Work Text:
Блакитний вогник в очах мерехтів, гортаючи тендітні сторінки книги, яка лежала на її колінах. Зелена тонка обкладинка з намальованими різнобарвними квітами, які не цікавили дівчину. Назва нудна, а зміст... він вже втратив своє зацікавлення. Білявка поклала книгу на стіл, що був поруч з двома кріслами, на одному з яких вона зручно вмостилася годину тому.
У душі відлунювало відчуття незавершеності, захоплювало тіло й розум, огортаючи у поступову темряву та відчай. Невгамовний стукіт власного серця не давав спокою, дихати було складно, немов повітря бракувало, але не від задухи, а власного страху. Так тривало постійно впродовж останніх кількох тижнів.
— Ладо, - дівчина повернула голову на голос подруги та зацікавлено глянула у мерехтінні напівтемряви на неї, — чого не читаєш? Я бачила, що ти тримала книгу. Виявилася не цікавою? Але навіть так увімкнула б світло, не можна у такій темряві читати.
Брюнетка підійшла ближче до подруги й нахилила голову на бік, дивлячись на неї зверху. Зоряна була такою ж як зазвичай. Її чорне волосся зливалося з напівтемрявою кімнати, а ніжний запах парфумів перемішаний з м’яким запахом вина викликав лише бажання пригорнутися до волосся та вдихати цей запах довше. Лада лишень дивилася на неї, ігноруючи запитання, яке турбувало і її. Прикований погляд до книги викидав з реальності, а цокання настінного годинника дратувало Зоряну, як й безсовісне ігнорування.
— Так багато книг, яких я не встигла прочитати, - неочікувано випалила Лада, а Зоряна здивовано дивилася на неї. — Їх усіх ніколи не перечитати якщо так подумати. Людство створило стільки всього, що ми за життя не встигаємо освоїти чи бодай прочитати. Дивовижно.. і страшно водночас.
— Ну може не все так погано, Ладочко, - м’яким і ніжним голосом сказала Зоряна розмахуючи руками, — якщо так думати, то можна взагалі не жити, але ж це не привід сумувати, а ти починаєш.
Сонячне проміння давно пішло на відпочинок, коли воно прокинеться більше не побачить цього світу таким, він зміниться в одну мить, як тоді, коли з’явилися люди. У ті дні, Сонце теж прокидалося по-своєму, воно бачило одноманітну природу і звірів, поки одні звірі не піднялися над іншими, знищуючи та створюючи усе чого торкалися.
Темрява перестала їх повністю огортати, Лада примружила очі коли Зоряна увімкнула лампу, але тривога підвищувалася, прокидалися найпотаємніші страхи, які вона душила та ігнорувала весь час, але зараз не могла, вони були сильніші, охоплювали усе її тіло, підбираючись з-за спини, малими щупальцями чіплялися за кожну частинку душі та тіла. Сон не приходив, заповнюючи приміщення лиш страхом, який губив усе чого торкався.
— Я давно думала про це. Про наше життя. Про світ. Про усе-усе навколо, але ніколи не наважувалася про це сказати вголос. Усе таке... - сумно розповідала Лада, поклавши руку на стіл і підпираючи нею щоку. Серце шалено стукотіло, втрачаючи під собою рівновагу усього тіла.
— Добре-добре. Я несу вино і келихи, - випалила подруга без звичної широкої посмішки на обличчі й кудись зникла. Вона була такою останні 3 роки, не сварилася коли не було бажання говорити й розраджувала коли було погано. За це її Лада й обожнювала, але й не розуміла як вона може жити з такою як вона.
Її запах продовжував зваблювати ніс, ставав усе тоншим через відчинене вікно, з якого видалося лише гудіння машин, які носилися з якоюсь дивною метою, і забирали приємний аромат парфумів та вина. Лада повернула очі на стіл, на якому стояла стара мерехтлива лампа, яку вони купили коли заселялися у квартиру. Зоряна завжди вмикала її коли було необхідно трохи освітити кімнату, тож кращої не потрібно було, бо вони обіцяли нею користуватися лише під розмови по душах, а, отже, використовували досить рідко. Багато паперів та зошитів з власними нотатками. Дівчата часто плутали власні записи, роблячи їх заради цікавості, бо Зоряна проводила власне дивне й цікаве дослідження, заради інтересу, а не науки, як би комусь хотілося. Лада прибрала усе у шухляду, у пошарпану тумбу, спотикаючись об круглий килим.
Постукуючи келихами, Зоряна грайливим ходом увійшла назад у кімнату й поставила принесене на стіл. Виблискуючи під світлом лампи, келихи видавалися зачарованими і ніби от-от і заговорять. Зоряна тримала темну пляшку у руках, нахиливши для наповнення, вино текло тонким струменем, нагадуючи кров, яка покидала людське тіло чи струмінь води з-під крана, такої неприємної та твердої, але вино було не таким.
— За вином будь-які розмови стають набагато прекраснішими, а ти ще й у нас не п’янієш тому буянити не будеш і я за тебе спокійна. Якщо хочеш, можу вислухати усі твої роздуми. Навіть перебивати не буду. Обіцяю-обіцяю, - Зоряна вручила в руки подрузі келих й обережно сіла у м’яке крісло з високою спинкою, розправляючи коротку світло-зелену сукню однією рукою. Вони підняли келихи й зробили кілька ковтків.
— Занадто привітна, - буркнула Лада, вдивляючись у кривавий колір вина.
— І хто це ще з нас непривітний? - фиркала Зоряна. - Скільки разом не живемо, а ти завжди така.
— Яка така? - цікавість здолала дівчину, в її морських очах блиснув слабкий вогник і вмить зник безслідно.
— Вперта і твердолоба, але я все одно тебе люблю, - карі очі Зоряни нагадали Ладі про міцну палітурку книги, яку вона колись взяла у бібліотеці та не повернула, на мить їй стало соромно за себе, але вона вирішила про це не говорити.
— І я тебе, - тихо відповіла Лада, не зводячи погляду зі старої ледь робочої лампи.
— Розповідай що тебе турбує. Як твоя подруга не можу знову такого пропустити, бо коли востаннє так поводилася я шукала тобі психотерапевта, - обережно говорила Зоряна.
— Ти... маєш рацію. Та жінка добре мені допомогла, але зараз не допоможе, бо... - Лада важко зітхнула замовкнувши на мить. Її розривали почуття сказати те, що мало статися чи забутися про це хоч на мить. Тривога не відпускала, приманювала невідомими барвами ховаючись у тіні, десь далеко, але поруч водночас. — Я хочу... про книги поговорити, ти не проти?
— Звісно, - Зоряна зробила кілька ковтків вина зі свого келиха і посміхнулася, не зводячи очей зі сусідки, яка час від часу зникала її виду через мерехтливу лампу, — мовчу й уважно слухаю твої роздуми.
— Дякую, - стишено відказала Лада, а кутики її губ піднялися у невиразній усмішці, яку вона старалася стримати з усіх сил і взяла в руки келих, її обличчя в ньому було ледь помітне і змусило знову зітхнути. — Я усім серцем люблю їх. Книги. Книги — це усе знання людства. Основа, яка будує світ. Однак вони не мають сенсу без тих, хто їх читатиме. Інакше й світ немає значення, увесь навколишній світ. Мабуть, я не маю права розмірковувати про це. За життя, я прочитала недостатньо книг, щоб стати гідною себе називати розумною та...
— Чекай-чекай. Ти вважаєш, що людина може бути розумною тільки тоді, коли читає багато книг? - роздратованим тоном запитала Зоряна, ніби це її зачепило й образило.
— Так, - коротко відповіла Лада, поставивши келих на стіл разом з подругою, Зоряна закинула ногу на ногу і нахмурено стукала довгими доглянутими пальцями по столі.
— Ну нехай, а яка тоді межа для розумної людини? Скільки їй потрібно прочитати?
— Думаю... - на коротку мить Лада замовкла і думала про себе кілька секунд, — думаю, понад п'ятсот щонайменше. Однак і цього замало. Людство створило набагато більше книг тому межа... якщо подумати, то тисячі книг хоча б за 20 років було б непогано прочитати. Усе одно замало. Усього замало.
Рука потягнулася до келиха і м’якими пальцями Лада вхопила його, осушивши до дна. Думки викликали у неї неспокій, щось у серці постійно тривожилося і викликало смуток, незрозумілий і часом чужий, непритаманний цій душі.
— У цьому є сенс, але гроші з неба не падають на це, а ти можеш їх витратити на щось корисніше, - стенула плечима Зоряна, позіхаючи.
— Книги і є корисними. Якщо так шкода грошей на книги, то ми можемо купувати електронні книги, вони небагато дешевші, а ще не забувай про піратство... хоч це і незаконно та несправедливо у відношенні до авторів... Люди так і не навчилися платити за дари, які їм надані природою та іншими. Проте розплата все одно настане, - бурчала під ніс Лада, прикривши очі. Годинник цокав і дратував. Йому час зупинитися, але він вирішив що ще не час.
— Відколи ти така сувора з людьми?
— Не люблю їх. Просто не було сенсу говорити це вголос, а зараз... усе втратило значення. Книги, кохання, люди, речі та гроші. Усе немає значення.
— Не любиш кажеш.. тоді й мене теж? - Зоряна насупила брови, не зводила погляду з неї, а Лада мовчки стенула плечима, розплющила очі, але не говорила нічого. — Злюка ти. З усіма спілкуєшся, посміхаєшся, випиваєш, а виходить людей не любиш. Не розумію.
— Чесно кажучи, я й сама не розумію, - тихо сказала Лада, голосно зітхаючи.
Вона замовкла, очима бігала по їхній квартирі. Невеличкій, але комфортній, вони облаштували її як хотіли, господиня жила далеко й одразу після ремонту здала її за невелику плату й не навідувала. Колись це видавалося найбільшою радістю на світі, а зараз усе перемінилося в одну мить. Годинник цокав, привертав до себе увагу. Залишилося ще трохи.
— У мене давно виникло відчуття, що Землі було б значно краще без нас — людей. Ми завдаємо їй тільки болю, знищуємо її дітей, хоч самі ними є. Убиваємо одне одного через дрібниці. Знищуємо цілі види заради наживи. Знищуємо рослини, бо вони нам заважають. Тому... я не здатна любити людей, як і себе, бо сама належу до людей.
— Така ціна прогресу, ти не з цим нічого не зробиш, - нахмурено відповідала Зоряна, вона дивилася на свій келих і зітхнула.
— Відплата близько, - тяжко сказала дівчина. — Ми знищили забагато аби заслужити на життя.
— Я — не Бог, ти теж, ми не можемо судити що правильно, а що ні, забагато думаєш про дурню.
— Яка година? - запитала Лада, зігнорувавши слова подруги й позіхнула.
— По-перше, Ладо, котра, будь грамотною. А по-друге... пів на п’яту, а що?
— Мені снився один сон кілька тижнів тому. Протягом кожного дня, усе було таким чітким, немов відбувалося насправді. А тоді... я порізалася уві сні, а коли прокинулась, то побачила кров на місці, де був поріз, але ж це фізично неможливо.
— Химерно, - підтвердила Зоряна й долила вина у келихи.
— Так, але не тільки в цьому річ. Сон був про кінець світу, який настане на світанку... сьогодні на світанку. Будівлі почнуть падати, землетрус зруйнує міста, прокинуться усі вулкани, цунамі й торнадо. Усе водночас. Нереально, але так було. Я певна, що це відбудеться насправді, бо... бо бачила мертвих, які керували цим усім. Воїнів у військовій формі, лицарів в обладунках, жінок та чоловіків з перетятим горлом, розчавлених важкими предметами, імператорів, яких убили... там були всі вони. Одні керували землею, а інші дотиком руйнували будівлі. Це було страшно. Однак... це наша розплата за забрані душі в бажанні стояти на вершині. Люди заслужили...
— Сон про кінець світу... - задумливо протягнула дівчина й одним махом осушила келих. — Якщо скажу, що вірю у твій сон все одно не повіриш, але не можу сказати, що люди творили у своєму житті лише зло. Ми навчилися створювати ліки проти хвороб, від яких гинули тисячами, ні, мільйонами люди. Літали в космос, відкривали галактики, планети, зірки. Відкрили Чорні діри, навчилися пророкувати майбутнє за зірками. Ми, врешті-решт, створили стільки неймовірних книг, якщо вже говорити про тему нашої розмови.
— Думала ти відреагуєш бурхливіше.
— А що тут реагувати? - обурено запитала Зоряна, надуваючи щоки, дивилася серйозно на подругу, але вся серйозність з її обличчя спала, коли вона позіхнула. — Насправді, мені такий сон снився кілька років тому, але не було жодної дати. Тому я спокійна, давно до цього готова. Якось не дуже було щодня чекати коли настане кінець світу, ось і змирилася з цим.
— Он воно як... я все ж не намагалася знівелювати здобутки людства, - далі вела Лада, похнюпивши носа, — мене радше хвилює ціна цього досягнення.
— Справедливо. Значить сьогодні все людство розплатиться за гріхи, навіть ті, хто ще не встиг нічого злого у цьому світі накоїти, - Зоряна підійшла до вікна й почала сміятися. — Лишилося зовсім трохи до світанку. Ні про що не шкодуєш?
— Шкодую...
— О, і про що ж? Уже немає сенсу тримати секрети.
— Я так і не стала людиною, якою хотіла, не здійснила свої мрії. Насправді.. я ніколи не жила правильно, завжди відкладала справи на потім так, наче це потім настане. І в підсумку не здійснила і половини з того, що хотіла. Дурепа. А ти не шкодуєш?
— Вагомо. А я.. я так і не облетіла всі країни світу, а ще я хотіла знайти кохання всього життя, але вочевидь не судилося. Та й вже ніщо з цього не має значення.
— Твоя правда, - слухняно підтвердила Лада.
— Може ще по келиху? - запропонувала Зоряна і підійшла назад до столу.
— За нашу дружбу, - одночасно вони підняли свої келихи й допили вино, що було у них. Пляшка була майже порожня.
Зоряна сіла назад у крісло, наспівувала “Червону руту”, а Лада їй тихенько підспівувала. Вони більше не говорили, лише співали пісні, які знали. Спокійно у напівтемряві, яка почала розсіюватися.
Сонце мало свій графік, воно піднімалося повільно, розкидаючи свої проміння на дерева й будинки, кралося всередину будівель й людей, немов хотіло розбудити тих, хто й так не спав. Легкий запах парфумів і вина вирував у кімнаті, створював видимість спокою і стабільності, яка порушилася легким поштовхом.
У голові залунали крики людей навколо, ніби вони були поруч, собаки завили немов вовки. Будівлі падали одна за одною зі страшним гулом і криком, ніщо не зупинить Судний день. Лада зі Зоряною встали з крісел і з цікавістю підійшли до вікна. Перед ними були клуби пилу і запах диму, нічого не було видно, у ту ж мить перед їхнім вікном з’явився чоловік, він висів у повітрі з відрубаною рукою, перетятим горлом та нутрощами, що виглядали назовні, посічене обличчя й сумний погляд в очах, Зоряна впала на землю і заплющила очі аби цього не бачити, а Лада продовжувала дивитися на нього мовчки. Щось шепотів, але дівчина так і не могла зрозуміти що саме. Чоловік торкнувся їхнього вікна і воно розсипалося на порох, а за ним почав розсипатися весь будинок у криках та благаннях.
Таких душ було тисячі, мільйони. Вони торкалися створеного людьми та людей і все сипалося. Судний світанок настав. Деякі люди кричали про порятунок у Богів, хтось намагався врятуватися самостійно, то від душ, які забирали їхні життя, то від природи, яка взяла владу у свої руки. Не існувало місця, де б можна було врятуватися. У місцях, де не було величезних будівель Природа влаштовувала землетруси, вона змушувала вулкани прокинутися, забираючи все з собою. Континенти здригнулися чи то від болю, чи від радости, що нарешті перестануть страждати. Людство загинуло, забравши з собою всі досягнення та майже всю флору та фавну, але для природи настали кращі часи. Вона завжди відновлюється. Відновиться й цього разу, але вже без участі людей. Більше вона не допустить такої страшної помилки.