Work Text:
Аж не віриться, що тепла весна вирішила загнуляти у гості до чарівного міста Львів. Навкруги люди такі усміхнені та щасливі, що аж квітнуть зсередини як та чарівна магнолія, яка прикрашає університетське подвір’я.
Чонгук виходить на вулицю і теплий вітер колише його чарівне, ніжне, довге та темне як нічка волосся. У навушниках грає Red Orange Country “Sunflower” і юнак відчуває себе таким щасливим. Адже, що ще потрібно для радості, як не сонячна погода, айс лате в руках, цвіт дерев та улюблена академия.
Чон повільно крокує до свого корпусу. Таке відчуття, ніби, він тут вперше, бо його очі надто уважно роздивляються кожен куточок навколо. Ось лавочка, де він познайомився із своїми найкращими друзями, ось тераса кав’ярні, котру кожен хейтить за непривабливий інтер’єр, але все одно всі ходять туди бо іншого вибору немає, ось прохід між корпусами, де кожен зупиняється аби покурити та відчути затишок на душі.
Чонгук любить свою академию. Вона подарувала йому не тільки все саме хороше, вона подарувала йому нове життя, наповнила легені свіжим ковтоком повітря. І головною вишенькою на торті академия дала Чонгуку затишок, комфорт, теплі відчуття у будь-яку пору року, обійми, поцілунки в щічку, швидкі погляди, підтримку та що й уже казати просто к о х а н н я.
Кім Сокджин, 21 рік, перший красень в університеті, високий, харизматичний, добрий, веселий і просто милунчик – бойфренд Чонгука.
Їхнє знайомсвтво було, наче казка. Чонгук тільки мріяти міг про таке перед сном. Одного травневого теплого ранку хлопець сидів прямо на траві та скетчив студентів, які поспішали на пару, аж раптом він помітив над собою тінь. Чон повільно підіймає голову та бачить парубка який в руках тримає два стаканчика лате та якусь записку. Незнайомець подає Чонгуку напій та папірець і каже «усміхнися сонце» та зникає.
Чонгук ще довго думав про цього юнака та його лист ніяк не виходив із голови.
«Поет із мене ніякий, проте очі твої світять яскравіше зірок,
а усмішка така солодка,
що у мене скоро з’явиться цукровий діабет,
і ні, я не сталкер,
я — палкий шанувальник!
Дозволь мені, юначе, запросити тебе на бал,
а потім поцілувати!
Якщо дозволиш звісно ти,
а поки я чекаю на твою відповідь палко,
думки гадаю відмовиш ти мені чи ні.
У будь-якому випадку
чекаю на тебе завтра зранку!
Бо хочу пригостити пляцком,
і ні, це не жарт!
Лиш дурники би жартували,
А я — джентльмен,
слово честі даю!»
Згадувати зараз про це дуже дивно, бо Чонгук ясна річ не прийшов і потім отримав ще декілька листів, а його сусід щоразу віддавав Чону солодощі, які передавав його залицяльник.
Чонгук відкриває двері і бачить як Сокджин біжить на нього з криками:
— Чонгукуууу ~ будь ласка, будь ласка, я ж тебе люблю ти не будеш злитися на мене ??
Джин міцно обіймає свого хлопця та цілує його куди тільки можна.
— Що трапилося ??
— Я випадково розлив фарбу на твою роботу… Я не ХОТІВ! Це все Юнгі він мене злякав і з переляку випустив фарбу з рук на твою роботу… Але не хвилюйся це не критично!! Я допоможу тобі перемалювати!!
У Чона сіпається око. Він у цю роботу вклав усю свою душу. Це — праця, над якою він потів не один тиждень і тут така халепа.
Вони разом йдуть до аудиторії. Чонгук намагається, дійсно, намагається не злитися на свого дурненького хлопця, але обличчя все одно кипить від розчаровування.
Джин зупиняється на секунду перед дверима та дарує Чону короткий поцілунок біля вуха та шепче «люблю» і відкриває двері.
Перше, що потрапляє в очі Чону це цілком його неушкоджена робота. Далі він повертає голову в ліво аби повністю оглянути аудиторію та помічає невеличку картину. На ній намальований Чонгук який сидить на веранді кав’ярні в помаранчевому світшоті з май літл поні, чорних джинсах, а в руках морозиво.
— Це перший раз коли я тебе побачив, — промовляє Джин.
— Ого… — обличчя Чонгука здивоване, бо він пам’ятає, що це був один з його перших днів у академиї. Це був перший курс. — Зачекай, ти хоч сказати, що ще з першого курсу ти мене помітив ??
— Так, — гордо відповідає інший — і якщо ти не забув у нас сьогодні річниця!
— УПС….
— А я так і знав! — вигукує Джин. — Тепер ти винен мені сто поцілунків!!! Як ти міг!!! Я тебе зараз залоскочу до смерті!! ЗАБУВ ВІН ЗНАЧИТЬ! А я готувався! Вигнав усіх з аудиторії аби ми разом насолоджувалися ранком малювали та пили лате із круасанами.
— Пробач-пробач сонце, — тихо відповідає Чон. — Ну, йди до мене я тебе поцілую.