Work Text:
Літо, префектура Акіта, селище Косака. У цьому місті ніколи не буває занадто спекотно, просто чудова природа, дивовижне озеро, а найголовніше – вражаюча та абсолютна відсутність такої чудової речі, як інтернет. Саме так батьки нещасних підлітків рекламують своїм дітям це місце. Правда, останній пункт лишається професійно уникнутим у розмові, і розкривається лише тоді, коли за спиною зачиняються двері автобуса, а телефон в руці перетворюється на безглузду металеву цеглину. Чи боляче було це визнавати? Ще як.
Літній табір у такому віці може сприйматися як жарт, найбезглуздіший з усіх існуючих, або як знущання. Принаймні, саме так думав Чюя. "Мені вже п'ятнадцять, мамо! Я вже дорослий для таких речей!" – згадував він свій невдалий протест, поки діставав речі з валізи. Йому хотілося вити від того, наскільки несправедливо вчинили з ним батьки. Але ще більше йому хотілося піти додому. Так, пішки, бо він взагалі не знав, який транспорт тут водиться. Чи водиться взагалі? Хлопець уявляв, як вирушає вночі, пробирається крізь густий ліс, вдень спить під захистом великих дерев, їсть ягодки-фруктики протягом усього шляху, а потім, декілька тижнів потому, знаходить свій дім, і матір його не впізнає, бо виглядає він, як бісовий Тарзан.
Уява в Чюї чудова, але жодну з усіх складових плану він здійснювати не збирався. Напевно.
Тим не менш, попри всім незадоволенням, Накахара був вражений готелем, у який поселили всіх дітей: величезна будівля на березі озера, з безліччю кімнат, басейном, спа, невеличким кінотеатром та їдальнею, де годували, вочевидь, смачно. Добре, мамо, не так тут і погано. Чи не такі були думки, доле?
Саме тоді, коли Накахара нарешті зміг ліниво розвалитися на своєму ліжку в позі зірки, в дверях його номеру з'явився хлопець. Якщо чесно, він встиг подумати, що житиме один, через що радів, але... Цікаво, цей хлопець часто руйнує чиїсь мрії?
Його обличчя, бліде та привабливе, виглядало так само, як у Чюї вранці: втомлено, роздратовано, відчайдушно. Хлопчина легкими рухами пройшов усередину, покрутив головою, ніби оцінюючи приміщення, – і раптом скинув рюкзак зі своїх плечей та звучно накрив очі долонями.
– Убийте мене, хто-небудь.
Дадзай Осаму – найжахливіша, наймерзенніша людина з усіх, яких Чюя коли-небудь знав. Хлопець згадує ті перші слова, які почув від Дадзая, та справді шкодує, що не здійснив бажання незнайомця, яким він тоді був. Зараз йому було б легше.
Терпіти характер Дадзая, жити з ним в одній кімнаті, навіть їсти за одним столом – це катування, яке Накахара аж ніяк не хотів переживати. Ніколи. Настільки нав'язливу, дратуючу, голосну, дурну людину Чюя не міг навіть уявити. Йому здавалося, що хтось подібний якщо й існує, то десь далеко-далеко від нього. Але доля навіть не намагається підлаштовуватися під чиїсь міркування та погляди, чи не так?
Минув тиждень з їхнього знайомства, і не було жодного дня, коли Дадзай не ліз би до Чюї. Спочатку Накахара думав, що це на краще, бо, ну, не буде нудно, самотньо та щось там ще, але всі його очікування щодо Осаму розчинилися у повітрі, коли цей диявол відкрив свого рота. Проблема була навіть не в тому, що він його відкрив, а в тому, що не міг його закрити. Чюя просто не встигав насолодитися тишею, яка з'являлася лише вночі. Здавалося, що ніч тривала тільки декілька хвилин, а потім усе починалося знову.
Але Чюя обдурив би себе, якби сказав, що йому взагалі нічого не подобалося у Дадзаї. Він, попри всі його дії, був доволі розумним. Коли він починав розповідати про щось, що йому, ймовірно, справді подобалось, Накахара не міг змусити себе відволіктися: настільки цікаво йому було. Чюї здебільшого подобались жарти Осаму, які він, здавалося, міг придумати про будь-що. Чюї подобався його сміх та усмішка, і це справді було тим, що він не хотів визнавати. Але нічого страшного в цьому немає, хіба ні? Він щиро сподівався на це.
Те, що Накахарі найбільш не подобалося – це незрозумілі ревнощі зі сторони Дадзая. Чюя не був упевнений, що це були саме вони, але іншого пояснення тому, що хлопець завжди з'являвся десь поряд, коли Чюя намагався поспілкуватися з іншими підлітками, він знайти не міг. Дадзай часто міг якось незрозуміло його обійняти, щось сказати, і дивний погляд на них зі сторони співрозмовника забезпечено. Авжеж, Осаму отримував за це по вухах, але подібне його не зупиняло. Він був немов танк, якому все одно, куди і як перти.
Був спокійний вечір. Скоро сонце мало сховатися у високих деревах навколо, але в той момент воно дарувало поверхні озера рожево-помаранчевий колір. Дзеркальна вода збирала в собі усі можливі тіні та світло. З іншого боку озеро було схоже на друге небо. Чюя уважно дивився на весь цей захоплюючий краєвид, іноді очима ловлячи сонячні промені...
Він йшов берегом, усипаним камінням, відчуваючи себе людиною: він тільки-но вийшов з сенто, насолоджений та розслаблений парою, задоволений тишею та усамітненням. Він погано пам'ятав, куди зміг сплавити Дадзая, щоб той не заважав, але результат його влаштовував. Пів дня Чюя не бачив Осаму, і він був настільки радий цьому, що міг би побажати, щоб так було завжди. Але, можливо, десь глибоко всередині він відчував і сум. Слабкий і незрозумілий настільки, що Накахара всіляко його ігнорував. Намагався.
Десь неподалік співали птахи. Їхні співи були красиві, голоси високі, а мелодії такі знайомі... Чюя йшов із заплющеними очима, намагаючись запам'ятати кожен звук, кожен подих природи та знайти сенс у тому, чому він перебуває тут. Можливо, мама все ж не помилилась. Тут гарно. Тут Накахара зміг знайти щось своє. Когось...
Не встиг він завершити думку, як його схопили за комір футболки та потягнули кудись у кущі.
– Що!.. – спробував крикнути він, але його рот накрила чиясь долонь. Хоча... Чиясь? Він знав, чия.
– Тихо, – почув він знайомий голос над вухом.
Що ж, його чистий одяг, руки та ноги були зіпсовані: цей злодій уронив себе та його в пил. На долонях був бруд.
– Що ти в біса робиш?! – гучно шепоче він, вивернувши голову, щоб подивитися йому в очі.
– У мене сюрприз для тебе. Тільки не голоси, щоб нас не помітили. Ходімо.
Не те щоб у Чюї був вибір – його потягнули за руку вслід за собою.
– Дадзай!..
– Тож... човен, – скептично говорить він.
– Так, човен. Плавав колись на такому? – Осаму підходить до човна, знімаючи з його половини брезент. Всередині лежать два весла та рятувальний круг.
– Можливо... Так. Я був малий.
– То гребти не вмієш?
– Ні, – відповідає Чюя, зазираючи за плече Дадзая. – Стій... ти хочеш поплити?
– Авжеж. Нащо мені човен на суші? – Осаму вирівнявся та поглянув на розгубленого Накахару. – Не кажи, що злякався.
– Тебе та твоєї ідеї – ні, але я не хочу думати, що з нами можуть зробити, якщо побачать. У тебе ж немає ніякого дозволу, я правий?
– Який дозвіл на закинутий човен, Чюя? До того ж, ніхто нас не помітить: група А пішла до храму, група Б десь у лісі, інші глибоко в готелі, а найголовніше – Кунікіда-сенсей зайнятий чимось дуже-дуже важливим. Ми швиденько поплаваємо, подивимося на захід сонця, поспілкуємося... – тут Дадзай поглянув на Накахару, виправляючи себе, – якщо ти захочеш спілкуватися, звісно. Так от, зробимо все це – і повернемося. Це повинно зайняти півгодинки, обіцяю!
Чюя замислився, кусаючи губу. Він не бачив причин для відмови, крім однієї: усе це пропонує Дадзай-Дурко-Осаму. Але погляд хлопця, переповнений якоюсь надією та дитячою радістю, негативно впливав на Чюю. Він стояв, схрестивши руки, та довго дивився Осаму в очі. Той слухняно чекав. "Настільки сильно хоче?.." – подумав він, зітхаючи.
– Добре. Давай.
– Ура!
Птахи все ще так само співали, сонце ставало яскраво-червоним, повітря холоднішим, а ліс темнішим. Човен з хлопцями був майже посередині озера, але Чюя мав сумніви, що його не було чути на березі. Неймовірний краєвид доповнювали вигуки.
– Вітаю, Осаму! – кричав він, відчуваючи всередині неймовірну лють. Накахара ходив взад-вперед, небезпечно гойдаючи човен.
– Чюя, зупинись! Ми перевернемося, якщо ти...
– Мені начхати, Дадзаю! Як ти міг відпустити весла?! – йому ставало погано. Плавати в холодній воді йому дуже не хотілося.
– Я винний, пробач мені! Але заспокойся, благаю.
Чюя люто глянув на Осаму, але все ж таки сів на місце. Хлопець супив брови, не відводячи своїх очей від очей Дадзая, які були ну дуже винуватими. Але пробачити він не квапився. Накахарі було дуже цікаво, як Дадзай загубив весла, бо єдине, що він побачив – це те, як їх вже відносило течією. Він не був впевнений у тому, що Дадзай не викинув весла навмисно. Навіщо? Просто так. Бо це Дадзай.
– Ти захотів познайомити мене зі своїми родичами? – кілька хвилин потому запитує Чюя, мрійливим поглядом дивлячись на беріг.
– Що? – це пролунало так по-справжньому, що Чюя знову подивився на Осаму.
– Ти – скумбрія, тож десь тут повинні бути твої родичі. Я помиляюся?
На здивованому обличчі парубка повільно з'явилася усмішка, яка відрізнялась від усіх тих, які Чюя встиг побачити. Це не була глузлива посмішка. Вона була ніжною та щирою.
– Хіба що в тому, що скумбрія – морська риба. Але жарт прикольний, зараховую.
– Нiбито мені потрібне твоє схвалення... – буркнув Накахара, відводячи очі. У відповідь він почув лише тихий сміх. – Ти якийсь дивний сьогодні.
– Можливо. Зі всіма таке буває.
– Га? Багато бачив підлітків, що застрягали посеред озера та були спокійні, немов удави? Бо ти не виглядаєш схвильовано.
– Ти теж, взагалі-то, – Дадзай знизав плечима. – Тим паче, ти зі мною, тому хвилювання ні до чого.
– Ніби це щось змінює... – Чюя чомусь почервонів, а у животі немов щось заворушилося. Він був радий, що вогняний диск, на який перетворилося сонце, ховав неприродний колір його вух і щік.
Накахара не міг зрозуміти, чому він не роздратований, як на початку цієї "пригоди", чому він так спокійно сидить поряд з Дадзаєм, який винен у цій ситуації, чому він не сердиться, чому сьогодні у нього присутня така безглузда реакція на дурні слова дурного Осаму, чому він, мать його, нічого не робить, а просто сидить у човні, немов так і треба, немов це за сценарієм.
Чюя спостерігав, як повільно з'являються вогні на березі, як добре становиться видно готель, і як дерева тонуть у темряві... Дадзай сидів зовсім близько: іноді їхні коліна торкалася одне одного, але хлопці одразу поспішали їх прибрати. Він щось розповідав Накахарі, незвично тихим голосом, і Чюя думав лише про це. Про те, який Осаму зараз дивний. Справді дивний, і зовсім не тому, що сидить у човні без весел та не знає, що робити.
Дадзай був на диво тихим, спокійним; він здавався зовсім іншою людиною, нормальною людиною, і це виглядало недоречно, але... дуже цікаво. Чюя тільки і робив, що шукав привід знову ненавмисно доторкнутися Осаму, впіймати його погляд, бо саме тоді Дадзай перетворювався на захоплюючий ребус, який розв'язати лячно, але дуже легко. Накахарі хотілося побачити його з іншого боку, бо, можливо, він у чомусь помилився.
– Твоє волосся дуже красиво виглядає, – різко вимовив Осаму після недовгої паузи.
– Що?.. – збентежено прошепотів Чюя, широкими очима дивлячись на хлопця.
– Сонячне світло так падає, що воно здається червоним, хоча зазвичай просто руде, – Дадзай на мить застиг, кліпаючи очима, але потім став ніби виправдовуватися: – це не значить, звісно, що твій рудий виглядає погано... Тобто, він взагалі чудовий, мені подобається, але зараз він такий незвичний... Він завжди незвичний, бо це Японія – де ти побачиш рудих? — але... Я маю на увазі, що...
– Дадзай, – раптом звертає на себе увагу Чюя.
– Так? – Осаму піднімає свої сяючі очі та уважно дивиться.
– Стулися... – Накахара бачить, як обличчя Осаму миттєво червоніє, він відчуває, як з ним трапляється те ж саме. Знову.
– Вибач, вибач...
– Стулися, будь ласка!
Чюя раптово підводиться на ноги, приставляє долоні до рота, набирає у легені побільше кисню та починає кричати:
– Кунікіда-сенсей! Агов!
– Що ти робиш?! – схвильовано каже Дадзай, підводячись також.
– Рятую себе, дурню. Кунікіда-сенсей!
– Він не почує! Він повинен бути в підвальному приміщенні.
– Нащо? – піднімає брову Чюя, не розуміючи.
— Там більярд чи щось таке. Він казав мені, що сьогодні у нього буде змога відпочити.
– Знущаєшся?
– Ні.
– Йосано-сан!
– Вона ж...
– Ну чому ти дочекався тієї миті, коли усі дорослі будуть бог зна де?! – Накахара плескає руками по стегнах, знову падаючи на сидіння.
А Дадзай лише зітхає, стискаючи своє волосся.
– Мені шкода, Чюя...
– Авжеж тобі шкода.
– Ні, мені справді шкода, Чюя, – голос Осаму став твердішим, ніж був. – Я думав, що тобі сподобається це, що будуть приємні спогади. Мені здалося, що сьогодні дуже файний день, який було б добре запам'ятати. Я хотів запам'ятати його настільки, наскільки це можливо. Захід сонця був таким...
– Неперевершеним, – закінчив він за Дадзая, відчуваючи, що він дійсно шкодує. Але чому ж настільки сильно?
Йому стало ніяково.
– Так, – тихо погоджується він, сумно усміхаючись. – Але я хотів запам'ятати не тільки його.
– А що ще? – Накахара не дивиться. Не може.
– Тебе... Себе. Такими, якими ми є зараз, – він затих. – Все ж таки це було поганим рішенням.
– Зовсім ні. До того ж, тепер я точно запам'ятаю цей день. З цим ти впорався, Дадзай, – Чюя усміхається, торкаючись пальцями води.
– Будеш згадувати ці моменти, як найгірші за все літо.
– Найгірші вже були. Але навіть вони зараз не здаються дуже поганими. Упевнений, що й з цим буде так само. Навіть ліпше.
Після цих слів Осаму замовк. Зникали останні промені сонця, і пітьма охоплювала все навколо. Накахарі було важко роздивитися власні руки, але з якоїсь причини він дуже добре бачив Дадзая: світло з берега потрапляло на нього так, що його чорні вічі здавалися золотими, а пухнасті кучері приємного кольору какао. Риси його обличчя були м'якішими, ніж удень, приємнішими, але й сумнішими. Накахара справді не думав, що дізнається про існування такого Дадзая Осаму. Він справді не думав, що Дадзай Осаму змусить його дізнатися про існування такого себе.
Можливо, це було на краще. Але в них залишався лише тиждень...
– Де ти живеш? – цікавиться він, не контролюючи свій язик.
– Канагі, префектура Аоморі. А ти?
– Ямагучі, – на видиху каже він, опускаючи голову.
– Так далеко? – Осаму каже це дуже здивовано. І він розуміє, чому.
– Так. Я тепер шкодую, що спитав.
– Чому?
– Бо це дійсно дуже далеко від тебе.
Знову тиша, а до Чюї доходить те, що він зараз сказав.
– Ну, тобто... Знаєш, не те, щоб я хотів жити ближче до тебе. Нащо мені це? Будеш діяти мені на нерви навіть після табору, а мені це не треба... – що він несе? – Ні, слухай, я не це маю на увазі. Я... я ідіот. Забудь все, що я наговорив тобі. Взагалі, це було б непогано, так! Звісно, іноді ти можеш набридати мені, але... Ні, я...
– Чюя, – сміючись видає він.
– Так?
– Я зрозумів. Напевно. Скоріш за все.
– Хоча б хтось з нас.
– Тож... ти був би не проти, якщо б я жив поряд?
– Авжеж. Але це не значить, що ти не дратуєш мене. Ти все ще дурна Скумбрія.
– На інше я не розраховував, Слимаче. І... я теж не був би проти, якби ти жив десь у моєму місті. Було б весело.
– І чому в мене немає сумнівів?
– Бо я – неперевершений Дадзай Осаму!
– Так, – сміється він, – неперевершений.
– Смішний?
– Смішний.
– Вродливий? – він нахиляється ближче.
– Ні... – зморщується Чюя, – просто гарний.
– А. Теж добре. Особливо, якщо чути це від тебе, – він знову усміхається. – Незвично бачити тебе таким балакучим.
– Йди ти... – Накахара відвертає голову, насупивши брови.
– Я радий. Завжди було відчуття, що говорю тільки я.
– Бо так воно і є, дурню, – Чюя повертає голову назад, але на цей раз обличчя Осаму ще ближче. Настільки, що у нього перехопило подих. – Що? – Вимовляє він, але його голос зривається. Чюя відчуває на своїх губах чуже гаряче дихання.
– Нічого, – знизує плечима Осаму. – Зараз ти доступний. Хочу роздивитися тебе.
– Я тобі лялька якась?
– Виглядаєш схоже. Вродливий тут ти, Чюя.
Накахара не помічає, що вони перейшли на шепіт. Хлопець відчував тепло від Дадзая, нарешті відчував, як холодно довкола. Кінчик його носа давно змерз, руки покрилися мурашками. Але нічого з цього він не розумів до цього моменту. Десь глибоко всередині він захотів притулитися до Осаму, бо здавалося, що цього тепла йому мало. Занадто мало.
– Скоро буде перевірка номерів. Повинні помітити нашу відсутність, – каже Дадзай, і здається, що він ще ближче.
– Добре, – Накахара легко киває. Він чує, як голосно б'ється його серце. Чи це зовсім не його?
– Дякую тобі. Та вибач.
– Годі тобі. Ми вже поговорили про це – все гаразд.
– Я перепрошую не через це.
– Га? А через що?
– Наприклад через те, що все ж не живу з тобою в одному місті. Або через те, що дійсно набридав тобі. Я не знав, як ще бути поруч з тобою.
– Міг би просто поговорити... – чути таке від Осаму було боляче.
– Так. Тому пробач мені.
Зараз Накахара дякував Всесвіту за те, що ті кляті весла відпливли геть. Чюя розцінював цей човен, як єдину змогу поговорити зі справжнім Осаму. Було складно уявити, де ще та коли могла би відбутися така відверта бесіда між ними. Ніде та ніколи. Але зараз...
– Можна я дещо зроблю, Чюя?
– У разі чого – ти підеш на дно зі мною.
Дадзай тихо сміється.
– Ні. Я не про це.
– Тоді... можна, – Чюя не чує себе – йому заважає власне серце. Йому заважає тий унісон, що складається з їхнього серцебиття.
Чюя більше нічого не чує, але він відчуває. Відчуває, як губи Осаму накривають його. Він відчуває, які губи Осаму гарячі, десь тріснуті, але все ж таки м'які, немов оксамитові. Чюя відчуває, як обережно та ніжно Дадзай його цілує, як він сам піддається своїм почуттям та бажанню, як його власні губи вчаться відповідати. Він відчуває, як по його губах раптово проходить слизький язик та невміло проникає до рота. Накахара розгублений, збентежений, але сміливий, як ніколи. Він впевнений у своїх діях, він не шкодує, що дав згоду на "щось", що це "щось" виявилось його першим поцілунком, що він ділить його саме з цією людиною. Йому байдуже на те, що буде потім, що через тиждень вони поїдуть додому. Для нього існує тільки зараз, тільки почуття їх обох, тільки те полум’я, що знищує його зсередини, тільки бажані вуста Осаму.
Холодні долоні Дадзая залишають мурашки на шкірі: вони торкаються його щік, потилиці та шиї. Чюя ніколи б не подумав, що дотики іншої людини можуть бути настільки приємними. А його ж власні руки лишилися тільки на шиї Осаму. Він відчував грубу матерію бинтів під пальцями, але це не завадило йому помітити, як гостро відреагувало тіло хлопця: як тільки він доторкнувся до нього, воно відчутно здригнулося. Цього було достатньо для розуміння кордонів.
Їх язики повільно переплеталися, немов розтягуючи задоволення, губи починали боліти, з'являлося запаморочення, але нічого з цього не заважало їм бути задоволеними одне одним.
Але, в решті решт, зуби боляче стукнулись. Губи хлопців роз'єдналися з тихим хлюпом, розтягнувши слину.
– Вибач, – прошепотів Осаму, важко дихаючи.
– Та годі. Зараз все занадто чудово, щоб вибачатися.
– Ти правий, – Дадзай притуляється чолом до чола Чюї, глибоко зітхаючи та усміхаючись. – Але цілуєшся жахливо.
– Упевнений, що тільки я винен? Ти прикусив мою губу.
– Не було такого.
І вони сміються, дивлячись один на одного очима, сповненими закоханістю. Такою невмілою, якоюсь дитячою, але потужною та першою.
Вони чують голоси своїх сенсеїв, як ті пливуть до них на іншому, набагато новішому човні, як сварять їх за ций безглуздий вчинок, як питають, скільки годин вони там були, чи холодно їм, чи хочуть вони їсти, пити... Але хлопцям байдуже. Вони ховають свої переплетені руки від очей Йосано-сенсей, та кожен з них непомітно маковіє від згадування, чим насправді вони займалися, від розуміння, що це може повторитися ще не один раз.
Так, Чюя пам'ятав те давнє літо, коли він познайомився з Дадзаєм Осаму. Він пам'ятав той день, коли Дадзай Осаму показав йому човен, а потiм загубив весла, перебуваючи посеред величезного озера Тавада. Він пам'ятав все так, ніби тільки-но зійшов на той кам'янистий беріг. Також він пам'ятав, як боляче було розлучатися з Осаму, як їм не хотілося повертатися додому. Вiн пам'ятав гарячi поцiлунки на своїх мокрих щоках, такi ж гарячi сльози... Він пам'ятав самотнiсть, що зустріла його вдома.
Але вже пройшло багато років, і біль минулого давно вщух. Загинула та закоханість, що здавалася порятунком від усього, зникло очiкування кращого.
Здебільшого тому, що замість закоханостi з'явилося кохання.
Здебільшого тому, що краще в них уже було.