній дитині, яку навіть убити не могли, бо вона потрібна. І ніхто не питав, чого він хоче. Чи хоче він взагалі бути рятівником? А якби спитали, Меріан із запалом відповів би, що срав пес їхній матері на цей «порятунок». Чому він не може бути простою дитиною і жити як однолітки? Хай сирота, хай без друзів — якось та вижив би. Наче він просив цей імунітет від вірусу, щоб його потім тягнули в різних напрямках за руки, розриваючи. Краще б його з'їв той уражений, що залишив цей укус, після якого Меріан дізнався, що не може захворіти.
— Тут є зомбі? — чомусь Меріан говорив пошепки, ніби тут і справді був хтось, крім них. Мешко, сплячи на підлозі біля дверей, важко там дратівливо зітхнув.
— Нема, але тут небезпечно.
— Якщо тут немає зомбі, то кого нам боятися?
— Людей.
***
Клим біг, протискався між балками та біг знову — не можна було зупинятись. Вони біжать за ним, ловлять кожен шурхіт, хрускіт гілки й, здається, навіть стукіт серця. Довгі голі гілки куща неочікувано схопили його за куртку, потягли назад, не дозволяючи врятуватися. Клим судомно почав їх ламати.
«Зараз би мачете…»
Клекотання, що хвилювало кров, підступало, покривало морозом потилицю, наближалось. Клим щосили смикнув рукою, все ж таки залишаючи гілкам шматок тканини, і побіг далі — до лісу. Біг, задихаючись, а вітер наповнював його легені. Лише кліпнув — як неслухняні ноги спіткнулися одна об одну, і Клим полетів стрімголов у якийсь яр. Злякано прикрив собі рота рукою, сподіваючись, що зомбі не перейдуть межу лісу.
Постріл. Птахи зірвалися з дерев чорною хмарою, розлітаючись.
«Що за йолоп стріляє в лісі?»
Виглядати Клим не наважився, лише намацав кепку, що злетіла в момент падіння, і начепив її задом наперед. Шум міг привернути увагу будь-кого. Пощастило, що рюкзак залишився за спиною, і Клим зняв його, притискаючи до грудей, — вміст дзенькнув. Він визирнув з-за пагорбів, помічаючи темну тінь, що маячила між деревами.
«Розібрався із зомбі та шукає того, хто їх привів?»
Клим опустився нижче, притискаючись до вологої після дощу землі ледь не щокою, затамував подих.
Перезаряджання. Він порожній.
Схопивши більший камінь, Клим замахнувся і постарався кинути його якнайдалі. Незнайомець прийняв той за гранату і впав плазом. Ідеально.
— Покладіть зброю на землю і підніміть руки! — Клим намагався не кричати, але голос з яру точно звучав зловісно. Виглянув, склавши долоні у "бінокль", і спробував розглянути фігуру: чоловік слухняно кинув автомат. Бородатий, розпатланий і в брудному одязі — нічим не відрізняється від решти. Ситуація вимагала швидких рішень, тому Клим запустив руку в рюкзак і зібрав у жменю патрони, питаючи:
— Зомбі залишилися?
— Двоє корчаться біля кордону лісу, — патрони розсипалися перед ногами чоловіка.
— Якщо вб'єте їх — я дам ще. Домовились?
Мабуть, чоловік попався розумний, бо не став вбивати Клима, адже він був легкою мішенню із запасами. Зарядив автомат і повернувся за кілька хвилин, простягаючи руку, щоб Клим виліз. Його долоня була велика і суха, і Клим легко вчепився в неї, видершись.
— Ще є? — він закинув зброю за спину, зверхньо дивлячись на хлопця. Клим шмигнув носом, витираючи його рваним рукавом — видавати всі козирі він не поспішав.
— З ким ти? — знову спитав той.
— Один.
— А патрони звідки?
— Там, де були, вже нема. Якщо вам не потрібно — віддавайте, — чванився Клим, відповідаючи на рівні.
— Потрібно, — його голос безбарвний, і Климу важко було зрозуміти настрій незнайомця. Він просто йшов мовчки за ним назад у місто і тримаючись за лямки рюкзака. Але подумав сам собі, що у чоловіка крутий шрам, що розтинав ліву брову.
— Звати як? — бородань навіть не обернувся.
— Клим.
— Редмонд.
Ніч огортала їхні тіні, кусала за п'яти й гнала в самі глибини мертвого міста. Гробова тиша була звичною, хоч Клим і чув від дорослих, що раніше такої тиші ніде не було: шуміли машини, поїзди, гавкали собаки та співали птахів. Життя кипіло навколо. Климу було дуже сумно, що він народився в період епідемії, яка поглинула людство, і минуле життя пам'ятають лише ті, кому вдалося вижити. І книги з журналами, що зберегли ті крихти примарних спогадів.
Вони не входили в плани один одного, але чомусь бородань не виганяв його, хоч і прочистив їм шлях. Невже такий відповідальний? Навіть їжею поділився. Хоча дивну жижу в консервній банці важко назвати їжею — довелося все проковтнути, щоб просто мати сили. Щоразу доводилося пхати в себе щось їстівне, а в думках мріяти про купу смакоти, яка була доступною раніше. Хліб із варенням, ковбаса і навіть морозиво.
При зустрічі з дорослими Клим ніколи не втрачав нагоди запитати щось про життя до епідемії, навіть якщо це їх дратувало або викликало тугу, багато хто відповідав.
— А ви їли морозиво? — питання розрізало тишу. Редмонд торкнувся бороди.
— Що? Я настільки старим виглядаю?
— Ну-у-у...
— Їв.
— Яке улюблене?
— Не знаю. Вишневе?
— А їх багато різних?
— Мабуть, — сухо відповів Редмонд.
— Так хочу спробувати все... Хоч би звичайне. А ще!.. Десь у мене був... стривайте! — зашурхотіли папірці в рюкзаку, привертаючи увагу Редмонда.
— Що там у тебе?
— Я збираю різні журнали та вирізки з газет, — з гордістю розповідав Клим, показуючи по черзі різні шматочки брудних вирізок. З кожним очі та серце Редмонда наповнювалися теплом, адже на них були зображені рідні речі, які здавалися такими нереальними. Але вони були й вони збереглися у цих літерах та картинках.
— Де ж воно... зараз! Знайшов! — Клим розгорнув перед ним пом'ятий червоний флаєр із розпродажем продуктів за знижкою. — Ви куштували все це? — з очима повного захоплення та надії запитав він.
— Так, — рот різко наповнився слиною, бачачи їжу, наче Редмонд побачив міраж у пустелі. Адже це був просто шматок паперу.
— І навіть... зараз, — він розгорнув його до себе і поспіхом почав чіпляти кожну назву в пошуку потрібного. — Гам... бургер? І... і картоплю? Довгу таку!
— Фрі, так. Ти й читати не вмієш?
— Вмію! — обурився Клим. — Просто тут погане освітлення...
— Чи можу я переглянути інші? — голос Редмонда в мить змінився, коли він простягнув долоню. Чомусь тепер він викликав довіру у Клима і було приємно, що хтось уперше розділяв його інтереси, ще й той, хто міг розповісти більше, ніж є в старих папірцях, які за станом більше були схожі на туалетний папір. Але він все одно з передчуттям спостерігав, як повільна і блякла усмішка з'являється на обличчі Редмонда.
Клим дізнався про кожну страву у флаєрі, навіть випросив опис смаку, що далося Редмонду насилу — сам забув. Після чого повернув все в цілости назад Климу. Це було приємно.
Редмонд помітив навіть подряпину на щоці Клима — мабуть, її залишив той злощасний кущ. Заборонив чіпати брудними руками та простяг пластир. Клим навіть зніяковів від такої турботи, хай і трохи незграбної.
Клим підклав рюкзак під голову і згорнувся калачиком, мрійливо розглядаючи вогники, що танцювали над вогнищем. Вони присипляли, що було приємно, бо у сні Клим міг уявляти і їсти все, що душа забажає. Але той різко згас, коли Редмонд став закидати його землею. І правильно — дим можуть побачити.
— У тебе навіть пістолета немає? — Редмонд знову заговорив, продовжуючи задумливо колупатися подобою ложки в банці, стукаючи об бляшані стінки.
— Я не вмію стріляти, — Климу було соромно це визнавати.
— Як ти взагалі дожив до сьогодні, — він спантеличено почухав броду, де блищала сивина. — Я твій боржник, тож, якщо хочеш, навчу.
— Правда? Чесно? Покляніться!
— Чим? — несподівано для Клима спитав він, навіть не зводячи погляду. Клим відклав порожню банку, кивком подякував за їжу, і задумливо сів навпочіпки біля багаття. Почухав підборіддя, копіюю постійний жест Редмонда — тільки бороди не було, — що потішило чоловіка.
— А чи є щось цінне для Вас?
Питання спантеличило Редмонда. Він вплівся рукою в відросле пшеничне волосся, дивлячись на потерті черевики. А чи є?
— Ваша борода. Покляніться нею.
— Серйозно?
— Так. Якщо не виконаєте обіцянку — зріжете її.
— Це жорстоко, — гмикнув Редмонд, похитуючи головою, і погладив бороду, наче прощався з нею. — Але добре.
Спочатку Редмонд боявся йому навіть пістолет давати — Клим крутив його як іграшковий, розглядав кожен вигин, навіть у дуло заглядав. Редмонд важко зітхнув — знаходити спільну мову з дітьми точно не його стежка.
«Встарися не жити...»
Але якщо обіцяв, то виконає.
Три з чотирьох банок Клим збив, навіть з першого разу зрозумів, як правильно тримати руки.
— Ну, тепер ти й в темряві за звуком ціль знайдеш. Головне за пояс не ховати.
— Дупу відстрілю?
— Дупу відстрелиш, — кивнув Редмонд.